Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 95

• Предыдущая
• 95/126
• Следующая

— Ну, ви даєте! — захоплено покрутив головою Шилінг і поліз до холодильника.

Президент узяв тарілки з ікрою та сьомгою і наказав:

— Коли запалю свічки, змиєшся. Тільки акуратно.

— Зробимо, шефе. Але я нічого не гарантую: дівка з норовом.

— Не таких загнуздували… — одповів Президент хвалькувато. Та все ж тривога закралася в душу: поставив ікру перед Юлією і зазирнув їй у вічі, немов хотів дізнатися, що віщує йому сьогодні доля.

Юлія посміхнулася, Президентові видалося, обнадійливо, і в нього одразу відлягло від серця.

Коли за дніпрові схили закотилося сонце й до кімнати почали закрадатися перші сутінки, Президент мало не урочисто засвітив свічки. Але Шилінг, мабуть, забув про їхню угоду, бо налив собі джину й поліз цокатися. Президент досить сильно штовхнув його в бік, лише тоді Шилінг усвідомив, що порушує конвенцію, підвівся і потихеньку вийшов з кімнати. Президент збільшив звук магнітофона, аби Юлія не почула клацання дверей, подав руку, запрошуючи до танцю. Притиснув її до себе трохи більше дозволеного, але вона не пручалася, поклала долоні йому на плечі, і в Президента запаморочилася голова від її тепла та запаху парфумів. Зробив спробу притиснутися зовсім щільно, та Юлія вивільнилася і грайливо насварилася пальцем. Президент знову взяв її за руку й притягнув до себе, музика лилася повільно й ніжно, він відчував під спітнілими долонями її туге тіло, нашіптував на вухо якісь слова, Юлія сміялася, Президент подумав, що вечір удався і все йде до свого логічного завершення, коли Юлія раптом запитала:

— Де Арсен?

Президент не одразу збагнув, що Арсен — це Шилінг, навіть запитав:

— Ти про Шилінга?

— Його так називають?

— Звичайно, Шилінгом. Навіщо він тобі? Нам так гарно вдвох…

Юлія вперлася Президентові долонями в груди, й він зрозумів, що вони можуть бути не тільки м’якими й ніжними.

— Де Арсен? — повторила.

— Невже він тобі справді потрібний?

Юлія відступила на крок і наштовхнулася на диван, Президент скористався з цього, примусив сісти і опустився поруч. Узяв жінку за плечі, повернув до себе. У мерехтливому світлі свічок вона видалася такою привабливою, що не втримався і кинув просто їй у вічі:

— Не буде Шилінга, та й для чого він нам?

— Пішов?

Президент грайливо показав пальцями на її стегні, як почимчикував Шилінг.

— У Шилінга невідкладні справи, — трохи пом’якшив удар, — він поспішав… — Зробив спробу притягнути жінку до себе, та вона не далася. — Ну, що ти, манюнє, — просюсюкав, — іди до мене, нам буде гарно…

— До тебе? — нараз зовсім тверезо зареготала Юлія. — Отже, ти стакнувся з Арсеном? Ви домовились, і він пішов?

— А що тут поганого?

— І ти справді подумав, що я буду твоєю? — запитала серйозно.

— Ти мені подобаєшся, як ніхто.

— Невже?

Президент не вловив іронії в цьому запитанні й ствердив:

— Я ніколи не хотів жодної жінки, як тебе.

— Ти дивись!.. — Юлія зробила спробу підвестися, та Президент устиг обійняти її за талію і не пустив. Гаряче видихнув їй у вухо:

— Не пошкодуєш, точно кажу, заради тебе я готовий на все.

— І на що ж ти готовий, Гено? — Знов-таки Президент не вловив підтексту цього запитання.

Президент рвучко підвівся, зник у сусідній кімнаті, виніс звідти й кинув на підлогу хутром догори новісіньку дублянку.

— Твоя, — мовив хвалькувато, — дарую тобі, бери, я не скупий…

Юлія підвелася підкреслено повільно. Ступила крок до дублянки, і Президент усміхнувся переможно — яка ж жінка відмовиться від такого царського подарунка, — проте Юлія наступила на хутро й витерла об нього ноги.

— Ти зрозумів мене, Гено? — зазирнула Президентові у вічі.

Той відступив розгублено.

— Ти?.. Ти не хочеш?..

— Ще раз питаю: зрозумів мене, Гено?

— Ти, сучко! — нараз фальцетом вигукнув Президент. Хміль ударив йому в голову, він ступив до Юлії і швидко й сильно ляснув її по щоці. — З тобою як з порядною, а ти ще викаблучуєшся! Шилінга захотіла? Так знай, продав тебе Шилінг, а я купив — за три сотні!

