Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 39

• Предыдущая
• 39/51
• Следующая

— Дайте мені води…

Отець Людвіг заметушився.

— Зараз… зараз…

— До стіни! — наказав Гюнтер. Він уже знав, що саме вчинить, це було не тільки необхідно, а й спра­ведливо — око за око. Примусив монаха задерти руку, клацнув наручником, побрязкотів ключами й заховав до кишені. Мовив глузливо: — Доведеться вам, святий отче, трохи відпочити на самоті…

Монах заволав:

— Я стара й хвора людина і не витримаю!

— Здоровий як віл, витримаєш! — Гюнтер нахи­лився над Карлом. — Як тобі?

Аннет принесла води. Карл жадібно випив повний кухоль. Хотів підвестися, однак ноги в нього трем­тіли, і Гюнтер підвів його.

Карл погрозив ченцеві кулаком, вигукнув:

— Ну, жабо, чия взяла?.. Він, — пояснив дру­зям, — виявляється, нічого не знає про шифр, але швидко збагнув, чим тут пахне. Заманив мене сюди і намагався дізнатися, кого ми розшукуємо. Грішми запахло, брудні руки свої простягнув до них, клявся, що виб’є з мене таємницю, що есесівські методи — дитяча забавка, а гестапівці були примітивними й малограмотними, не вивчали всіх тонкощів кату­вань святої інквізиції. Може, я брешу, святий отче?

— Я хотів тільки налякати вас, пане Хаген, — швидко заговорив отець Людвіг, — а ви все прийняли за чисту монету.

— І з учорашнього вечора простояв прикутий до стіни!.. — гнівно блиснув на нього очима Карл. — Во­ни обпоїли мене, не знаю вже чим, але я нічого не пам’ятав і не міг чинити опору. Вони не дали мені ані краплини води…

— Що ж, тепер він сам відпочине, — злостиво засміявся Гюнтер, — матиме час для роздумів…

— Ви не залишите мене тут, синьйори, — почав канючити отець Людвіг. — Мені не простояти до ран­ку, й гріх ляже на вас!

— А ми висповідаємося у якого-небудь вашого колеги, — єхидно пояснив Гюнтер, — і він відпустить нам цей гріх!

— Я заявлю в поліцію! — заверещав монах. — Вас затримають і судитимуть!

— Аррівідерчі, отче, — насмішливо вклонився Гюнтер. — Я вимикаю світло, у темряві вам легше буде бесідувати з самим собою. Гадаю, це буде по­вчальний діалог! Рушимо, друзі. — Підтримуючи Карла, він повів його до виходу.

В останній момент Аннет стало шкода монаха.

— А коли його просто замкнути?

— Ні, — рішуче заперечив Гюнтер, — таким не можна прощати!

Отець Людвіг благав, плакав і погрожував, та Гюнтер спокійно замкнув двері.

— Наскільки я зрозумів, — зауважив, коли ви­йшли з підвалу, — святий отець не сказав свою части­ну шифру. Але ж ми можемо заплатити йому… Я тому й прикував його, щоб став поступливіший.

— Ти не зрозумів мене. Я ж казав, монах не має до шифру жодного відношення, — пояснив Карл. — Учо­ра ввечері він розмовляв із слугою, до речі, ні­який то не слуга, а оберштурмфюрер СС. Тут на віллі був переправочний пункт для есесівців. Тому й кім­ната в підвалі — місяць живи, ніхто не дізнається. Святий отець вже поставив на мені хрест, і вони ні з чим зовсім не крилися. Є ще один Людвіг Пфердменгес, колишній штандартенфюрер СС, кузен нашого монаха. І знаєте, де він тепер? Ніколи не догадаєтесь. У Конго!..

— Де? — перепитав Гюнтер. — Ти не жартуєш?

— Ви з машиною? Не треба затримуватись тут.

— Ти оклигав? Можеш вийти на вулицю й поче­кати нас? Трохи далі, щоб не привертати уваги?

— Звичайно. Яка зараз година?

— П’ята.

— Ще сьогодні мусимо дістатися до Рима.

— Краще переночувати в Терні, — заперечила Анкет. — Подивись на себе — змучений! Навіщо поспішати?

— Старий пройда може повідомити свого кузена, щоб не довіряв нам, — пояснив Карл. — Ми не маємо права гаяти час, ти залишишся з машиною, поїдеш потихеньку додому, а ми…

— У Конго? — розпачливо вигукнула Аннет. — Ти збожеволів! Ну їх під три чорти, ці гроші, якщо через них стільки мук. Ви хоча б знаєте, де те Конго?

— Десь в Африці, — стенув плечима Гюнтер. — Але яке це має значення? Ми — журналісти, завтра навідаємось у посольство, візу нам дадуть без пере­шкод.

