Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 54

• Предыдущая
• 54/63
• Следующая

— Аби тепер не наскочити на цвях, — буркнув Галкін, повертаючи на дорогу, яка вела до темного лісу вдалині. — Аби тільки все гаразд…

Кремер також вдивлявся у цю темну смугу на обрії. Там чекали на них партизани. Аби тільки не прогавити їх. Хтось з хлопців стоятиме з фірою на узбіччі дороги — начебто тріснула вісь, і газда ремонтується.

Ліс відразу почався густий і темний. Путівець вузький, нероз’їжджений, “мерседес” аж загудів на вибоях. Довелось трохи збавити швидкість.

Пішли повороти, Галкін — і як це йому тільки вдавалось — крутив рулем, кидаючи машину між деревами. Ген уже й фіру видно. Хтось за нею замахав руками, Галкін загальмував так різко, що автомобіль пішов юзом, бампером зачепив фіру й перекинув її. Карл вискочив з машини, побіг назустріч хлопцям, що вискочили з-за кущів.

— Лягай! — закричав. — Лягай, зараз тут будуть гестапівці.

Побачив, як зникли в кущах партизани. Останнім біг Галкін — хтось вискочив з-за дерева, схопив його за руку, смикнув, і обоє покотились у канаву.

Рев мотора заповнив ліс. З-за повороту вилетів “хорх”. Заверещали гальма — зупинився біля “мерседеса”. Харнак кинувся до машини Кремера, за ним ще четверо з автоматами. Впевнившись, що у “мерседесі” нікого нема, гауптштурмфюрер вилаявся.

— Вони не могли далеко втекти! — вигукнув і побіг до кущів, де причаїлись партизани.

Чоловік, який лежав поруч з Кремером, підняв автомат. Карл озирнувся — невже це Богдан? Думав побачити його тут, мріяв про цю зустріч, а побачивши — не повірив.

“Не стріляй, — хотів попередити. — Треба взяти живими!” Та не встиг: автомат затрусився, випльовуючи вогонь, і Харнак упав обличчям у траву. Зацокотіли ще автомати — здавалося, стріляв увесь ліс, — і ті четверо біля “хорха” підняли руки вгору. За фірою підвелось двоє хлопців з автоматами.

— Кидай зброю! — наказав один з них, і есесівці слухняно поклали автомати на землю.

Богдан підвівся, побіг між деревами і раптом упав, як підтятий. Куля відщепила тріску від сосни над самою головою Кремера. Богдан дав коротку чергу й кинувся туди, де лежав Харнак. Пригнувся, скочив убік. Знов тишу розколов пістолетний постріл, та Богданові на якусь мить раніше вдалось прикладом одвести руку гауптштурмфюрера. Насів на Харнака, викрутив йому руки. Передихнувши, підняв його за комір і поставив на ноги.

— Добрий день, гер гауптштурмфюрер, — мовив. — Ніколи не гадав, що ось так доведеться зустрінутись…

Харнак зацькованим вовком дивився на партизанів, які виходили на поляну. Побачивши серед них Кремера, здивовано блимнув очима.

— Нічого не розумію, — запитав, — а ви як потрапили сюди? Де вас взяли?

— Овва! — не втримався Богдан. — Бачу, тут збирається невеличка компанія старих знайомих. Приємна зустріч, чи не правда, гер гауптштурмфюрер? Не вистачає лише кави…

Він підійшов до Карла, вони міцно обнялись.

— Який я радий… — прошепотів Карл, та не закінчив, відчувши, як підкотився до горла клубок.

Харнак дивився на нього перелякано.

— Кремер, невже ви?.. — мовив, відступивши на кілька кроків.

— А ви ще не зрозуміли?

— Але ж сам губернатор… — почав Харнак, та враз все зрозумів і скривився, наче його вдарили. — Спритно ж ви нас обдурили.

— Одведіть його! — наказав Богдан партизанам і пояснив Карлу: — Дорошенко призначив мене старшим… — І, хотів цього чи ні, усміхнувся задоволено, не приховуючи гордості, що на нього так зважають у загоні. — Бережіть гауптштурмфюрера, як зіницю ока, — додав. — Це — важлива птиця!

Минула зима сорок третього — сорок четвертого років. Це була передостання воєнна зима. Пройшла вона для групи Карла Кремера непомітно — у повсякденних клопотах. Штеккер виявився незамінною людиною: він мав доступ до інформації, котра дуже цікавила командування Радянської Армії, і Галкін регулярно двічі на тиждень виходив у ефір. Тепер вони врахували колишні помилки — запеленгувати рацію було неможливо: Федько весь час міняв місце передачі. Одного разу послав в ефір повідомлення навіть з-під носа гестапівців — Карл Кремер сидів у вітальні фрау Ірми, а в машині, котра стояла біля особняка губернатора, Галкін вистукував.

