Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 56
- Предыдущая
- 56/63
- Следующая
І все — через те дурне гарненьке дівчисько. Не пішов би за нею, не зустрів би унтерштурмфюрера. Бодай і не згадувати, як нализались вони вчора. Все це дівчисько — під три чорти! Пан Модест був забобонний, — коли такий початок, яким буде кінець?..
Від коньяку запаморочилась голова, зникла згага. Сливинський випив за одним духом склянку содової води — стало зовсім легко і навіть захотілося їсти. Пан Модест глянув на годинник — друга година, час обідати. Одягаючись, уже весело насвистував. І все ж він спробує сьогодні познайомитись з цією гарною штучкою. Здається, так назвав її унтерштурмфюрер… Виходить, вона справді гарна, коли це помічає навіть такий неотеса.
Дівчина з’явилася у парку близько шостої, коли Модест Сливинський вже втратив надію побачити її. Видно, поспішала й була заклопотана, бо йшла швидко, опустивши погляд і злегка підстрибуючи на ходу, наче бігла.
У пана Модеста було кілька випробуваних варіантів вуличних знайомств, та він не ризикнув вдатися до жодного… Вирішив насамперед дізнатися, де живе дівчина. Сподівався спершу вивідати щось про неї — це підказало б найвірніші способи залицяння. До того ж, справи уже не обтяжували Сливинського, вільного часу було досить і ця гра починала подобатись йому.
Проминувши парк, дівчина завернула, як і вчора, на Ратушну. Пан Модест йшов за нею трохи на відстані, аби не привертати уваги. І знову, як і вчора, дівчина зайшла до парадного з масивними дверима. Сливинський вирішив, що вона живе у цьому будинку, а вчора просто раптом роздумала йти додому… Але що це — жовта суконька з’явилась у дверях! Дівчина на мить затрималась, роздивляючись довкола, і поспішила до центру.
“1 що вона може робити там протягом хвилини?” — розгубився пан Модест. Зазирнув до парадного. Широкий похмурий коридор зі сходами у протилежному кінці, брудна, давно немита підлога. Віддалік ліворуч двері — певно, там живе двірник. Зайшов, гайнув на сходи, сторожко оглядаючись. За хвилину вона не встигла б зійти на другий поверх і повернутись. Може, у неї якісь справи до двірника? Але за такий короткий час хіба встигнеш перемовитись і кількома словами?..
Сливинський ще раз оглянув темний коридор, помацав для чогось вкриту пилом батарею парового опалення й поспішив на вулицю. Жовтої сукні не було вже видно — пан Модест рушив до центру, сподіваючись там побачити дівчину, але марно…
Повертаючись додому, Сливинський знову зайшов до парадного, знов уважно оглянув коридор, але так і не знайшов нічого підозрілого. Дзвінок у двірника не працював — постукав у двері. Ніхто не відчинив. Почав стукати сильніше — якась жінка гукнула його з другого поверху і сказала, що двері тут не відчиняються: вхід до двірницької з двору, але хазяйки зараз нема, з годину тому подалась кудись.
Пан Модест вийшов надвір. Отже, двірнички немає вдома вже близько години, а дівчина зазирнула до парадного хвилин тридцять тому. Що ж вона робила у темному коридорі? Може, щось з туалетом?.. Але ж і вчора вона зайшла саме до цього парадного…
Сливинський махнув рукою: все одно він навряд чи розгадає цю загадку. Та й чи є тут якась загадка? Певно, дурниця, а він ламає собі голову. І все ж чекав з нетерпінням цілу добу, аби знов побачити дівчину, — крім бажання познайомитись з нею, у ньому заговорила й цікавість.
Щоб не впадати у вічі, пан Модест уже не сидів на лавці біля входу у парк, а зайняв позицію за кущами у боковій алейці. Побачивши незнайомку, пішов паралельною доріжкою і вийшов на Ратушну раніше за дівчину. Значно випередивши її, зайшов до парадного, піднявся на площадку між першим і другим поверхами й став біля стіни так, аби бачити все, що відбуватиметься у коридорі.
Грюкнули двері, й дівчина зайшла до парадного. Мить постояла, прислухаючись, і попрямувала до батареї парового опалення. Нахилилась, поправляючи панчоху. Пан Модест зітхнув і вилаяв себе за даремні підозри. Та раптом дівчина ще раз озирнулась, зненацька засунула руку за батарею і витягла звідти сірникову коробочку. Заховала в сумочку й швидко рушила до виходу.
