Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 25

• Предыдущая
• 25/63
• Следующая

Сталося так, що з Берліна приїхав Роберт з якимось бурбоном штурмбанфюрером, я запросила подруг, і ми влаштували майже бал, пили коньяк, танцювали, сміялись. Було весело, трохи псував нерви бурбон, та з цим можна було миритись. Зрештою я все ж закрутила Германові голову — він приревнував мене. І знаєш до кого? Тисячу років ламатимеш голову і не здогадаєшся — до Роберта. Правда, Герман щойно познайомився з Робертом, але ж він повинен був зрозуміти з першого погляду — Мора можна ревнувати хіба що до книжок чи реторт, у крайньому разі — до його картин. Не скажу, що Германові ревнощі не принесли мені кількох приємних хвилин, та не більше: серце моє билося рівно…

Вранці, коли я прокинулась, перший, про кого я подумала, був Шпехт. І мені стало приємно, що зараз я вийду пити каву і побачу його; хотілось, аби ця мить настала скоріше — я ледь дочекалася сніданку.

Він був схвильований — я це відчула відразу, і мені здалося, що причиною цього була моя легковажна особа. Я попросила його допомогти мені розібрати папери, котрі залишились від Теодора, — Роберт цікавився ними.

Ми сиділи в кабінеті, Герман переглядав найнудніші зошити, а я читала листи Теодора. Читала й плакала, забувши про все. Раптом озирнулась і побачила такі співчутливі й добрі очі, що не стрималась і зовсім розридалась. Він не втішав мене, лише витирав сльози — мені стало легше і я зрозуміла: плачу не лише тому, що мені шкода покійного чоловіка, а й шкода себе, хочеться чогось хорошого, справжнього, і це справжнє поруч, варто тільки ступити крок…

Далебі, від цього можна збожеволіти!

Того вечора ми прощалися з Робертом. Герман запросив нас до ресторану. Було багато вина й музики, але весь час неспокій не полишав мене. Може, тому, що штурмбанфюрер почав хизуватися своїми подвигами. Дяка богові, Герман здогадався налити йому ведмежу порцію коньяку — той сп’янів і почав залицятися до Ельзи. Не знаю, як Ельзу, а мене такий варіант влаштовував.

Не дивуйся з моєї непослідовності, що забула про свою сповідь, але ж моє життя зараз таке непослідовне. І пишу це тобі, бо більш нема з ким поділитися думками й почуттями — батька цікавлять лише гроші, а деякі знайомі жінки самі готові натягнути чорні мундири. Боже мій, тобі не здається, що наша Німеччина сказилась?..

Але ж я зараз не думаю ні про Німеччину, ні про чорта-диявола. Може, того вечора у мене був кепський настрій, бо Герман випадково зачепив болючу струну Роберта, заговоривши про живопис, і той уже не відставав од Шпехта. Ти ж знаєш химери Роберта — від молекули до Рембрандта у нього один крок, і я не знаю, чим, зрештою, він захоплюється.

Я намагалась потрапити в їхній тон, але не змогла — й спасувала. Виявляється, Герман добре знає живопис, має кілька цінних картин і обіцяв Робертові оригінали якихось слов’янських художників.

Певно, люба Доро, тобі вже набридли мої теревені, але…

Ти можеш уявити собі мою радість, коли ми вийшли з ресторану, розпрощалися з компанією і пішли додому пішки. Ми йшли мало не дві години затемненим містом, та мені було не страшно, і я зовсім не стомилась, навіть пошкодувала, коли побачила наш будинок.

Я відчувала тепло руки Германа — і від цього самій ставало гаряче; я сп’яніла від цієї ночі й присутності Германа, від його слів. Правда, він говорив мало, а на мене саме напала балакучість. Хотілося говорити, тим більше, що я відчувала з його боку щиру зацікавленість — він іноді запитував про таке, що може цікавити лише близьку людину. А тому ставав мені ще г дорожчим і зрозумілішим.

До речі, Герман знає Карла. Саме дякуючи кузену, в Германа й виникла думка про ділові зв’язки з батьком. Наш легковажний Карл взявся за розум і починає щось робити. Дай боже!.. Батько махнув на нього рукою, та допоміг лише заради покійного свого брата: дав трохи грошей і рекомендацію.

У Германа з Карлом комерційні справи — він багато розпитував про нього, певно, хоче знати до тонкощів свого компаньйона.

