Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 14

• Предыдущая
• 14/22
• Следующая

— А стипендію Шило одержує? — запитав.

— Звичайно.

— Певно, й батьки допомагають?

Видно, Марія Арсенівна знала про своїх підопічних усе чи мало не все, бо відповіла одразу й не вагаючись:

— Щомісяця одержує перекази. По п’ятдесят карбованців. Батько в Миколи Шила бухгалтер споживспілки, мати також працює, живуть у райцентрі, мабуть, усе в них є.

— Чому ж пішов на пошту? Стипендія плюс п’ятдесят карбованців — студентові вистачить.

— А він гроші на ощадну книжку складає.

— Звідки знаєте?

— Сам показував.

— Користуєтесь авторитетом?

— Не те слово, у мене тут зразкова сім’я.

Хаблак усміхнувся ледь помітно, самими куточками губ, уявивши, як підполковник Худяков також розпатякував у колі знайомих про загальну повагу до нього в карному розшуку.

— І ви, як зразкова мати, мусите, звичайно, все знати про своїх дітей… — підіграв Марії Арсенівні.

— І знаю! — аніскілечки не збентежилася та.

— А скажіть, в Миколи Шила останнім часом зайві гроші не водилися? Може, хвалився друзям?

— Ні.

— Упевнені?

— Точно, коли кажу, то точно. — В її словах прозвучала така переконаність, що Хаблак збагнув: ця жінка має вуха, либонь, в усіх кімнатах, і найменша деталь із складного й мінливого студентського життя не минає для неї непоміченою.

— Хтось із товаришів Шила є в гуртожитку? — запитав.

— Студенти Петрусенко й Гуцков.

— Можна з ними побалакати?

— Зараз викличу.

— Краще б у кімнаті.

— Як хочете! — Марія Арсенівна рішуче підвелася, і Хаблак зрозумів, що супроводжуватиме його й не дасть поговорити із студентами віч-на-віч. Краще було б обійтися без неї, мабуть, її присутність не сприятиме відвертій розмові з Шиловими однокашниками, але спекатися коменданта не було підстав, і Хаблак приречено поплентався за нею довгим коридором, клянучи в душі настирливість Худякової.

Довга й вузька кімната з чотирма ліжками попід стінами. 1 в кінці її біля вікна за столом, застеленим газетами, сиділи два хлопці і їли просто з банки кильки в томаті з чорним хлібом. Вони спокійно подивилися на Марію Арсенівну й незнайомого чоловіка, поклали виделки на газету й повернулися до зайшлих без жодних ознак збентеження.

— Товариш із міськкому комсомолу, — представила Хаблака Марія Арсенівна (вони встигли домовитись про це), — і хоче побалакати з вами.

Хлопці підвелися, як по команді. Один підсунув гостям стільці, другий прибрав зі столу консерви й змів з полірованої поверхні хлібні крихти. Потім вони перезирнулися і всілися на стільцях під вікном, однаково поклавши руки на коліна.

— Наші відмінники! — похвалила Марія Арсенівна. — Грають на бандурі й мріють виступати дуетом.

Хлопці нічим не підтвердили ці слова, однак і не спростували. Вони сиділи й дивилися на майора мовчки, явно не бажаючи розпочинати розмову.

— Як ведеться? — кинув Хаблак пробну кулю: нейтральне й ні до чого не зобов’язуюче запитання.

— Нічого ведеться… Живемо… — також невизначено відповів один із студентів.

— Ти б, Петрусенко, розповів про порядки в нашому гуртожитку, — мовила комендант, явно натякаючи, що і як слід розповідати.

Огрядний хлопець, який сидів ближче до столу, поворушився і відповів рівно:

— Порядки хороші, й ми задоволені.

— Тихо, й всі піклуються про нас, — додав Гучков, чорнявий і худий, видно, був темпераментніший за свого товариша й за словом до кишені не звик лізти.

Марія Арсенівна підозріло зиркнула на нього, певно, їй не зовсім сподобався підтекст слова “піклуються”, проте Гучков дивився чистими й відданими очима, й комендант заспокоїлася.

— Вас тут мешкає четверо, — обвів рукою ліжка Хаблак, — де ж інші?

— Тарас ще із села не повернувся, — вказав на ліжко ближче до вікна Гучков, — а Микола десь у місті.

— Товаришуєте?

Хлопці перезирнулися й закивали.

— У нас дружний колектив, — ствердила Марія Арсенівна. Вона невдоволено скосувала на двері, в які зазирнула жінка. — Що тобі, Марківно?

— До телефону вас.

— Скажи, щоб пізніше.

— Так там Сидір Андрійович!

— Вибачте, — одразу підвелася комендант, — мене сам проректор… — Вона суворо зиркнула на хлопців, наче закликаючи їх до порядку, й вийшла з кімнати, подивившись ще раз — вимогливо й навіть сердито.

