Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 61

• Предыдущая
• 61/126
• Следующая

Основне ж джерело їхніх прибутків (його та завідуючої виробництвом Утки) зовсім інше, про нього не знають ні директор, ні офіціантки. Правда, можливо, хтось і здогадується, приміром, Надька, тому слід негайно і в корені знищити крамолу — Надія Наконечна не повинна повернутися до ресторану.

Валерій Савич насупився: зрештою, є різні способи, однак про них не мусить знати ніхто, навіть цей телепень у директоровому кріслі.

І ще: треба обговорити цю проблему з Уткою. Розумна жінка, енергійна й рішуча. Світла голова, вміє знайти підхід до людини. Не розкидається грішми — одному п’ятірочку, другому — червоненьку, і все тишком-нишком, акуратно, всі дякують їй і кланяються.

А за що, спитати б?

Лапський самовдоволено посміхнувся. У них все організовано, усе продумано й зважене. Ну, хто може навіть уявити, що в основному всі махінації робляться не в ресторані, а в скромній їдальні самообслуговування на першому поверсі?

У ресторані — ажур, ресторан — під ковпаком трестівських ревізорів та працівників відділу боротьби з розкрадачами. Те, що офіціант припише до рахунку карбованця чи десятку, то його особиста справа: спіймався — відповідай, офіціантові можна записати догану, звільнити з роботи, навіть, у крайньому разі, коли вже точно схопили за руку, віддати під суд…

Усе правильно, і він перший виступить на загальних зборах колективу з гнівним засудженням негідної поведінки любителя чайових.

А що: знай, у кого брати. Для цього ти поставлений тут, для цього й бігаєш з чорним метеликом чи хилитаєш стегнами, знай, перед ким хилитати, — клієнт мусить платити за все…

Навіть за вареники з м’ясом чи звичайною картоплею, нараз подумав Валерій Савич, подумав не без задоволення, бо знав, скільки вони з шановною Ганною Бориславівною нагребли на цих варениках. Не беручи до уваги вже біфштекси, відбивні, закуски…

Не полічити страв, які з’їдаються у звичайній їдальні самообслуговування — і хто може знати, що з кожного вареника чи біфштекса йде відрахування…

Від цих думок Валерію Савичу зробилося приємно і водночас жахно, жахно за своє світле майбутнє. Можливо, подумав, варто й зупинитися — нагребли вже досить: самих ощадних книжок на пред’явника — десять. І кожна — на сім тисяч.

А колись же солодкою мрією було — п’ятдесят тисяч. П’ятдесят — і крапка. Сума видавалася недосяжною, її вистачило б на все життя, безбідне, навіть комфортабельне. Однак він давно вже визначив нову цифру, даючи слово зупинитися на ній і знаючи, що нічого з цього не вийде, бо заплутався в грошах, килимах, сервізах, кришталі та ювелірних виробах, як павук у власних тенетах.

Та й що для них з Уткою золото? Ганна Бориславівна розповідала: позавчора їхала в переповненому тролейбусі й загубила золотий годинник з браслетом. Так навіть і не нахилилася. Спробуй розштовхати пасажирів!

Лапський подумав: він би все ж розштовхав, бо не такий гордий, як Утка.

От клята баба, розуму й пихи вистачить на десятьох, і це — з таким прізвищем!..

Валерій Савич допив коньяк і покрутив у м’ясистих пальцях кришталевий келишок.

— Отже, — мовив якось невизначено, — я тебе, Федю, попередив. То й роби висновки. — Зітхнув і підвівся, знаючи, що вирішувати за директора доведеться йому, Валерієві Савичу Лапському. Що ж, він витерпить і не таку халепу, як з цією офіціанточкою.

Борис приніс усе одразу: каву, пляшку мінеральної води, бутерброд і тістечко. Хаблак з задоволенням випив півсклянки холодної води і показав Борисові очима на крісло поруч.

— Сідайте, — попросив, — бо якось незручно розмовляти не на рівних.

Шафран присів на краєчок крісла, наче приготувався скочити за найменшої тривоги, і очікувально втупився в Хаблака. Майор не став випробовувати його терпіння:

— Надя розповіла дещо про ваші порядки. Ну, про щоденні п’ятірки та десятки Лапському.

Борис знервовано засовався в кріслі.

— Було, — відповів не дуже впевнено. — Бувало, — поправився, певно, згадавши, що розмовляє все ж з працівником міліції.

Хаблак вирішив трохи заспокоїти його.

— Бачите, Борисе, — сказав, — я не веду протоколу і розмовляємо ми з вами неофіційно. Розумію: було й у вас щось, проте ніхто не збирається притягати вас до відповідальності.