Риска, крапка, крапка… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, риска… ДКК.

Це була важка для Заремби зима. Після арешту вуйка Дениса заново налагоджували роботу підпільної друкарні. Клопоти, зв’язані з розшукуванням паперу, фарби для ротатора, забирали багато часу і енергії. Крім того, для друкарні треба було знайти надійне приміщення. Кожен крок вимагав тверезих розрахунків, суворої конспірації і мудрої передбачливості.

Після довгих роздумів Євген Степанович вирішив створити друкарню на квартирі у модного жіночого кравця Олексія Павловича Мисика. Заремба добре знав його ще за часів спільної роботи в КПЗУ і був певен, що Мисик погодиться на його пропозицію. Олексій Павлович шив переважно для дружин гітлерівських військових і комерсантів, які наїхали до міста. Його навряд чи хтось запідозрить. До того ж, квартира у нього велика, а живуть тільки вдвох з дружиною. І, нарешті, завжди є привід зазирнути до кравця — знайомому і незнайомому, з пакунком і без пакунка. Можна і винести пакунок. А хто ж догадається, що там не відріз на костюм чи сукню, а пачка листівок!

Мисик погодився без зайвих розмов. І запропонував оселити людину, яка працювала на ротаторі, в себе (мовляв, помічник, бо сам уже не встигає виконувати замовлення). І ось гестапівці, котрі вже торжествували перемогу й роздзвонили про ліквідацію підпілля, знов побачили на стінах будинків і на парканах листівки.

Цей день став “чорною п’ятницею” для Менцеля. Його викликав губернатор і поклав перед ним на стіл дві свіжі комуністичні відозви. Найгірше було те, що до губернатора вони потрапили раніше, ніж у гестапо, і Менцель якусь мить блимав очима, не знаючи, як викручуватись.

А губернатор сказав єхидно:

— Ви колись розповідали, що комуністичне підпілля в нашому місті остаточно ліквідоване! Як узгодити ваші слова з цими папірцями?

Хоч шеф гестапо і дав тоді обіцянку викрити злочинців, але листівки систематично з’являються у місті. А через місяць після злощасної розмови з губернатором Менцелю піднесли пилюлю, яка ледь не доконала його: один з агентів приніс йому цілу підпільну газету — п’ять сторінок з різноманітними матеріалами, навіть з передовою статтею “Спільна боротьба проти спільного ворога”.

Ця газета була гордістю Заремби. Вона подавала статті, й широку інформацію про становище на фронтах. Євген Степанович сам написав для газети звернення до українського і польського народів, між якими бандерівці хотіли вбити клин.

Газета виходила кілька місяців. Та вже й вона не задовольняла Зарембу: він носився з ідеєю створення органу, в якому, крім повідомлень з фронтів, друкувалися б статті та інформації про розгортання партизанського руху та інші актуальні матеріали. Восени сорок третього року підпільники випустили перший номер такої газети “Партизан”. Даючи газеті цю назву, Євген Степанович врахував нові умови боротьби.

— Нехай знають гітлерівці, що земля горить і горітиме у них під ногами, — любив повторювати він у колі друзів. Щоправда, тепер Зарембі все рідше доводилося зустрічатися з друзями — випуск газети вимагав виняткової обережності, і Євген Степанович, сам дотримуючись суворих законів конспірації, наполягав, щоб всі підпільники контролювали кожен свій крок.

Обережність, яка поєднувалась з відчайдушною хоробрістю, приносила свої плоди — партизанським рухом були вже охоплені всі райони їхнього краю.

…Кілька днів у кімнаті не палили. Євген Степанович накинув на плечі пальто й писав нерівним почерком — пальці задубіли від холоду. Через півгодини він повинен передати Мисикові матеріали для газети, а ще залишалось підготувати інформацію під рубрику “Вісті з краю”. Тому й писав швидко, не замислюючись особливо над стилем, — аби було гранично коротко й дохідливо.

“У першій половині листопада, — лягали на папір нерівні літери, — на лінії Потутори — Ходорів злетів у повітря з мадьярськими військами замінований поїзд, який опісля згорів. Врятувалося заледве двадцять осіб. Решта — вбиті, тяжко поранені”.

• Предыдущая
• 54/63
• Следующая