Це сталось так несподівано, що у Сливинського перехопило подих. Якусь мить стояв приголомшений. Нараз відчув, як ударила в голову кров — почали горіти щоки. Невже щастя саме потрапило до його рук? Не сміючи повірити в це, навшпиньках збіг по сходах і, обламуючи сірники, присвітив за батареєю. На жаль, там нічого не було, та відразу видно — за батареєю тайник, яким користувалися вже не раз: поруч стіна вся у павутинні, а тут чисто. Коробочку, певно, клали на широкий залізний кронштейн, який підтримував батарею знизу. Зручно, і ніколи в житті не здогадаєшся, що тут схованка.
Модест Сливинський ледь не зареготав од радощів: у його руках кінець такої нитки! Нитки, яку гестапо шукає вже скільки і — марно. А тут — ось воно… Він був певен, що напав на слід підпільників. Щоправда, ця незнайомка може отак одержувати любовні листи… Та для чого тоді розігрувати комедію з панчохою? Просто підійшла б і дістала записку.
Модест Сливинський зазирнув під батарею, та, нічого більше не побачивши, поспішив на вулицю. Дівчина була вже далеко. Вилаяв себе: захопився, так, що ледь не прогавив її. Хоча це не так уже й важливо, вона ходить через парк мало не щодня. Можна було б відразу затримати незнайомку, та навряд чи Менцель похвалить за це — треба ж дізнатись, хто кладе за батарею коробочку, що в ній, адже клубок лише починає розмотуватись…
Пан Модест уже майже наздогнав дівчину, як вона раптом сіла у трамвай. Вагон рушив. Сливинський спробував стрибнути на площадку, та не зміг. Засмутився не дуже — завтра чи післязавтра він знову побачить її. Дочекався трамвая й поїхав до гестапо.
Катруся стояла на площадці переповненого вагона, міцно затиснувши під пахвою сумочку. У ній — сірникова коробочка з папірцем, на якому хтось ніби робив вправи з арифметики: цифри й цифри. Ввечері вона передасть папірець Петрові, а він дізнається, що від них вимагає Заремба чи навпаки — що треба передати від Заремби до центру. Через два дні вона знову загляне до цього парадного і подивиться, чи є за батареєю коробочка. Можливо, треба буде покласти в схованку Петрову відповідь. Чудовий спосіб передавати інформацію — ніхто нічого не запідозрить. Звичайно, вони щомісяця міняють парадне, та це не так уже й важливо: Катруся впевнена — вистежити їх неможливо.
Кремер повісив капелюх у вестибюлі великого губернаторського особняка і зійшов широкими сходами на другий поверх, де містилась вітальня фрау Ірми. Останнім часом він залюбки виконував обов’язки чиновника особливих доручень при дружині губернатора. Карл владнав кілька її делікатних справ і користувався необмеженою довірою, як своя людина і один з найближчих друзів дому.
Побачивши Кремера, фрау Ірма відверто зраділа.
— Сам бог послав вас сьогодні, мій друже, — сказала. — Не знаю, як би я обійшлася без вас.
Карл поштиво нахилив голову.
— Наказуйте, я до ваших послуг.
— Ми чекаємо сьогодні дуже високих гостей. Буде командуючий і кілька генералів. Ви повинні допомогти мені зустріти їх.
— Готовий виконати будь-яке доручення. Хоча… останнім часом я втратив віру у наших генералів.
— Не робіть поспішних висновків, — заперечила фрау Ірма, — мені казали — наші укріплення такі міцні, що росіянам ніколи не подолати їх!
— Я чув таке вже кілька разів, — не здавався Кремер, — та, видно, наші генерали розучилися воювати.
— І не кажіть, — вперто твердила губернаторша, — я вірю у нашого командуючого. Росіяни зламають собі шию, ось побачите…
— Це місто мені дуже подобається, і не хотілося б залишати його. — Карл мовив ці слова цілком щиро: справді, він звик до міста й полюбив його. — Сподіваюсь, ви заздалегідь поінформуєте мене…
— Ми не маємо секретів од вас, мій друже.
Карл з задоволенням взявся виконати кілька доручень фрау Ірми — це давало йому можливість побути на вечері, а він сподівався, що у вузькому колі у генералів розв’яжуться язики. На сходах зустрів секретаря губернатора.
- Предыдущая
- 56/63
- Следующая
