Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 38

• Предыдущая
• 38/126
• Следующая

Дівчина у формі зникла в дверях, певно, не здогадуючись, яке сум’яття посіяла серед пасажирів. А може, знала, бо повернулася мало не одразу, — зупинилася в дверях і мовила суворо й офіційно:

— Громадяни пасажири! В зв’язку із складними метеоумовами в Одесі виліт відкладається на годину. Прошу пройти до приміщення аеропорту.

Пасажири загомоніли стривожено, та дівчина витримала паузу й пояснила коротко і якось зовсім по-домашньому:

— Розумієте, з моря нагнало туману, й Одеса не приймає.

Багато пасажирів мали досвід, уже звикли до аерофлотівських несподіванок й тому стоїчно сприйняли неприємну звістку, лише бабуся в темній хустці сплеснула руками й вигукнула розпачливо:

— Як же так? Мене ж зустрічатимуть… Дали телеграму, що ж буде?

— Почекають, — заспокоїла дівчина. — Тепер літо, тумани не застоюються… — Ледь помітна усмішка майнула її обличчям, либонь, вона не дуже-то й вірила самій собі, як не повірили й бувалі пасажири. Однак заспокоїлися і вони, усі потягнулися назад до зали очікування.

Хлопець у злинялих джинсах затримався, чекаючи дівчину; вона з’явилася у супроводі двох пілотів — навіть не зиркнула в його бік, і той поплентався слідом за пілотами, скривившись, наче ковтнув кислого.

У залі аеропорту кожен улаштувався, як міг.

Бабуся, котра турбувалася, що її не зустрінуть, зайняла місце на найближчій лавці — сиділа, чіпко розглядаючи пасажирів і прислухаючись до оголошень по радіо, певно, сподівалась, що їхня затримка виявиться кількахвилинною.

Високий чоловік у добре пошитому сірому піджаку й білих, під джинси, модних штанях, торкнувся ліктя свого сусіда — огрядного, з великим черевом, у вишиванці й нейлоновому капелюсі.

— Може… — запропонував, виразно клацнувши пальцями по горлу, — складете компанію?

Огрядний зупинився нерішуче.

— У ресторані розсиджуватись ніколи, — заперечив, — а в буфеті хіба дають?

Високий поплескав по шкіряній сумці, що висіла через плече.

— Знайдемо.

— Моя закуска, — охоче погодився черевань, і вони дружно попрямували до стойки, де смачно пахло кавою.

Сива жінка в англійському костюмі накупила в кіоску газет та журналів, знайшла вільне крісло під вікном, відгородилася від метушні газетою, либонь, не думала ні про рейс, ні про одеський туман — щаслива людська риса: заглибитися в себе й забути про життєві незгоди.

Літній чоловік у великих затемнених окулярах і текою з чорної шкіри під пахвою постояв посеред зали, явно не знаючи, де прилаштуватися, мабуть, не звик до неробства: нарешті теж обрав крісло під вікном, витягнув з теки, прикрашеної бронзовою монограмою, звичайний учнівський зошит у клітинку й почав щось швидко писати в ньому, зовсім як учень, який не виконав домашнього завдання і в останню хвилину надолужував прогаяне.

Хлопець у злинялих джинсах, мабуть, втративши надію познайомитися з дівчиною у формі, оглянув зал, трохи повагався і потягнув свого товариша до крісла, де розташувалася жіночка в таких же зношених джинсах і смугастій блузці. Він улаштувався навпроти, нахабно втупившись у жіночку, певно, звик не церемонитися, бо почав не дуже оригінально:

— Десь я вас бачив…

Жіночка відвернулась зневажливо, але це зовсім не засмутило хлопця, він нахилився до неї і вів далі вкрадливо:

— Точно, я знаю вас… — Замислився на секунду, нараз щаслива посмішка майнула його обличчям і він заявив упевнено:

— У “Метро”. Точно — в ресторані “Метро”, і ви там — офіціанткою.

Мабуть, жіночка не була байдужою до популярності, навіть такої, бо відповіла хлопцеві приязною посмішкою. Однак про всяк випадок застереглася:

— Ну й що?

— Приємно зустріти знайому.

— Нас не знайомили.

— Давайте без умовностей. — Хлопець простягнув руку: — Андрій.

Жіночка не подала руки, однак, трохи повагавшись, назвалася:

— Надя.

