Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 40

• Предыдущая
• 40/126
• Следующая

— То для чого ж питаєте? — не без єхидства зауважила стара.

У цих словах був резон. Майор допоміг бабці підвестися, провів до дверей, вибачився за розпити й заспокоїв стару, що не пізніше ніж за дві—три години вона вже буде в Одесі.

Від наступного співрозмовника пахло гарним одеколоном і дорогим коньяком. Він розташувався на стільці перед столом чергового по готелю, за яким сидів Хаблак. Поклав ногу на ногу, і майор трохи позаздрив його білим джинсам, справді гарним і модним. Хаблак чув, що в перекупників такі штани коштували більше, ніж половина його місячної зарплати, отже, сидів перед ним чоловік явно не бідний, про це свідчив і піджак з м’якої сірої вовни, не стандартний, куплений в магазині, а пошитий дорогим кравцем, судячи хоча б з подвійної строчки на бортах.

Майор зазирнув у список пасажирів, з якими мав побалакати, й спробував угадати, хто саме з них сидить перед ним.

— Якщо не помиляюсь, — почав, трохи повагавшись, — Леонід Едуардович Русанов? — Цей елегантний чоловік середніх років мусив мати і елегантне прізвище — Русанов, Боярський, Мещерський, а не якесь зачучверене, подібне до Хаблака, Дзьобка чи Кобеляка.

Однак Хаблаковим припущенням не судилося справдитись — чоловік, розпроставши бганку на випраних і випрасуваних штанях, заперечив з гідністю:

— Помиляєтесь, мене звуть Михайлом Микитовичем. А прізвище Манжула.

— Дуже приємно, — посміхнувся Хаблак, але, чесно кажучи, цей піжонистий чоловік не дуже сподобався йому. Хоча одразу осмикнув себе: які в нього підстави для упередження?

Хаблак зробив пісне обличчя і хотів уже перейти до суті розмови, та двері відчинилися і в кімнату зазирнула бабуся. Вона поманила пальцем Хаблака, майор підвівся і посунув до неї, та бабуся не дочекалася і запитала:

— А як же буде з моїм чемойданом? Ти чого про нього розпитував? Чи не вкрали?

Хаблак подумав, що розмова із старою може затягнутися до безконечності, тому й запевнив, не вагаючись:

— Ні.

— Бо я ж казала: іграшки там і гостинці, як же я додому без них?

— За ваше майно, — ухильно мовив Хаблак, — несе повну відповідальність аерофлот. Розумієте, повну?

— Ну, коли так… — Бабця, здається, заспокоїлась, проте все ж пробуркотіла: — Краще б чемойдан був у мене.

Хаблак ледь помітно всміхнувся: не міг же сказати старій, що в принципі згоден з нею. Озирнувся і спіймав насмішкуватий погляд Манжули. Той, не чекаючи, поки Хаблак почне розмову, запитав сам:

— Якщо не помиляюсь, наша бесіда викликана неприємним епізодом з багажем?

— Коли, звичайно, це можна назвати тільки неприємним епізодом…

— Вибачте, з ким маю справу?

— Майор Хаблак, старший інспектор Київського карного розшуку.

— Оперативно працюєте.

Хаблак промовчав: зрештою, яке діло цьому піжонові до методів роботи міліції. Запитав сухо:

— Хочу поцікавитись, Михайле Микитовичу, де ви живете? І працюєте?

Манжула примружився.

— Вибачте, — запитав сам, — я тут у якій, так би мовити, ролі? Свідок, потерпілий?

— Бачите, — Хаблак кивнув на порожній стіл, — я не веду протоколу. Якщо не заперечуєте, треба з’ясувати кілька питань.

— Не заперечую, — напрочуд лагідно погодився Манжула. — Як мене звати, вже знаєте. Мешкаю в Одесі, вулиця Степова, сорок сім. Працюю у відділі постачання машинобудівного заводу.

— Ким?

— Заступником начальника відділу.

“Сто сімдесят — сто дев’яносто карбованців на місяць. Плюс прогресивка, — швидко прикинув Хаблак, — не розженешся”.

Запитав:

— Були у відрядженні?

— У Києві наш главк.

— Щось вибивали?

— Робота… — розвів руками Манжула. — Верстати, паливо, метал… Без постачальників — хана.

— Довго були в Києві?

Манжула зітхнув.

— Два тижні угробив.

— Успішно?

— Більш-менш…

— Де мешкали?

— У готелі.

— Речей мали багато?

— Які в нас речі!.. Малий джентльменський набір: білизна, носовички, плащ, піжама та зубна щітка.

— Може, щось придбали в Києві?

