Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 49

• Предыдущая
• 49/51
• Следующая

У дальньому кутку кімнати посапував на дивані Ганс. Лежав, звісивши волохату ногу. Гюнтер накрив його — про Ганса слід було турбуватись, як-не-як основний свідок. Сів поруч, прислухався. За вікном тиша, жодного перехожого. Нараз стало страшно: а якщо полковника затримають на місці злочину? Спустивши Пфердменгеса на вулицю, він уже став його співучасником. Отже, тюрма…

А якщо зараз вискочити у вікно й затримати пол­ковника? Може, ще пощастить умовити Карла, і той розрахується з ним по-чесному?

Нехай віддає решту полякам, яке його, Гюнтера, діло? Але ж тепер ні Пфердменгес, ні Шліхтінг не за­хочуть мати справу з Карлом: для чого їм утрачати гроші? Та і йому, Гюнтеру, для чого втрачати? Є ж різниця між мільйоном і п’ятьма, і треба бути дурнем, щоб віддати своє!

Під вікном коротко свиснули. Гюнтер спустив ремінці й допоміг полковникові влізти.

Той зайшов у ванну, намочив рушника й ретельно витер підвіконня. Зняв туфлі, обтер підбори. Витер і ремінці.

— Мусимо передбачити все, — пояснив, — і я не хочу дати поліції жодного доказу. Я заклав у “фольксваген” дві міни — від нього залишиться лише спо­мин! Пістолет викинув у каналізацію… Мабуть, все…

Він випустив Гюнтера, переодягнувся в піжаму і ліг з почуттям людини, яка має право на відпочинок після тяжкої роботи.

Гюнтер стояв за шторою і визирав крадькома, наче його могли помітити з вулиці.

Щойно до номера зазирнув Карл, вони поговорили про справи, потім Карл запропонував поїздити по міс­ту — Гюнтер знав, що зробив це він тільки із ввічли­вості, бо хотів провести ранок з Аннет. І справді, Карл не умовляв, стояв на порозі й посміхався, певно, не зовсім щиро, бо мав від друга таємницю і завтра завдав би йому прикрощів, а Гюнтер не міг відвести від нього погляду, бо дивився востаннє; йому було важко повірити в це, машина з мінами здавалася витвором нездорової уяви, незугарним анекдотом, дитячою вигадкою — не може людина не відчувати невідворотного, а Карлові зараз так гарно, попереду в нього зустріч з Аннет, відчуття її близькості. Він упевнений, ніщо не перешкодить його побаченню, вірить, що так буде вічно, а жити Карлові лишилося кілька хвилин; йому не буде боляче, він навіть не зрозуміє, що вмирає, — але для чого це, чи варті оті мільйони (будь їх і вдесятеро більше!), аби позбавити життя друга, який дивиться на тебе з приязню й від­верто симпатизує тобі?

Якщо б Карл затримався в номері хоча б ще хви­лину, Гюнтер, певно, не витримав би й розповів, що чекає на нього, принаймні під будь-яким приводом не дозволив сісти у “фольксваген”. Але Карл поспі­шав — він уже вийшов з готелю й зупинився біля світлофора. Чекаючи зеленого світла, помахав комусь рукою. Гюнтер подивився кому — й побачив Аннет.

Вона йшла по самісінькому краєчку тротуару в короткій зеленій спідниці, білій кофтині, тоненька й красива, як біла троянда на зеленій стеблинці. Йшла й махала Карлові рукою.

Карл побіг на жовте світло; вискочивши з-під машини, яка ледь не зачепила його, взяв Аннет за руку й вони рушили до стоянки, до канаркового “фольксвагена”, начиненого вибухівкою.

Лише тепер Гюнтер збагнув, що тільки-но вони сядуть і Карл увімкне запалювання, точніше, не встигне увімкнути, ледь поверне ключ…

Тремтячими руками Гюнтер потягнув на себе ві­конну раму. Чомусь не піддавалась, а він же щой­но зачиняв вікно,— смикав з усієї сили й лише через кілька секунд збагнув, що слід підняти засувку.

Коли нарешті перегнувся через підвіконня, усві­домив, що все одно його не почують, не почують навіть оті, хто значно ближче, — по вулиці вже рухав­ся ранковий автомобільний потік, гарчали мотори й рипіли шини, а біла троянда на зеленій стеблинці пливла краєчком тротуару, і її обережно притримував за руку Карл.

Ось вони вже ступають останні кроки, зараз звер­нуть на стоянку — але ж, може, полковник помилив­ся й щось не спрацює, бувають же такі випадки, чому не трапитись такому й зараз?

Гюнтер стояв, учепившись у віконну раму, з роз­зявленим ротом і виряченими очима й раптом закри­чав. Тільки не крик, а якийсь свист із клекотом вирвався з його грудей, він затиснув собі рота доло­нею, злякався, що хтось почує й гляне з вулиці, відсахнувся в глиб кімнати, схопився за спинку стільця й не зводив очей з тих, що вже стояли біля жовтого автомобіля.