Коли двері за Марією Арсенівною зачинилися, хлопці поворушилися й сіли вільніше. Хаблак присунувся до них і підморгнув.

— Нічого, жити можна… — обережно відповів Петрусенко, а Гучков запитав:

— Ви по скаргах?

— Пишете?

— Ми — ні.

— Інші?

— Усяке буває — нам не по десять років…

— Аж по двадцять!

— І навіть батьки більше довіряють.

— Дай вам волю…

— Так вона ж зануда! — раптом вигукнув Гучков. — Крокодил у спідниці!

— Ну-ну… — примирливо зупинив його Петрусенко. — Не гарячкуй, не вічно нам тут жити.

— Одна втіха.

— Але ж порядок, — мовив Хаблак і пройшовся по кімнаті. — Отже, вас тут четверо… Миритеся?

— Що нам ділити?

— Тут хто спить? — вказав Хаблак на ліжко ліворуч.

— Є такий… Шило…

— Кажете, ніби кислого ковтнули.

— Ну його, — махнув рукою Петрусенко.

— Це чому ж?

— Наші справи.

— Посварилися? А Марія Арсенівна каже: дружний колектив.

— Не дружний, а показушний.

— Чого так? Хіба Шило?..

— Дався вам цей Шило! — нараз втрутився Гучков. — Ну його під три чорти…

— Негарно — про товариша…

— Який він нам товариш? Жлоб!

— Кинь… — втомлено зупинив Гучкова Петрусенко.

— А чого кидати? — Хлопець явно розпалився. — Жлоб і є! Правильно кажу і, якби мав житло, пішов би з гуртожитку.

— В чому ж це проявляється — жлобство?

— А в усьому. Лінія поведінки.

— Як так?

— Ви у гуртожитку мешкали?

— Аякже, гірше, ніж у вас, шестеро в кімнаті…

— Мусите знати, кожен тут, як на долоні.

— Так, сховатися не можна.

— Ми вирішили: всім ділитися. Сьогодні в мене посилка — їмо всі, завтра ти пригощатимеш…

— А як же інакше?

— А цей тип, — Гучков люто тицьнув пальцем у ліжко Шила, — одержав посилку з села. Сало й ковбаса домашня, перед цим їв усе наше, навіть не дякував, а своє сало замкнув у шафу. Шухляда в нього, бачите, окрема, й ключ знайшовся, хоч у нас ніколи нічого не замикалося…

— Хоча б раз пригостив, — вставив Петрусенко.

— Рано підведеться, — якось розгублено посміхнувся Гучков, — поки ми наче спимо, відріже ковбаси й наминає. А знаєте, як домашня ковбаса пахне…

Хаблак уявив собі справді складну ситуацію в кімнаті й запитав:

— А ви ж що?

— Може, й негарно… — нерішуче почав Гучков. — Але так уже й бути, вам розповімо. Мовчали, звичайно, що із жлоба візьмеш! Але потім Сашко не витримав, — кивнув на Петрусенка, — приніс цвяхів, ну й забили Шилу шухляду…

Справа набрала зовсім нечеканого повороту, й Хаблак щиро зацікавився:

— А він? Скандалив?

Гучков розвів руками.

— Ні… — визнав розгублено. — Усього чекали, але ж такого… Сидимо, отже, чекаємо Шила, удаємо, що читаємо. Приходить, крутнувся по кімнаті — й до шафи. А ми, звичайно, анічичирк. Помацав шухляду, все збагнув, але нам ані слова. Вийшов мовчки, ми гадаємо, побіг до Марії Арсенівни скаржитись. Сидимо, скандалу чекаємо. Але ж через кілька хвилин вертається. З обценьками. З півгодини мучився, ми йому таки добряче ту шухляду забили…

— Мовчки? — не повірив Хаблак.

— Ані слова…

Майор покрутив головою.

— Ого!

— І ми кажемо: ого! Витягнув сало, відрізав шматок, сів за стіл і повечеряв. Наче нас і нема… Отак: не існуємо — і все…

— А де він зараз? Цікаво б познайомитись.

— Що тут цінового?

— І все ж…

— Ділова людина, — зітхнув Гучков. — Микола Шило — надто ділова людина. Удень десь швендяє, увечері працює.

— Але ж працює! Вчиться і працює, скажіть, хіба це погано?

— Просто зажерливий. Усього йому мало!

— Зажерливий… — роздумливо повторив Хаблак. Подумав: заради грошей такий може піти на все, навіть на злочин. Правда, характеру Шилу не позичати, одна історія із забитою шухлядою чого варта, такі люди розраховують кожен свій крок, отже, мусить знати: злочин не лишиться безкарним.

• Предыдущая
• 14/22
• Следующая