Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 92

• Предыдущая
• 92/126
• Следующая

— Ясно, чому, — сказав Дробаха. — Вам, дорогенький, і розбиратися з главком.

— Якщо ви санкціонуєте.

— Сьогодні ж погодимо це з прокурором республіки.

— А як з керівниками того заводу?

Дробаха поставив склянку, склав руки на грудях і поворушив великими пальцями.

“Замислився, — непомітно посміхнувся Хаблак, — думає, яких заходів ужити. Певно, зараз дмухне на кінчики пальців”.

Дробаха вчинив точно так і мовив:

— Почекаємо день — два. Нікуди не дінуться. Чутка про арешт директора та головного бухгалтера може дійти до Києва й сполохати Бублика та іже з ним. Як у вас? — повернувся до Хаблака.

— Трохи розкрутилося. Сьогодні дзвонив підполковник Басов з Одеси. Якова Ігоревича Терещенка впізнано. Акт упізнання надісланий нам. Завтра буде. Далі: прізвисько цього Терещенка — Рукавичка. Був двічі засуджений, вперше — за хуліганство, потім за грабіжництво. Нинішнє місце роботи — промтоварна база, вантажник.

— А як себе поводить Галинський? Тобто Бублик? — Дробаха посміхнувся ледь помітно, одними очима.

— Розповсюджує квитки на концерти.

— Що в кар’єрі?

— Встановлено, що син компаньйона Терещенка Лук’яна Івановича Червича справді працює начальником дільниці кар’єру. Вибухівка там є, облік ведеться, ніби все в порядку, та працівники районної міліції гадають, що невеличку кількість її можна було б і привласнити. Проте довести це важко, майже неможливо. Вважаю, міну з годинниковим механізмом виготовив сам Червич з вибухівки, взятої в сина. Однак мої здогадки до справи не підшиєш. У зв’язку з арештом Рукавички ми могли б узяти постанову на обшук у Червича.

— А якщо це нічого не дасть?

— Вибачимось.

— Ні, — заперечив Дробаха, — це — у крайньому випадку. А вам, Сергію Антоновичу, пораджу: з’їздіть на кар’єр, побалакайте з парторгом, з комуністами. Може, щось і підкажуть.

— Слухаюсь.

— Ну, для чого ж так офіційно, — поморщився Дробаха. — Ви краще печива візьміть, навіть не покуштували, а його моя Марія Терентіївна робила, це вам не магазинне. — Він сам потягнувся до вазочки й захрумтів з задоволенням, запиваючи печиво чаєм.

Хаблак також узяв печиво, воно сподобалося йому, взяв ще, і Дробаха підсунув вазочку до нього.

— Я ж кажу: смакота! — мовив з ентузіазмом. Допив чай, потримав склянку в долонях, мабуть, вирішував, чи не налити ще, але роздумав і поставив склянку. — Є ще новини? — запитав.

— Ні, — відповів Хаблак, а Коренчук лише заперечливо похитав головою.

— Тоді давайте підсумуємо. — Дробаха підвівся і ступив кілька кроків — кабінет мав невеличкий, не було де розгорнутися. Дійшов до стінки, повернувся, постояв, ступив ще крок чи два й додав: — Сьогодні чи завтра вранці я візьму постанову на арешт Галинського й Терещенка. Не все знаємо про них, однак підстав для арешту достатньо. У Галинського: спекуляція алюмінієвим листом, його впізнали по фотографіях Корж і Дуфанець. Далі: перефарбував вишневу “Волгу”, це, правда, ні про що не говорить, але — побічний доказ. Свідчення Інеси, або Соні Сподаренко, про зустрічі Галинського з Манжулою. Манжула спекулює алюмінієвим листом на Прикарпатті, потім з тими ж співучасниками алюміній продає Галинський. Отже, одна злочинна зграя. Щось не поділили між собою чи злякалися того, що Манжулу затримувала міліція: вирішили прибрати його.

— Це ще треба довести, — вставив Хаблак, — маємо тільки побічні докази й здогадки.

— Так, згоден з вами. Проте не забувайте про слід підбора на кручі, з якої впав Манжула.

— Може зійтися, — погодився Хаблак. — Якщо Терещенко чи Галинський не викинули це взуття й ми його знайдемо під час обшуку. Маємо ще недопалок сигарети “Кент”.

— Важка артилерія, яку зможемо ввести в бій після затримання злочинців.

— Вам видніше, Іване Яковичу: прямою наводкою чи як там? — Хаблак знав, що під час війни Дробаха командував батареєю.