Борис кивнув, облизав сухі губи й мовив:

— Надя Наконечна розповіла вам про наші ресторанні порядки, і я підтверджую…

— Кому йшли ці гроші?

— Валерій Савич казав: директорові та ревізорам.

— Тобто Лапський сам наштовхував вас на обраховування клієнтів та побори з них у вигляді чайових?

— Чому — наштовхував? І зараз — також…

— Надя казала: ви відмовились.

— Гадаєте, всі?

— Ні, так я не вважаю.

— Отож.

— І легко набрати цю щоденну десятку? Адже мусите щось лишити й собі…

— Дивлячись які клієнти… — відповів невизначено.

— Ну, Борисе, ми ж з вами відверто й без протоколу.

— Якщо ділові люди гуляють, якнайменше — четвертак…

— Ділові?

Борис зиркнув недовірливо.

— Невже не знаєте?

— Догадуюсь.

— Але ж ділові гуляють не щовечора. Крім того, знають, де сідати. Мають своїх офіціантів і свої столики.

— Невже?

— Якщо навіть заздалегідь не замовили, Лапський влаштує.

— І скільки за вечір лишають у вас ділові?

Борис задумався.

— Звичайна компанія з п’яти — шести чоловік, — пояснив, — лишає карбованців сто — сто двадцять. Якщо з дівчатами, трохи більше. Як правило, — уточнив, — але не завжди. А ділові — карбованців шістсот — сімсот.

— Невже? — здивувався Хаблак. — Невже один чоловік за вечір може з’їсти й випити на сотню?

— Одна пляшка марочного коньяку в нас, — пояснив Борис, — не менше тридцятки. А діловий і з двома упорається. Ось і рахуйте…

— І скільки у вас офіціантів?

— У цьому залі семеро.

— Сімдесят карбованців чистого податку?

— Було.

— Добре, ви тепер припинили давати Лапському на лапу, — пожартував Хаблак, — і що ж він?

— Мушу ходити з нащуленими вухами. Як канатоходець. Один хибний крок і…

— Чому не скаржились?

— Одна пробувала: з’їли й кісток не лишилося. До того ж як довести?

— Існують способи.

— А ви врахуйте: люди різні працюють, і декого такі порядки цілком улаштовують.

— Вас — ні?

— Не розмовляв би з вами. Мене, Надю, ще кількох…

— По-моєму, скрутити Лапському голову не так уже й складно.

Борис заперечив:

— Ви не знаєте його: звір!

— До речі, — удавано недбало поцікавився Хаблак, — це ж позавчора відлітала Надя? У цей час Лапський був тут, у ресторані?

— Так, Надя прибігла на дванадцяту — попрощатися. І сам Валерій Савич прийшов.

— На дванадцяту?

— Так.

— Але сьогодні ж нема…

— Він так рано ніколи не з’являється.

— А позавчора прийшов?

— Виходить.

Інформація була дуже цікавою, і Хаблак вів далі:

— Наконечна казала, що просто з ресторану поїхала в аеропорт. Отже, прийшла з валізою?

— Напевно, я не бачив.

— Скажіть, Борисе, ви ж не приходите на роботу в цій сорочці з метеликом?

— Звичайно. Маємо кімнату, де переодягаємось.

— А жінки?

— І вони також.

— І Надя, мабуть, лишила валізу в цій кімнаті?

— А де ж іще?

— Лапський чи хтось інший могли зайти туди?

— Кімнати не замикаються.

— Хтось міг залізти до Надиної валізи?

— Що ви, в нас ніхто не дозволить собі цього. Скільки працюємо, жодного випадку.

— А в принципі?

— Я ж кажу: кімнати не замикаються.

Хаблак подумав, що він, певно, одержав од Шафрана максимум потрібної інформації.

— Дякую, — мовив, — ви допомогли нам. Офіціант нерішуче підвівся.

— І це — все? — запитав недовірливо. — А що ж буде з нами? І Лапським?

— Згодом усі питання розв’яжуться, — впевнено пообіцяв Хаблак. — А ви тримайтеся своєї лінії. Самі розумієте: чесній людині ніщо не загрожує.

10. Хаблак закип’ятив у чашці воду, кинув паперовий пакетик з чаєм, сидів, думав, машинально калатаючи ложечкою, і зовсім забув про чай, згадав, коли той уже зовсім охолов, але підігрівати не хотілося, відсьорбнув холодного. На чистому аркуші паперу написав два прізвища:

• Предыдущая
• 61/126
• Следующая