Манжула хитро примружився.

— Чогось ви ходите околясом… Давайте вже прямо…

— Давайте, — погодився Хаблак. — Валізу в багаж здавали особисто?

— Звичайно.

— Укладали її самі?

— Хто ж іще?

— І чужі руки її не торкалися?

— От ви про що! — Манжула подивився на Хаблака холодно. — Ні, товаришу, шукайте десь в іншому місці. В моїй валізі, крім звичайного мотлоху, не було нічого. Гарантія.

— А якщо гарантія, — підвівся майор, — то не смію більше затримувати.

Вони попрощалися, задоволені один одним, принаймні так вирішив Хаблак, побачивши, як приязно посміхнувся йому Манжула, зачиняючи двері.

До кабінету зайшла сива жінка в темно-синьому англійського крою костюмі й білій блузці. Вона зиркнула на Хаблака суворо, як учителька на недбалого учня, і майор підвівся саме як нехлюй-хлопчисько. Стояв за столом і дивився, як наближається до нього — сувора, гордовита й неприступна, здавалося, зараз вичитає за недоречний жарт чи негарний вчинок. Тому й почав мало не запобігливо:

— Вибачте, що потурбували, та вимушені побалакати з усіма пасажирами…

— Чого вже, — махнула рукою владно, наче відпускаючи майорові цей гріх. І, не чекаючи елементарних запитань, назвалася: —Марія Федотівна Вінницька. Доктор медичних наук. Цього досить?

— Працюєте?..

— Завідую кафедрою медичного інституту.

Хаблак обійшов стіл і подав Марії Федотівні стілець. Опустилася на нього, не спершись на спинку, й дивилася, як і раніше, холодно й запитально.

— Нам треба з’ясувати лише одне питання. — Хаблак стояв перед професоркою, збагнувши, що саме цей зовнішній вияв шаноби може зіграти на його користь. — Маєте номерок на валізу, яку здавали в багаж?

— Два… — Вінницька клацнула замком сумки й витягнула дві картонки. — Від валізи й сумки.

— Ви самі вкладали речі?

Професорка зміряла Хаблака з ніг до голови уважним поглядом, подумала трохи й відповіла вичерпно, певно, звикла до несподіваних запитань в аудиторіях і ніколи не знічувалася:

— Я їду до санаторію на місяць і не хочу обмежувати себе. Речі відбирала сама, частково дочка, вони разом із зятем уклали валізу й сумку, я не маю часу займатися такими дрібницями, слава богу, мої домашні ще розуміють це…

— Отже, дочка й зять… — роздумливо сказав Хаблак. — Хто ж саме?

Вінницька лише знизала плечима, либонь, вона й справді не надавала цьому значення, але й Хаблак мусив докопатися до істини.

— Ви самі здавали речі в багаж? — запитав.

Професорка подивилася на нього так, що майор одразу зрозумів усю недоречність свого запитання. Однак все ще дивився запитливо, й Вінницька нарешті зглянулася на його прохання:

— Зять, — відповіла, — зять відвіз мене до аеропорту й владнав усі формальності.

— Маєте гарного зятя… — чи то ствердив, чи то запитав Хаблак, проте Вінницька нічим не виказала свого ставлення до цих слів, і майор зрозумів, що вона не поділяє його наді о оптимістичної оцінки свого родича. Подумав: звичайні стосунки тещі з зятем, надто ж тещі титулованої, владної, яка звикла в усьому грати першу скрипку.

І ще подумав, що зять, зрештою, міг збунтуватися, і важко уявити, яких форм може набрати цей протест.

— Хто ваш зять? — запитав.

Вінницька зневажливо випнула нижню губу, буцім саме обговорення цієї проблеми вважала нонсенсом.

— Звичайний інженер, — пояснила.

— Бувають незвичайні?

— Авжеж, — вона підвела очі на Хаблака: невже справді не розуміє? І вела далі з притиском: — Рядовий всюди лишається рядовим, середнім; невже й серед вас нема таких? Ну, знаєте, одному все життя судилося ходити в лейтенантах, а другий в сорок уже генерал.

Що ж, у принципі Вінницька мала рацію, але Хаблакові не сподобалося, як саме було висловлено цю сентенцію, особливо стосовно до власного зятя.

— Де він працює? — поцікавився.

— Якийсь мостозагін.

Майор прикинув: люди, які споруджують мости, можуть користуватися вибухівкою, це схвилювало його і, певно, зміна в майоровому настрої не пройшла повз увагу спостережливої професорки, бо мовила з відчутним іронічним підтекстом:

• Предыдущая
• 40/126
• Следующая