Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 71

• Предыдущая
• 71/126
• Следующая

— І до Манжули бігали?

— Не пригадую. Одного разу, правда, компанія завалилася. Він уранці пояснював: у ресторані познайомилися, то й запросив до себе на шампанське. Двоє чоловіків з дівчатами. Сиділи до пів на першу, я йому дзвонила, аби гостей випроваджував.

— Чекайте, і один з тих гостей — високий і лисуватий? Ніс приплюснутий, як у боксера, обличчя вилицювате? Схожий на вірменина? Років п’ятдесяти?

Чергова роздумливо похитала головою.

— Та ні… — Нарешті пригадала і одповіла впевнено: — Молодики, років по тридцять. Я ще здивувалась: такий солідний чоловік і з молодиками… Але ж, — презирливо випнула губи, — я вже нічому не дивуюсь. Дівчата з хлопцями були, гарні дівчата, хоча й такі… Ну, хто з порядних дівчат до незнайомого чоловіка в номер піде? А він випив, розкис, ну й запросив…

— Вранці пробачався?

— Я ж кажу: совість ще мав. Інші нап’ються, скандалять і ти ще винна, а Манжула все ж совість мав — учену людину здалеку видно.

— А вдень? — почав зондувати Хаблак. — Мусили ж до нього колеги приходити?..

— Звичайно, не на хуторі ж…

— І хто ж?

— Ну, приходили якісь чоловіки. Раз чи два, мені це байдуже. Тут, знаєте, скільки народу ходить! Приїжджають, від’їжджають, відвідувачі, компанії. Нам у це втручатися не можна. Аби тільки вночі був порядок.

— Як часто ви чергуєте?

— Раз на три доби.

“Попитати ще двох чергових”, — відзначив про себе Хаблак.

Видно, жінка прочитала його думки, бо порадила:

— А ви ще з Ніною побалакайте. Покоївка, прибирає в номерах. Вони іноді більше за нас знають. Та й ще двох чергових попитайте, моїх змінниць.

— Ніна тут?

— Куди дінеться!

Чергова підвелася, і Хаблак пішов за нею коридором. Зупинилися біля розчинених дверей, за якими гудів пилосос. Чергова погукала покоївку — і Ніна вийшла: літня жінка в білому халаті й такій же білосніжній хустці, чомусь вона видалася Хаблакові не покоївкою, а медсестрою, не вистачало тільки червоного хреста на хустці, й очі в неї були втомлені й добрі, як у справжньої медсестри.

— Оце товариш з міліції, хоче побалакати, — заявила чергова, але не пішла, видно, цікавилась розмовою і не хотіла лишати їх наодинці.

— У сімнадцятому зараз хтось живе? — запитав Хаблак.

— Сьогодні виїхали, — відповіла чергова. — Двоє з Москви, ревізори.

— Отже, номер вільний?

— Я там ще не прибирала, — втрутилась Ніна. — Не встигла.

— А можна туди?

Покоївка допитливо зиркнула на чергову.

— Взагалі не дозволено… — почала нерішуче.

— Я можу домовитись з директором.

— Для чого? У Ніни є ключі.

Покоївка й справді взяла з тумбочки в’язку ключів.

— Відчинити? — запитала.

— Проведи до сімнадцятого, — наказала чергова й посунула коридором перша. Вона дочекалася, поки покоївка відімкне двері “люкса” і вже збиралася першою ж зайти туди, проте Хаблак притримав її за лікоть.

— Дякую, — сказав ввічливо, але твердо, — певно, маєте справи… Не смію затримувати.

Чергова подивилася на нього здивовано: не могла повірити, що її так безцеремонно усувають, та Хаблак, пропустивши вперед покоївку, пішов за нею, не озираючись, і чергова, роздратовано знизавши плечима, повернулася до холу.

У номері панував безлад, на столі й підлозі валявся пакувальний папір, залишки шпагату, на підвіконні стояла недопита пляшка вина, а поруч холодильника порожні пляшки з-під води, на недбало прикритих ліжках лежали зім’яті подушки.

Покоївка нерішуче зупинилася посеред першої кімнати, що правила за вітальню. На м’якому кріслі виднілася залишена постояльцями коробка для взуття. Хаблак прибрав її і вказав покоївці на крісло.

— Сідайте, прошу вас, вибачте, Ніно?..

— Іларіонівно…

— Чудово, Ніно Іларіонівно, я хотів би порозмовляти з вами про цього чоловіка. — Поклав на стіл фото Манжули.

Покоївка не взяла знімок у руки, подивилася здалеку, проте одразу впізнала — Хаблак зрозумів це з виразу її обличчя: воно якось потвердішало, а очі посуворішали.

— Знаю, — одповіла лаконічно.

— Він мешкав тут, — обвів рукою кімнату Хаблак, — кілька днів тому.

— У мене гарна пам’ять.