Аннет обійшла “фольксваген”, тепер Гюнтер не бачив її, на мить йому стало легше — раптом він не помітив, і вона пішла кудись?.. Карл відімкнув двер­цята, відчинив протилежні, певно, простягнув руку Аннет — сам Гюнтер неодмінно вчинив би так, щоб зайвий раз відчути тепло дівочої руки й легкий вдячний потиск, — вони там зараз усміхаються одне одному, — боже, навіщо він учора послухався полков­ника?

Карл причинив дверцята, й тої ж миті “фольксваген” підкинуло, зблиснув вогонь, і Гюнтер відчув, бу­цімто його болісно штовхнуло в груди — випустив спинку стільця, захитався й знеможено сів на підло­гу. Притиснувся щокою до холодних паркетин, від яких огидно смерділо мастикою, схлипував і трусився в нервовому збудженні.

У двері загрюкали, та не мав сили підвестись, че­каючи, що зараз виламають двері й прийде покара.

— Гюнтер! — почув голос полковника. — Відчи­ніть, Гюнтер!

Лише тоді відірвав щоку від підлоги й з трудом підвівся, неслухняними пальцями повернув ключ.

За спиною полковника стовбичила покоївка — обоє були стривожені, Гюнтер відчув, що покоївка може прочитати щось на його обличчі, зробив над собою зусилля, осміхнувся й запитав:

— Що сталось? Ви грюкаєте, буцімто пожежа. Я був у ванній і…

— Нещастя! — вигукнув Пфердменгес. Гюнтер по­дивувався, з якою правдивістю полковник розігрує свою роль. — Вибухнув “фольксваген” Карла!

— Як вибухнув? — Гюнтер удав здивування. — Коли вибухнув? І де Карл?

— Ви нічого не чули? — здивувалась покоївка. — Я думала, що у вікнах повилітають шибки.

— Я був у ванній… Карл щойно заходив до ме­не… Він кудись збирався… Чекайте, ви нічого не на­плутали?

— Я снідав, коли почув вибух, — пояснив Пферд­менгес. — Вискочив на вулицю — біля стоянки натовп… біжать поліцейські… Я — туди й побачив поні­вечений Карлів “фольксваген”. Ну, дим, вогонь, служитель тягне вогнегасник… По-моєму, в машині хтось був…

Гюнтер затулив обличчя руками.

— Карл… Карл…

…Стоянку вже оточили поліцейські. Гюнтер про­тиснувся до інспектора. Мовив стривожено:

— На цьому “фольксвагені” ми прибули з Швей­царії. Що трапилось? І що з Карлом?

— Ви хочете сказати, що знаєте власника цієї машини?

Інспектор обмацав Гюнтера уважним поглядом.

— Так, ми разом приїхали з Швейцарії.

Інспектор підштовхнув його до брезенту, яким бу­ло вкрито щось, підняв край. Гюнтер знав, кого йому покажуть, і готувався до цього, але те, що побачив, примусило його відсахнутися й затулити обличчя до­лонями.

— Вони… — У Гюнтера витяглося обличчя, очі налилися кров’ю, — для чого йому показали це?

— Хто вони? — вже вдруге запитував інспектор.

Гюнтер дивився, кліпав очима, й ноги в нього під­гиналися. Нарешті зрозумів, чого вимагає поліцей­ський.

— Карл Хаген, — із зусиллям витиснув. — Швей­царський журналіст Карл Хаген із Берна.

— А жінка?

— Аннет Каммхубель… студентка… Франкфуртсь­кий університет…

— Жили в “Короні”?

— Так.

— Пройдемо з нами.

Вони вийшли за цеп поліцейських і одразу потра­пили під перехресний вогонь репортерів. Гюнтер ішов, опустивши голову, й намагався не чути їхніх запи­тань. Думав: добре, що старий Каммхубель поїхав у Гамбург. Поки поліція вийде на вчителя і все збаг­не, він встигне побувати у Рудольфа Зікса й витягти з нього дві цифри. Про Шліхтінга ніхто нічого не знає. Карл не назвав його прізвища ні Каммхубелю, ні Ан­нет, отже, таємницю шифру знатимуть лише троє, а все інше не повинно хвилювати Гюнтера. В поліції не­ма підстав затримувати його — завтра він з’їздить у Заген, потім відразу повернеться до Швейцарії, куди прибудуть Шліхтінг і Пфердменгес. Все продумано, все йде за планом: головне — спокій, не виказати се­бе ні словом, ні жестом. Карл Хаген був другом Гюн­тера Велленберга, його трагічна загибель не могла не приголомшити друга — ось лінія поведінки…

• Предыдущая
• 49/51
• Следующая