Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 8
- Предыдущая
- 8/22
- Следующая
— Бо чемодани й справді великі й тяжкі, а він пер їх швидко. Наче поспішав кудись. Я ще подумав: запізнюється.
— Ці хлопчики, — вирішив пояснити Сагайдачний, — мешкають у сусідньому з Корольовою під’їзді. І бачили чоловіка з чемоданами того самого вечора.
— Угу, — кивнув Грицько, — коли артистку обікрали. Тепер це всім відомо, і якби ми знали…
— Ми б його не відпустили! — рішуче заявив малий.
Хаблак уважно подивився в його очі, що округлилися від несподіваної рішучості.
— Звичайно, не відпустили б, — сказав серйозно.
— Але ж ми дізналися потім… — Губи в малого жалібно скривилися.
— Головне, запам’ятали того чоловіка. Молодці. І коли це трапилось? Кажете, вже стемніло?
— Так, у вікнах світилося.
— А ви чому так пізно?
— Мабуть, гуляли… — пояснив Сагайдачний.
— У футбол грали, — додав Грицько, — і батьки дозволили. Вони б нас погукали.
— Часто вони вас гукають?
Хлопчаки перезирнулися.
— Не дуже, — відповів Грицько, але якось невпевнено.
— Тепер же раніше сутеніє, — уточнив Олег, — ще програма “Час” не починається. А ми лягаємо о дев’ятій.
— Отже, — сказав Хаблак, — той чоловік з валізами вийшов з парадного між восьмою і дев’ятою годинами?
— Певно, так, — кивнув Грицько.
— А де ви гралися?
— А ми вже не гралися. Темно, то ми відпочивали.
— На дитячому майданчику?
— Ні, біля столу, де дядьки “козла” забивають. Темно вже стало, вони розійшлися, а ми з Олежкою на столі сиділи.
— На столі?
— З ногами не залазили — тоді дядьки лаються.
— Добре, — погодився Хаблак. — Так можна. — Пригадав: справді, стіл для любителів доміно стояв мало не навпроти під’їзду Корольової. — Він сам ішов, той чоловік з чемоданами?
— Сам.
— І куди повернув від парадного?
Хлопчик глянув на свою ліву руку, навіть мимовільно ворухнув нею.
— Ліворуч.
— До готелю “Славутич”?
— Еге ж.
Хаблак швидко прикинув: усе правильно. Біля готелю “Славутич” стоянка таксі, і ніхто, звичайно, не звернув уваги на людину з валізами. Вийшла з готелю, від’їжджає з Києва, що ж тут дивного?
— Обличчя того чоловіка бачили? — запитав. — Може, запам’ятали?
Хлопчаки винувато перезирнулися.
— Так темно ж уже було… — пояснив Грицько.
— І ми його зі спини бачили, — додав Олег. — Там біля самісінького парадного ящики навалені, з гастроному, і, коли люди виходять, нічого не видно.
— Десять разів йому казано, директорові гастроному, — скрушно зауважив Сагайдачний. — Ніяк не може налагодити вивезення тари!..
— І коли ви бачили того чоловіка з валізами? — перепитав Хаблак у хлопчаків. — Учора чи позавчора?
Малий осудливо махнув рукою.
— Казали ж вам… — мовив нетерпляче. — Коли ту артистку обікрали.
— І ви знаєте, коли це сталося?
— Аякже. Коли валізи несли, тоді й сталося.
— Звідки ж тоді валізи!.. — додав Грицько.
— Отже, людину з валізами, що виходила з парадного артистки, ви побачили три дні тому?
Грицько поворухнув губами.
— Вчора міліція приїжджала, — почав рахувати. — А той ніс валізи… За два дні до цього, так? — обернувся до Олега.
— За два дні, — ствердив той.
— А ти вже й рахувати вмієш! — удавано здивувався Хаблак.
— Цього року до школи йду.
— Невже?
— Правда, і читати вмію.
— Ну, молодець! — зовсім щиро похвалив Хаблак і подумав: незчуєшся, коли й мій Степан піде до школи. Недавно, здається, перше слово вимовив, а вже ставить такі запитання, що відразу й не відповіси. — У що був одягнутий чоловік з валізами? — запитав.
Знову хлопці перезирнулися, і знову ініціативу взяв на себе Грицько. Певно, він був для Олега незаперечним авторитетом, бо малий лише роззявляв рота, наче повторював кожне мовлене Грицьком слово.
Грицько торкнувся долонею коротко остриженої маківки й пояснив солідно:
— У береті… — На мить затнувся розгублено й додав: — У береті, це точно…
— Сорочка якого кольору?