Хлопець одразу пересів у крісло поруч неї, він таки не звик гаяти час, зазирнув жіночці у вічі й хотів подарувати один із завчасно заготовлених і досить банальних компліментів, які все ж прихильно сприймаються навіть розумними жінками, та не встиг, бо зовсім близько загриміло, наче щось вибухнуло чи в землю вдарила блискавка. Жіночка злякано відсахнулася, і хлопець, скориставшись із секундної розгубленості, встиг схопити її за руку.

— Гроза, — заспокоїв, — нема чого боятися.

Жіночка потягнула назад руку, але не дуже рішуче, і хлопець нахилився до її вуха, нашіптуючи щось приємне.

Чоловік у сірому піджаку дістав із сумки ще не почату пляшку, покалатав нею.

— “Арарат”, — мовив не без пихи, — бачите, коньяк найвищого гатунку. Нюхали?

Але його партнер у нейлоновому капелюсі не образився на зневажливе “нюхали”. Спокійно, наче це була звичайнісінька горілка або вульгарний портвейн, випив півсклянки, тильним боком долоні витер губи й зауважив спокійно:

— Може бути…

Чоловік у сірому піджаку не стерпів нахабства:

— Оцінити смак такого коньяку може не кожен… — почав повчально й не без роздратування, проте партнер обірвав його досить безцеремонно.

— Маєте рацію. Я казав те ж саме в Марселі, коли французи запевняли нас, що немає кращого коньяку, ніж високосортний “Мартель”.

— У Марселі?.. — не повірив високий. — Ви?

— Так, ми їздили туди на кілька днів з Парижа.

Чоловік у сірому піджаку витріщив очі, певно, не мав наміру пригощати більше цього телепня у вишиванці, але, почувши про Марсель, передумав і потягнувся до пляшки. Почав наливати по другій, коли вибухнуло, і черевань стривожено озирнувся.

— Не звертайте уваги, — зупинив його власник пляшки, — гроза… За ваше здоров’я, шановний! — Дізнавшись про Марсель, він став поважати цього бевзя в нейлоновому капелюсі, який, мабуть, носили хіба що у віддалених селах.

Огрядний взяв склянку, понюхав коньяк і мовив наче й не до діла:

— Либонь, винищувач подолав звуковий бар’єр?

Він сприйняв вибух зовсім байдуже, як і всі в аеропорту. Сива жінка не відірвалася від газети, чоловік у темних окулярах, захопившись розрахунками, й не почув його, лише бабця біля входу стривожено перехрестилася, та одразу заспокоїлася і потягнулася до чоловіка в аерофлотській формі, сподіваючись, що той нарешті повідомить час вильоту до Одеси…

І ні в кого з них — пасажирів літака, що кілька хвилин тому мав узяти курс на Одесу, — ні на мить не виникла думка (та й звідки могла виникнути?), що цей вибух безпосередньо стосувався їх усіх.

А життя в залі йшло своїм плином — молодик у джинсах залицявся до офіціантки Наді, двоє у буфеті закушували щойно випитий коньяк, чоловік у темних окулярах задоволено посміхався, терзаючи цупкий учнівський папір золотим пером паркеровської ручки, сива жінка гортала “Ого-нек” і, певно, ніхто, крім бабці, не почув тривожного виття сирени на аеродромному полі.

2. Хаблакові набридли не дуже смачні борщі та стандартні біфштекси в управлінській їдальні й він вирішив обмежитися сосисками, кавою і булочками у кав’ярні, що містилася в підвалі одного із сусідніх будинків. До сосисок тут подавали завжди свіжу й міцну гірчицю, а каву буфетниця Клава — повногруда, огрядна, неповоротка, з сумними й добрими очима — варила пахучу. Вона знала Хаблаків смак, не питаючись, зробила подвійну, поклала на тарілку здобну булочку й кекс, посміхнулася ласкаво й побажала смачного, від цієї посмішки й щирих слів їжа справді ставала смачнішою, настрій поліпшувався, і Хаблак подумав: як часто успіх багатьох справ, розрахунків, винаходів залежить від доброзичливого слова якоїсь тітки Клави.

Хаблак хвецьнув сосиску в гірчицю і зажував повільно, бо мав досить часу. З’ївши сосиски, взявся до кави з кексом. На крутих підвальних сходах показався Льоня Кобиш. Лейтенант явно розшукував його — побачивши, щасливо посміхнувся. Та Хаблак удав, що не побачив ані Кобиша, ані його багатозначності, ковтнув кави й відкусив одразу мало не половину кексу, лише по тому підвів очі на лейтенанта, посунувся, звільняючи місце біля високого столика, та Кобиш заперечливо махнув рукою і гаряче видихнув йому у вухо:

• Предыдущая
• 38/126
• Следующая