— Тоді й я полечу з вами! — рішуче заявила Аннет.

Карл підійшов до неї. Мабуть, правду кажуть, що в деяких жінок сили духу вистачить на кількох чо­ловіків.

Майнула думка: а якщо в Конго послати Гюнтера, а самому з Аннет гайнути до Флоренції? Та вона була недостойна справжнього чоловіка, та дум­ка, й він одразу відкинув її, точніше, вона просто не затрималася, зникла, не залишивши сліду.

Карл узяв руку Аннет. Тримав, відчуваючи легке тремтіння.

— Ти ж хотіла побігати по музеях, — подивився їй у вічі. — Крім того, можуть бути ускладнення з ві­зою. Нам легше — Гюнтер також має журналістське посвідчення, я влаштував йому це, і у нас, гадаю, ускладнень не буде. А у тебе… Ну й наш “фольксваген”…

Аннет сердито висмикнула руку.

— Отак би й сказав: нема з ким залишити машину.

Італійська старовина вже втратила для Аннет свої принади, але не призналася в тому, бо якось не при­йнято жінкам одкриватися.

Умовність! Дівчина тупнула ногою спересердя, глянула на підлогу і згадала прикутого до стіни отця Людвіга.

— Монаха тепер не варто залишати прикутим, замкніть його — і все…

Карл заглянув у холодильник. Витяг пляшку мо­лока. Відпив і мовив, наче між іншим:

— Знаєте, що він робив? З того вальтера стріляв у мене. Вчора ввечері. Чудова забава. Розчиняються двері, він сідає у великій кімнаті й каже, що зараз розстрілюватиме мене. У святого отця тверда рука, садив кулі за кілька сантиметрів від голови. Бачили, там дерев’яна стіна, вся зрешечена. Пострілювали на дозвіллі колишні есесівці…

— І ти хочеш, щоб я йому простив? — криво осміхнувся Гюнтер.

Аннет непевно знизала плечима.

— Як знаєте…

— Ну, от і добре, — полагіднішав Гюнтер. — А те­пер рушили.,.

Після італійської спеки африканське сонце не ду­же здивувало Карла й Гюнтера. Вразила їх буйна рослинність Леопольдвіля і розкіш його колишніх європейських кварталів. Гадали: таке собі невеличке, брудне, одноповерхове місто. А центр Леопольдвіля був багатоповерховий, з широкими асфальтованими вулицями, сотнями автомобілів найновіших марок, великими магазинами. На першокласний готель вирі­шили не тратитися, зупинилися за рекомендацією чи­новника з колишньої бельгійської адміністрації, який летів разом із ними, у невеличкому пансіонаті. Переодяглись, і Карл запропонував одразу ж рушати на пошуки Людвіга Пфердменгеса.

Ще по дорозі вони виробили план дій. Кожен, хто був хоч трохи обізнаний з тогочасними справами в Конго, не міг не догадуватись, яким вітром і для чого занесло туди колишнього штандартенфюрера СС. Уряди в країні після вбивства Патріса Лумумби ва­лилися один за одним, то в одній, то в іншій провін­ціях спалахували повстання, лише недавно війська ООН увійшли до столиці Катанги Елізабетвіля. Проти партизанів діяли різні загони карателів і найманців, і штандартенфюрер СС з його досвідом був, безумовно, знахідкою для різних авантюристів, що прагнули влади й намагалися придушити народний рух.

Як і де шукати Пфердменгеса, з чого починати? Можливо, він взагалі на нелегальному становищі, й пошуки його — марні. Враховуючи це, Карл і Гюнтер вирішили діяти через журналістські кола Лео­польдвіля. Нема людей, обізнаніших за газетярів, а Карл належав до цієї корпорації, Гюнтер також мав документи кореспондента одної з бернських га­зет — перед швейцарськими журналістами повинні були відчинитись двері всіх редакцій.

У редакції газети “Етуаль дю Конго” їх зустріли привітно. Шеф витяг пляшку віскі й пообіцяв звіль­нитися через годину, а поки що підсунув гостям дов­гов’язого чорнявого чоловіка років тридцяти, носатого й худорлявого. Здавалось, він був сплющений з боків і соромився цього, бо якась болісна посмішка весь час кривила його губи.

— Жорж Леребур з “Парі суар”, — відрекоменду­вався й додав, що радий бачити людей, які ще вчора ходили по бернських вулицях: поскаржився на нудь­гу, спеку й відсутність порядного товариства.

— Нічого собі нудьга, — не повірив Карл. Він три­мав свіжий номер “Етуаль дю Конго”, де повідомля­лось про партизанський рух у провінції Квілу. — То­читься ж війна!

• Предыдущая
• 39/51
• Следующая