Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 78

• Предыдущая
• 78/126
• Следующая

Саме на цей період Гудзієвого існування і випало його знайомство з Манжулою. Вже за першої зустрічі Леонід Павлович накинув на Манжулу оком: рядовий постачальник з Одеси дозволяє собі вдягатися краще, ніж він, відповідальний працівник столичного главку. Та й ще одноосібно оплачувати досить солідний ресторанний рахунок. Тому й зустрів наступного дня Манжулу в главку не те що вороже, але й без симпатії, не дивлячись на те, що вчора просиділи цілий вечір за одним столом.

Однак Манжула удав, що не помітив начальницької неприязні — запропонував Леонідові Павловичу дістати для дружини французьку сукню, його товариш працює помічником капітана теплохода й привозить такі, що жінки втрачають свідомість.

Гудзій уявив свою Зіну в паризькій сукні, і його неприязнь до одеського піжона чомусь значно поменшала, більше того, він не без задоволення прийняв пропозицію повечеряти в літньому ресторані “Зозуля”, не у великій компанії, як учора, а вдвох — йому, Манжулі, буде приємно провести вечір у товаристві такого високого начальства. Він так і сказав: “високого начальства”, і ці слова приємно полоскотали самолюбство Леоніда Павловича — виявляється, цей постачальник розумний і приємний чоловік, а він чомусь упереджено поставився до нього.

Вечір видався теплий і світлий, засиділися в “Зозулі”, аж поки небо не посиніло й замерехтіли перші зірки. Чи вони спричинилися до того, що Леоніда Павловича потягнуло на відвертість, чи просто випите сухе вино й шампанське (горілку й коньяк вирішили проігнорувати, зважаючи на вчорашнє переобтяження), але поскаржився на труднощі столичного життя і на безгрошів’я.

Гадав, Манжула просто поспівчуває йому, але те, що почув, буквально приголомшило його. Цей одеський пройда заявив, що справа ця не така вже й непоправна, нехай він, Гудзій, дякує богові за їхнє знайомство, бо вже зараз можна запропонувати Леонідові Павловичу одну невеличку справу, котра усуне всі його проблеми.

Висловившись так дещо невизначено, Манжула запитав, чи може Гудзій посприяти, аби главк виділив одному з їхніх підприємств додатково для потреб виробництва вагон алюмінієвого листа?

Леонід Павлович подумав: звичайно, можуть виникнути різні небажані запитання, але, зрештою, він завжди виправдається інтересами виробництва; певно, він організував би Манжулі цей вагон за вечерю в ресторані, але той нараз сказав таке, що в Гудзія заболіли скроні й нараз зовсім потверезішав. Навіть перепитав, чи не почулося, проте Манжула підтвердив: так, за цей вагон йому, Гудзієві, заплатять п’ять тисяч.

Трохи оговтавшись, Леонід Павлович хотів запитати, який дурень і за що викладатиме такі гроші, але своєчасно втримався. Зрештою, це його не обходило, і чим менше він знатиме, тим краще.

Через три дні Гудзій пробив алюмінієвий лист заводові, який, виявляється, збирався виготовляти з нього різний побутовий мотлох, щось на зразок садових лійок чи дитячих іграшок — і одержав паку грошей — вимріяні п’ять тисяч. Поклав до дипломата, все ще не вірячи, не йшов додому, а летів. Знав: Зіна отетеріє побачивши…

Зіна і справді була вражена: п’ять тисяч — ціле багатство. Вона лише мріяла про дублянку, заздрісно позираючи на жінок, яким пофортунило, а тепер можна дозволити собі норковий капелюшок, а Леонідові — шкіряне пальто.

Правда, Зіна швидко підрахувала, скільки лишиться. Виявилось, зважаючи на ії ще незадоволені бажання, не так уже й багато. Скрушно покрутила головою і тільки по тому запитала:

“Звідки?”

Леонід Павлович пояснив усе щиросердно: не звик критися від дружини, тим більше, що іноді вона просто докоряла йому: у декого чоловіки вміють жити і якось використовують своє становище, лише ми…

“А це небезпечно?” — поцікавилась Зіна.

Леонід Павлович безжурно махнув рукою.

“У крайньому разі, доганяка за нехлюйство. А зважаючи на те, що керівник я молодий і помиляюсь уперше, може взагалі обійтися”.

“П’ять тисяч за догану — дурниці, — рішуче відрубала Зіна. — Якщо б мені платили вдесятеро менше, й то…”

На цьому й порозумілися.