— Це полегшить нашу розмову.

— Хочете розпитати мене про нього? — тицьнула пальцем у фотографію.

— Неодмінно.

— А чого це я мушу відповідати? — покоївка так і не сіла, наче підкреслюючи свою зайнятість і небажання витрачати час на зайві розмови. — Не наймалася я за людьми стежити.

— Ніхто цього й не вимагає.

— Але ж з міліції… І фото підсовуєте…

Мабуть, вона мала право наїжачитись — Хаблак зрозумів це й вирішив не критися перед покоївкою. То більше, що Ніна Іларіонівна справила на нього приємне враження, зрештою, її різкий тон також свідчив на її користь.

— Загинув він, — затулив долонею знімок Манжули, — можливо, вбитий, тому й прийшов я до вас, Ніно Іларіонівно.

Покоївка подивилася на Хаблака все ж недовірливо, але опустилася в крісло й запитала:

— Звідки знаєте?

— Так з міліції ж я…

Нараз жінка зрозуміла все: пом’якшала й навіть одразу якось поменшала.

— Такий здоровий чоловік… — почала недовірливо. — Хто ж його?

— Не знаю. Поки що не знаю, — поправився Хаблак.

— Шукаєте?

— Шукаємо, — одповів, наче вибачався.

Видно, прохальний Хаблаків тон сподобався покоївці, бо розпросталася в кріслі й мовила владно:

— Мусите знайти! Це що ж таке: серед білого дня людей убивають!..

Хаблак подумав: людські самовпевненість і категоричність невичерпні, кожен міряє на свій аршин і вважає, що саме його судження єдино правильне та незаперечне і його мусять поділяти всі.

— Отож звертаємось і до вас, — вів далі прохально, — може, допоможете спіймати злочинців.

— Я?

— Авжеж, Ви, Ніно Іларіонівно. Бачу, око у вас спостережливе й знаєте ви багато, від вас нічого не сховається. Пам’ятаєте, хто приходив до Манжули, — постукав вказівним пальцем по фотографії, — і з ким він спілкувався? Бо це нам конче потрібно знати.

Жінка примружилася, допитливо зиркнула на Хаблака, й нараз майор збагнув, що його перше враження не дуже правильне і ця жінка не така вже й добра, як видалося з першого погляду. Бо очі в неї стали холодними й прозорими, певно, зважувала, чи варто відкриватися перед цим настирливим міліціонером і до якої міри.

Збагнувши це, Хаблак підохотив покоївку:

— Вам це нічим не загрожує. Якщо бачили людей, з котрими зустрічався покійний, скажіть, коли й з ким. Може, пам’ятаєте їх?

Покоївка подумала трохи, нарешті сказала:

— Ходила тут одна… Єнєсою звуть, і путалася з ним, — вказала на знімок. — Манжулою, кажете?

— Так уже й путалася! — удав, що не повірив, Хаблак.

— Не хочете, не вірте, цю Єнєсу я знаю, покоївкою працювала тут, у готелі, як і я. Дівка молода й нівроку, все має, крім розуму. Раніш Сонькою була, а це стала Єнєсою… Знаєте, тут у готелі життя таке, що дівці, та й ще вродливій, себе тримати важко, мужики вони всі однакові… Розбестили Соньку.

— Ви бачили Інесу разом з Манжулою? — поцікавився Хаблак.

— Авжеж, уранці прибираю в п’ятнадцятому, дивлюся, а з “люкса” Єнєса шмигонула. Я тут її і перестріла. Звідки, питаю. А вона — хі-хі, тітонько, земляка провідувала, Михайла Микитовича. Хі-хі, ха-ха, давно не бачилися, приїхав до Києва, подзвонив, незручно не прийти. А який він Єнєсі земляк? Він — з Одеси, вона — з Іванкова. Наче я не знаю. Та, зрештою, яке мені діло, аби в номерах чисто було, а хто до кого швендяє…

— Може, справді знайомий?

— Чекайте, я ще не скінчила. Думаю, земляки, то й земляки, іди з богом. Але ж через день чи два кличе мене той, Манжула, кажете? З самісінького ранку, я тільки на роботу прийшла. Пальчиком так з номера, зайдіть, мовляв, у справі. Заходжу. Він мені — півсотні. Збігайте до магазину, тітонько, бо ресторан ще не працює, купіть пляшку коньяку й закуски скапарте, торта ще візьміть або тістечок. І раптом з ванної вона висовується, Єнєса, отже, нечесана й нижньою сорочкою миготить. Шампані ще візьми, наказує, бо я шампань зранку поважаю. А решти не треба, решту, тітко Ніно, собі забирай… — Нараз покоївка затнулася, видно, збагнула, що й сама не дуже-то привабливо виглядає в цій історії. Решта з п’ятдесяти карбованців за півгодинний клопіт — платня немаленька.

• Предыдущая
• 71/126
• Следующая