— Світла.
— Біла чи з візерунками?
— Певно, біла? — нерішуче подивився на Олега, однак той нічим не допоміг йому. — Точно, біла і з короткими рукавами.
— А штани?
— Темні.
— І куди він пішов?
— Я ж казав: до готелю “Славутич”. Просто асфальтом, а далі ми не дивилися. Якби знали, ми б з Олежкого за ним простежили, нікуди б він не дівся. Правда?
— Точно, — погодився Олег, — але ж хто знав?
— А дорослі не бачили того чоловіка?
— Так нікого ж не було у дворі. Доміношники розійшлися, тільки ми сиділи.
Хаблак підвівся.
— Вищий за мене той чоловік, чи як? — запитав.
Грицько відступив до дверей, потягнув за собою малого, і вони мало не одразу рішуче заявили:
— Високий. Такий, як ви.
А Олег ще й додав, правда, не дуже впевнено!
— І кремезний.
— Так, кремезний, — ствердив Хаблак, згадавши, скільки речей виніс злодій з квартири Корольової: валізи були, безперечно, важкі, один кришталь скільки тягне!
— Ви впіймаєте його? — запитав Грицько.
— Постараємось.
— І нам покажете?
— Як же нам без вас обійтися?
— Ніяк, — упевнено мовив малюк. — Ми вам завжди помагатимемо. І цього дядька, коли побачимо, затримаємо.
Хаблак посуворішав.
— Дорослим скажете, ясно? — наказав. — А самі — ні-ні!
— А ми міліцію покличемо.
— Точно, — схвалив Сагайдачний, запитувально зиркнув на Хаблака й додав: — А тепер ідіть, бо вас уже зачекалися.
Хаблак визирнув у вікно й побачив кількох хлопчаків, що тирлувалися біля будинку.
— Так, ідіть, — підтвердив, — ви дуже допомогли нам. — Стояв і дивився у вікно: хлопчаки одразу оточили Грицька та Олега, певно, ті не на один день стали героями.
— Ще новина, — обізвався Сагайдачний.
Хаблак рвучко обернувся до дільничного.
— Кажіть.
— Там один пенсіонер з під’їзду Корольової бачив увечері неподалік оранжевий “ІЖ-1500”. Взагалі, нічого дивного, але така ж оранжева машина стояла поблизу будинку Перовських. Увечері, коли тих обікрали.
Хаблак одразу згадав свідчення одного з сусідів Перовських, який твердив, що в середині місяця, коли приблизно пограбували квартиру, бачив увечері біля будинку “пікап” оранжевого кольору. В таких машинах перевозять продукти, Телевізори, білизну з приймальних пунктів. Легкий, зручний і швидкий автомобіль, такі машини рідко коли зупиняє автоінспекція, і злодії, безумовно, могли скористатися “пікапом”.
— І що каже ваш пенсіонер? — занетерпеливився Хаблак. — Де саме стояв той оранжевий “Москвич”?
— Ближче до готелю “Славутич”.
— І цей тип з валізами, якого помітили хлопчаки, пішов саме в той бік?
— Точно.
— Щось у цьому є.
— Шукати оранжевий “Москвич”?
— Слава богу, таких “пікапів” у місті не так уже й багато.
— То я подзвоню до автоінспекції.
Сагайдачний почав крутити телефонний диск, а Хаблак вирішив відвідати Корольову. Мабуть, вона вже трохи заспокоїлася, і розмова з Надією Петрівною могла стати корисною.
Хаблак викликав ліфт, але кабіна стояла на одному з горішніх поверхів, либонь, до неї вантажили щось, бо минула мало не хвилина, а ліфт так і не рухався. Ляснули вхідні двері, Хаблак скосував туди й побачив листоношу в темно-синій форменій куртці. Поставила важку сумку й почала розкладати кореспонденцію по скриньках. Хаблак не дуже уважно спостерігав за її роботою і думав — скільки можна затримувати ліфт. Нарешті той рушив униз, і в цей момент майорові прийшла в голову думка, звичайна собі думка, викликана монотонною роботою листоноші: майор забув про ліфт і підійшов до жінки у синій куртці.
— Скажіть, — запитав, — а як бути, коли їдеш у відпустку? З кореспонденцією?
Жінка ковзнула по ньому байдужим поглядом.
— А ви з сусідами домовтеся, — порадила. — Залиште ключа, й нехай виймають.
— Ну, скажете, — розвів руками майор, — а якщо я їх мало знаю?
— То напишіть заяву нашому завідуючому, і всю вашу кореспонденцію лишатимуть на пошті.
- Предыдущая
- 8/22
- Следующая