У Юлії кров одлила від обличчя: нарешті остаточно усвідомила, в яку халепу вскочила.

— За три сотні? — перепитала розгублено. — Арсен продав мене за три сотні?

— Я дав би більше.

Юлія нервово засміялася.

— І ти, Гено, гадаєш, що купив мене?

— Але ж ти мені справді подобаєшся… — Гнів відпустив Президента, він ступив до Юлії, але вона схопила зі столика ніж, звичайний столовий ніж, яким і порізатися важко, та не мала іншої зброї, виставила його поперед себе й вигукнула загрозливо:

— Не підходь.

— Невже я такий огидний?

— Не підходь, кажу, — повторила тихо, але люто. Нараз знайшлася і вклала у слова ненависть і презирство, які знайшла в собі: — Крокодил Гена!

Президент рвонув на собі сорочку (бачив у кіно, так роблять у нападі гніву справжні чоловіки), мовив тихо, намагаючись, аби кожне слово звучало вагомо:

— Ні, я не крокодил… Ти ще не знаєш, як називаюсь! Я — Президент, а це не жарт!

— І не хочу знати, відійди з дороги!

Але Президент заступив двері. Вважав: не все ще втрачене.

— Ну, куди ти підеш? — заканючив несподівано для самого себе. — Залишайся в мене, Юлю, нам буде гарно…

Однак Юлія закусила вудила. Тицьнула ножем у картину па стіні, що ледь видніла при світлі свічок, мовила зневажливо:

— Гадаєш, намалював свою пику й всі впадатимуть навколо? Відійди, кажу, бо заріжу!

І таку впевненість і рішучість відчув Президент у її словах, що мимоволі ступив убік, а Юлія прослизнула повз нього до передпокою.

Президент почув лише, як грюкнули двері, — стояв, знеможено опустивши руки, потім поправив розірвану сорочку, криво осміхнувся, підняв дублянку, обтрусив і повісив назад до шафи. Випив повний фужер шампанського й трохи заспокоївся.

“Клята шльондра, — подумав. — Істеричка чи просто божевільна! Точно, божевільна…”

Ця думка остаточно заспокоїла його — справді, яка нормальна жінка відмовиться від дублянки, — і Президент пішов спати, знову сповнений власної гідності.

Юлія вискочила на Русанівську набережну й мало не одразу побачила зелений вогник таксі. Зіщулилась на задньому сидінні й ледь не застогнала від гніву та обурення.

Арсен! Продав за триста карбованців!

Біль обпікав їй серце, підступав клубком до горла, біль і гнів.

За три сотні…

Точно, справжній шилінг, валютник клятий. І дали ж йому таке прізвисько… Як в око вліпили: за гроші все продасть…

Нараз Юлія згадала, як нахабно обнімався Арсен у неї на очах з дівчиськом на пляжі. Так, Шилінг зрадив її ще тоді, вона весь час була для нього іграшкою, ось і продав, коли дорого заплатили.

Юлія відчула, як сльози з’явилися на очах — обтерла акуратно, щоб не розмазати туш на віях. Зрештою, біс із ним, для чого ятрити собі серце через якогось пройдисвіта! Спекулянт і фарцівник, звик торгувати всім, і нема для нього нічого святого.

Але ж, подумала також, ніщо ніколи не минає даремно. Не минеться даремно й Шилінгові. Вона вперше подумала про нього не як про Арсена, а як про Шилінга. І ця думка трохи зняла біль.

Так, не минеться. Чого вона мусить жаліти Шилінга? Кожному своє — по заслугах. Місяць ховався на їхньому хуторі від міліції, казав про якогось Чебурашку, потім натякнув, що тоді, на Аскольдовій могилі, передав цьому типові, справжньому крокодилові, франки чи долари. Певно, міліція полює на Шилінга, й вона мусить повідомити…

Юлія згадала чемного, високого статуристого майора, який приїздив до неї в Дубовці.

Як його прізвище? Хубак чи Хабук?

Принаймні вона точно пам’ятає, що з карного розшуку, і завтра знайде його. Симпатичний майор, зовсім на її смак. Правда, тоді він не відгукнувся на її зальоти, може, був у поганому настрої або щось тяжіло над ним, усе може бути, а він точно симпатичний.

Юлія посміхнулась, ще раз витерла мокруваті вії і покліпала ними — життя знову почало подобатися їй.

20. Хаблак знайшов парторга в одному з тимчасових будиночків, що стояли поблизу кар’єра. Сивий суворий чоловік з подзьобаним віспою обличчям одірвався від паперів, у яких робив олівцем помітки, й дивився на майора, здавалося б, незворушно, та Хаблак уловив у його очах цікавість, певно, на кар’єр не часто приїжджають такі гості.

• Предыдущая
• 95/126
• Следующая