Я просила Германа підтримати нашого бовдура — з допомогою такої людини, як Шпехт, кузен стане на ноги.

Ми повернулися додому пізно, та батько ще чекав Шпехта. У них відбулася якась розмова, і Герман повідомив мене наступного ранку, що справи примушують його виїхати.

Поїхав…

Єдине, що у мене залишилось, це фото: у нашому саду стоїмо він, я і батько. Він дивиться на мене з фотографії — серйозний, розумний, і я звіряю йому свої найпотаємніші думки…

Ось і вся оця, можливо, банальна історія. Сподіваюсь, ти не осудиш мене”.

З великими труднощами Кирилюк пробився до секретаря губернатора дистрикту. Високий, рудий, схожий на знак оклику чоловік з червоними повіками вислухав його, уважно обмацуючи швидкими очима З хвилину подумав і, коли Петро вже хотів порушити паузу, запитав:

— Лист з вами?

— Так.

Секретар протягнув руку.

— Прошу…

— Він адресований особисто. панові фон Вайгангу…

Секретар ледь поворушив тонкими безкровними губами:

— Ми витрачаємо даремно час, гер Кремер. Я передам губернаторові листа, і він сам вирішить, приймати вас чи ні.

Хвилин через десять секретар повернувся. Вже з його вигляду Петро здогадався — рекомендація ювеліра чогось варта. Секретар приязно усміхнувся і мало не дружнім тоном сказав:

— Почекайте, будь ласка, гер Кремер. Ось свіжі газети й журнали… Губернатор прийме вас.

Петро втупив у газету невидющий погляд. Ще ніколи у житті так не хвилювався. Нараз згадав — коли йшов складати перший екзамен в аспірантурі, також ледь не помер від страху. І так само думав, що від цього екзамену залежить життя. Який він був тоді дурний хлопчисько! Усміхнувся: до сьогоднішнього екзамену він готовий краще, ніж будь-коли. Губернатор, це встановлено точно, ніколи не зустрічався з племінником Ганса Кремера, а щодо подробиць з життя ювеліра, то їх скільки завгодно. Зрештою, Карл ніколи раніше не був у близьких стосунках з сім’єю Ганса Кремера і чогось може не знати…

Секретар знову зник за масивними дверима. Повернувшись, шанобливо розчинив їх перед Кирилюком.

— Гер губернатор чекає на вас.

Кабінет довгий, світлий. Стіл у протилежному кінці здається маленьким, і людина за ним також здається невеличкою. Лише підійшовши ближче, Петро зрозумів, що помиляється: за великим дубовим столом сидів високий чоловік з квадратною щелепою, плечистий, з коротко підстриженою, їжакуватою чуприною. Подав через стіл руку, сказав привітно:

— Мені дуже приємно бачити у себе племінника мого друга і колишнього колеги. Ви давно бачили вашого дядька?

“Дурне запитання, — подумав Кирилюк, — під листом позначено дату”.

— Майже місяць тому, — відповів, — коли він писав до вас листа.

— І ви так давно добирались з Бреслау?

— У Кракові простудився і пролежав із запаленням легенів, — пояснив Петро. — Мало не місяць.

Фон Вайганг постукав олівцем по столу, вибиваючи марш.

— Як живе шановний Ганс?

— Останнім часом йому вдалось провести кілька вигідних операцій. І на здоров’я дядько поки що не скаржиться — скрипить.

— Скрипить?!

Кирилюк помітив, як розтяглися куточки губ губернатора. Це, мабуть, означало посмішку.

— Скрипить у прямому й переносному розумінні, — дозволив собі фамільярність. І побачив — його натяк сподобався фон Вайгангу.

— У Ганса навіть замолоду був скрипучий голос, — мовив губернатор, напівзаплющивши очі. — І він все ще збирає ці, як їх… Ну?.. — губернатор нетерпляче клацнув пальцями, немов чекаючи підказки.

Петро зрозумів: перевірка.

— Ви маєте на увазі дядькову пристрасть до килимів, гер Вайганг?

— Хе-хе… Дивна пристрасть…

Зрозумівши, що губернатор лише почав промацувати його, Кирилюк пішов напролом.

— Ті ж самі килими висять у кімнаті, де ви жили, коли гостювали у дядька перед війною. — Ганс Кремер сказав Кирилюкові, що його поважний приятель зупинявся у тому самому покої, який відвели для Шпехта. — І та сама стара груша зазирає у вікно.

• Предыдущая
• 25/63
• Следующая