Дробаха зупинився, і погляд його затуманився — може, й справді згадав, як били його гармати. Обхопив підборіддя пухкими пальцями, подивився на Хаблака й мовив:

— Краще прямою наводкою. — І запитав зовсім іншим, діловим тоном: — Як Бублик? Не стривожився?

— Бігає містом. Розповсюджує квитки, нічого підозрілого.

— Президент… — зітхнув Дробаха. — Ви казали: існує якийсь Президент. Не можу повірити, що Бублик — головний заводій.

— І мені не віриться. Головний ніколи б не брав прямої участі в усуненні Манжули.

— На Президента чи на іншого їхнього шефа можемо вийти через директора заводу, — сказав Коренчук. — Або через діячів з главку. Моя версія: Бублик — простий виконавець. Не поїде шеф у гори продавати алюміній. Його справа — організувати діло.

— І Бублик безумовно знає його! — Очі в Хаблака заблищали. — На допитах ми притиснемо Галинського…

— Може й розколотися, — ствердив Дробаха.

Коренчук заперечив:

— Але ж може й нічого не сказати. Мусить зрозуміти: чим більших масштабів набирає справа, тим гірше йому.

— Гадаємо на кавовій гущі, — пробуркотів Хаблак. — Я згоден: Бублика й Терещенка треба брати. І приперти до стінки. Докази є. Почнуть валити один на одного, знаю я їхні звички, розплутаємо весь клубок.

— Мені б ваш оптимізм… — не схвалив Дробаха. — Але все ж будемо арештовувати. Бублика й Терещенка. Наступного дня після затримання київської гоп-компанії візьмемо директора заводу й головного бухгалтера. А інші нехай закрутяться. Перелякаються, може, й дурниць нароблять.

— А це нам тільки на руку.

— Так, — схвально сказав Коренчук, — у главку, звичайно, одразу дізнаються про арешт директора заводу, але що можуть удіяти? Факти не приховаєш. Папір є папір, його підписують, затверджують, і нікуди від цього не дінешся. Алюміній заводу виділяли конкретні люди, й задарма це не робиться…

— Одержання хабарів треба довести, — заперечив Дробаха. — А це завжди дуже важко.

— Згоден. Проте бувають ситуації, коли не визнати очевидне просто неможливо.

— Чекайте, — раптом вигукнув Хаблак, — я згадав одну річ. Манжула мешкав у “люксі” готелю “Київ”. І броню на цей номер видало міністерство…

Дробаха присів до столу, відсьорбнув холодного чаю і невдоволено поставив склянку.

— А це ідея, — підтримав Хаблака, — навіть непогана. Можна докопатися, хто саме замовляв Манжулі готель.

— І цим значно полегшити життя Коренчукові. Матиме відправну точку.

Лейтенант скрушно зітхнув.

— Це вам тільки здається, — одповів. — Ніщо не може полегшити нам життя. Все одно доведеться вивчати віз паперів.

— Подзвонити вашому начальнику? — запропонував Дробаха.

— Ну, що ви! Він людина тямуща, я доповідав йому, і вже створено оперативну групу, котра сьогодні ж почне роботу в главку.

— Мені до міністерства? — запитав Хаблак.

Дробаха не погодився.

— Ні, вам їхати на кар’єр. А про броню дізнається Микола Йосипович. Йому на місці видніше.

Готелями, квитками на поїзди та літаки й іншими господарськими дрібницями займалася в міністерстві Фаїна Наумівна, жінка, як визначив Коренчук, ділова й трохи розбещена загальною увагою і запобігливістю.

— Вам що? — запитала, навіть не поцікавившись, хто Коренчук і звідки. Мабуть, звикла судити про людину із зовнішнього вигляду й визначала прохачів за їй одній відомими прикметами. — Місць у готелях нема.

— Я зовсім з іншого питання…

— Квитки слід замовляти завчасно. Вас не пригадую…

— Мені хотілося б, аби ви…

— Тут усі чогось хочуть, — сердито перервала його Фаїна Наумівна. — Тільки й роблять, що хочуть, а я одна.

— Так, одна, — схвалив Коренчук, — і це мене влаштовує.

Видно, Фаїна Наумівна такого ще не чула, й Коренчукове нахабство вразило її.

— Невже? — вигукнула. — Кажете, влаштовує? — Нараз примружилася, і в її очах Коренчук прочитав неприховане єхидство: — І що ж вам потрібно від мене? Броню чи квиток?

Коренчук збагнув, що звичайна людина, яка приїхала у відрядження, вже нічого б не одержала від Фаїни Наумівни. Хотів сказати їй щось ущипливе чи навіть образливе, проте вчасно згадав, що й він певною мірою залежить від цієї жінки.

• Предыдущая
• 92/126
• Следующая