Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 18

• Предыдущая
• 18/63
• Следующая

“Починає приблизно з половини ціни”, — прикинув Шпехт і мовив нудним голосом:

— Ви ж самі щойно сказали, що любите мати справу з діловими людьми. То за кого ж ви мене маєте?

— Скільки ж ви хочете? — здивовано поспитав старий.

— Брильянт коштує понад вісімдесят тисяч, колего. Сімдесят п’ять мені заплатять із заплющеними очима.

Ювелір опустився на стілець.

— А ви знаєте справжню ціну, — мовив з повагою. — Та зараз війна… Люди воліють купувати не брильянти, а ковбасу…

— Різниця між обмеженою людиною і розумною, — підняв брови Шпехт, — в тому й полягає, що розумна знає, коли купувати ковбасу, а коли брильянти. А краще за всіх повинні знати це ми, німці, які вже пережили одну повоєнну інфляцію. Скільки виграли тоді ті, хто вкладав гроші у коштовності? Ви знаєте це краще за мене, гер Кремер.

— Не ті часи, не ті часи! — заперечив ювелір. — Доблесна німецька армія здобуває перемогу за перемогою…

— Саме зважаючи на це, — обірвав Шпехт, — а також враховуючи, що це наша перша операція, я візьму з вас сімдесят тисяч і лише третину — твердою валютою. Маю на увазі долари і фунти.

Ювелір засміявся скрипуче:

— Долари й фунти!.. Хе-хе… Валюта… Де ж ви візьмете зараз валюту?

— Добре, двадцять процентів валютою, — зітхнув Герман. — І це моє останнє слово!

Ганс Кремер забігав по кабінету. Ходив він надзвичайно легко — заклавши руки за спину, задерши голову і трохи підстрибуючи. Здавалося, ювелір забув про торгівлю, про брильянт і про відвідувача. Мовчки пострибавши, сів на стілець напроти Шпехта, втупив у нього непорушний погляд безбарвних, майже білих очей.

Герман витримав цей важкий, неприємний погляд. Так, певно, і не одержавши відповіді на своє безсловесне запитання, Кремер облизав сухі губи і видихнув з присвистом:

— Добре… Хай буде по-вашому… Тільки зважте, лише заради того, що це наша перша операція…

— Перша чи остання, — відповів Шпехт, — яке це має значення? Я не дозволю оббирати себе нікому — незважаючи ні на вік, ні на авторитет фірми.

— Ви мені подобаєтесь, юначе, — засміявся Кремер. — У вас справжній сприт.

— Німецький діловий сприт, — поправив його Шпехт.

— Коли ви хочете, нехай буде так, — ствердив ювелір. — Гадаю, що у вас, крім цього камінця, знайдеться ще якийсь товар…

— Може, і знайдеться, — почав Шпехт, та Кремер не дав йому договорити. Спершись підборіддям на довгі білі ручки, він почав монотонно:

— Ми живемо у дуже відповідальний період для німецької нації, гер Шпехт. Я маю на увазі не лише наші військові справи, але й ситуацію економічну й торговельну, так би мовити. Внаслідок переможного наступу наших військ відбувається деяке переміщення цінностей, ви розумієте, що я маю на увазі, зі сходу на захід. На жаль, потік цих цінностей скидається на жалюгідний струмочок, а він повинен стати повноводною рікою. Звичайно, трохи в цьому винна наша адміністрація, котра, я б сказав, примітивно регламентує приватну ініціативу на цій воістину необробленій ниві. Це призводить до того, що деякі коштовності, загарбані євреями та більшовиками, осідають на місці, а це, я не боюся гучних слів, злочин перед німецькою нацією. — На мить зупинився, поворушив губами. Сказав багатозначно: — І кожний порядний німець-патріот повинен докласти максимум зусиль, щоб не допустити цього, допомогти нашій державі у справі переміщення коштовностей, щоб зміцнити велику Німеччину!

“Бач, яку ідею підвів! — здивувався Шпехт. — Ось тобі й комерсант. Либонь же знає, звідки береться це більшовицьке та єврейське золото! І оком не моргнув…”

— Ви маєте рацію, — скористався секундною паузою, — говорячи про тимчасові е-е… недоладності в операціях з коштовностями. Окремі наші чиновники не розуміють тієї простої істини, що кишеня німецького комерсанта є в той же час і державною кишенею…

— О-о! Як справедливо сказано, — Кремер багатозначно підняв палець.

“Тобі лише дай, сам чорт потім не видере”, — посміхнувся у душі Шпехт і продовжував:.