Коли Леонід Павлович десь через півроку приніс ще п’ять тисяч, Зіна сприйняла це як належне. Навіть поцікавилась, на що можна розраховувати в майбутньому?

Але чоловік не міг дати певної відповіді. Його опікування справами досить дрібного підприємства помітив заступник начальника главку Гаврило Климентійович Татаров — старий сухар і ортодокс. З ним ні випити, ні побалакати, знає тільки роботу й сім’ю. Стара кадра, що якось випадково опинилася в главку й дотягувала тут останні роки до пенсії.

До речі, Гудзій уже повідомив про це Манжулу: мовляв, радий би до раю, та гріхи не пускають — усе, з алюмінієвим листом крапка. Якщо він ще хоч раз учинить таке, виникне скандал, почнуться розслідування, комісії, а кому це потрібно?

Так, розслідування, звичайно, не потрібні, погодився Манжула, але треба врахувати: сам Геннадій Зіновійович вимагає, аби знайти якийсь вихід, бо справа з алюмінієвим листом виявилась перспективною.

Того разу Гудзій вперше почув це ім’я — Геннадій Зіновійович. А через день Манжула запросив його на зустріч з ним — шефом, як повідомив не без шаноби.

Потім вони зустрічалися ще кілька разів, не часто, лише за потреби, як і сьогодні.

А Геннадій Зіновійович відсьорбував холодне шампанське й дивився на Гудзія холодно та уважно. Думав: якщо цей слизняк зуміє організувати поліетилен, варто його винагородити. Так, на поліетилені можна непогано заробити. Навесні він їздив приміськими селами, так би мовити, на натуру, вивчав запити приміського населення — поліетиленової плівки катастрофічно не вистачає, і приміські баришники, які постачають місту найперші огірки та помідори й зайняли теплицями мало не всі свої присадибні ділянки, готові платити за поліетилен мало не золотом.

І нехай платять, розмірковував Президент. Щоб він міг жлуктити з цим недотепою марочне шампанське.

Підвів руку з фужером і мовив:

— Твоє здоров’я, Льоню! П’ю за твій гострий розум, за вміння все бачити й все розуміти, за твою життєву хватку. І за наші спільні з тобою позиції.

І вони випили, дивлячись один на одного приязно, як добрі компаньйони, бо коньяк і шампанське розігріли їм кров, і все навколо видавалося значно кращим, ніж було насправді.

13. — Треба їхати в Карпати.

— Так, без цього не обійтися, — погодився Хаблак і подивився на Дробаху запитально, хоча й без цього було зрозуміло: їхати йому.

— Завтра.

Дробаха підсунув Хаблакові блокнот, знайдений на Манжулиній квартирі. Мовив:

— Я попросив досвідчених людей проаналізувати адреси й номери телефонів, записані тут. Більшість, звичайно, одеські, їх виведемо в окрему групу, і в разі потреби ними займуться одеські товариші. Є також кілька київських телефонів. Нічого підозрілого: міністерства, главки, трести, підприємства. Манжула — постачальник і, натурально, мусив мати широке коло знайомств у цій сфері. Нарешті, є п’ятизначні телефонні номери. Радив би звернути на них увагу. Як правило, такі телефонні номери використовуються районними АТС.

— Можливість вийти через них на карпатських знайомих Манжули?

— Так, але не стверджую.

Хаблак погортав записник, хоча й знав мало не напам’ять усі позначки в ньому.

— Бачите… — забрав у нього записник Дробаха. — Візьмемо сторінку на “К”. Є “К”, підкреслене двічі. За ним дві літери: “В”, “С” і номер телефону: 5–15–24.

— “В.С.” — ініціали абонента, — сказав Хаблак упевнено.

— А “К”, підкреслене двічі? Є ще “К”, підкреслене один раз і зовсім без підкреслень.

— Оце вже Манжулині секрети.

— Може, оці підкреслені й не підкреслені “К” означають назви населених пунктів?

— Я думав над цим.

— Попросіть хлопців з Івано-Франківського розшуку зайнятися ними.

— Безумовно.

— Тоді, — Дробаха чемно обійшов стіл і обійняв Хаблака за плечі, — я порадив би вам їхати додому.

— Негайно скористаюся з вашої поради.

— Дзвоніть щоденно.

— Як з вишневою “Волгою”?

• Предыдущая
• 78/126
• Следующая