— Саме на цьому я хотів наголосити перед тим, як умовлятися про продаж ще деяких коштовностей. Зовсім непотрібно, щоб ці обмежені чиновники дізналися про характер наших з вами операцій. Це було б невигідно ні мені, ні вам…

Шпехт побачив, як ураз змінився Кремер. Тепер він був схожий на досвідченого пса, котрий почув запах дичини й зробив стойку. Ніздрі старого роздувалися, в очах мигтіли хижі вогники. Ювелір потер руки і мовив солодким тоном:

— Це єврейське золото там, на сході, надзвичайно дешеве. Думаю, ви не вимагатиме від старого й бідного ювеліра багато грошей за нього?.. Тим більше, що про нашу операцію ніхто ніколи не дізнається…

“Старий скнара!” — подумав Герман. Йому вже давно набридла ця розмова, гидко було не те що торгуватися, а дивитися на Кремера. Але ж і піддаватися, відчував, не можна — старий пройдисвіт скрутить його.

— Зрештою, мене це не обходить — будете ви афішувати наші операції чи ні, — сказав. — Просто це може вплинути на їх дальший хід. І взагалі, такого роду справам реклама лише шкодить.

— Хе-хе… — проскреготав ювелір. — Я давно вже зрозумів вас, юначе. Коротше, ми дійдемо згоди, коли моя фірма матиме тридцять відсотків од оптової ціни.

— Що?! — підвів брови Шпехт.

— Фірма має надто гарну репутацію, щоб ризикувати нею заради якоїсь мізерії.

— П’ятнадцять процентів буде навіть забагато, гер Кремер. Крім того, я пам’ятаю ваші слова про те, що кожний порядний німець…

— Двадцять п’ять… — замахав руками ювелір.

— Двадцять — моє останнє слово!

— Гаразд, — старий обійшов навколо столу, сів на своє місце. — Але ж за умови, що товар задовольнятиме нас.

— Я не збираюсь нав’язувати вам мотлох. Ви можете купувати лише те, що влаштовуватиме фірму.

— Коли я побачу товар?

— Хоч зараз, — поплескав Шпехт по невеличкій шкіряній валізці.

— Як! — підскочив ювелір. — Ви носите коштовності з собою? У такий тривожний час?

— Саме зважаючи на це, — посміхнувся Шпехт. Він витяг з валізи шкатулку з найціннішими речами. — Вас не здивуєш, — скоса зиркнув на руки старого, що потяглися до шкатулки, — та дещо тут є…

Кремер схилився над шкатулкою. Довго розглядав коштовності. Коли нарешті глянув на Шпехта, його погляд світився повагою.

— Не хочу говорити вам компліменти, — мовив, — та ви можете стати одним з моїх найсолідніших клієнтів.

— Отже? — запитав Шпехт.

— У вас все? — відповів ювелір запитанням на запитання.

— Маю ще золоті годинники.

— Воістину ви з’явилися сюди з чарівної казки, молодий чоловіче, — розвів руками Кремер.

— Я вже давно вийшов з дитячого віку і навіть у ті далекі роки не захоплювався казками, — усміхнувся Шпехт. — Мене цікавлять гроші.

— Оптом? — запитав ювелір.

Петро кивнув.

Минуло принаймні три години, поки вони дійшли згоди. Кремер торгувався за кожну марку, бігав по кабінету, хапався за голову і зовсім збив з пантелику Германа, який уявляв собі власника такої солідної фірми респектабельною людиною. Зрештою кожен залишився задоволений. Шпехт радів, що сума, на якій вони зупинилися, перевищила орієнтовно визначену ним і Зарембою вартість; Кремер радів з того, що в нинішні тривожні часи вдалося придбати таку велику партію коштовностей. Що не кажіть, а золото завжди залишається золотом…

— Сподіваюсь, — примружив очі ювелір, — ви розумієте, що негайно розрахуватись фірма не зможе. Жодний підприємець міста не знайде зараз стільки грошей готівкою, щоб оплатити все це. Таким чином, ви одержите третину грішми, а на решту — надійні, гарантовані векселі.

— Я практична людина, гер Кремер, — заперечив Шпехт, — і для наступних операцій мені потрібні гроші. Пробачте, але там, де я працюю, ваші векселі варті не більше, ніж мильна булька. — Ювелір удав, що образився, та Шпехт не звернув на це уваги. — Так, мильна булька… І не забудьте, ми вже умовились — двадцять процентів валютою.

— Цей чоловік пустить мене на дно, — скривився ювелір. — Але ж у такому разі вам доведеться трохи зачекати. Гроші на вулиці не валяються.

• Предыдущая
• 18/63
• Следующая