Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 11
- Предыдущая
- 11/63
- Следующая
Сонце стояло вже високо над лісом — скоро дванадцята, а танкетки все нема. А може, повідомлення неточне, чи гітлерівці в останній момент змінили свої наміри? Дорога безлюдна, лише зрідка проторохтить селянська фіра, запряжена немічною конячиною. Спека… Піт струмками стікав по обличчю, сорочка змокріла. А головне — якась погань залізла під сорочку, певно, мураха, й не дає спокою. Богдан обережно засунув руку під одяг — де ж та клята комаха? Вона здавалася зараз найбільшим ворогом — вся спина свербіла, немов там уже цілий мурашник.
Богдан повернувся набік і зустрівся з сердитим поглядом Заремби. Хлопець зиркнув туди, куди показував йому очима Євген Степанович, і завмер. На дубі ледь помітна біла хустинка — сигнал. Вже чути й брязкіт гусениць: на горбок вискочила танкетка, за нею машина з солдатами.
Забувши про автомат, Богдан стежив за танкеткою. Йде, здіймаючи на дорозі клуби куряви, і здається, — ніщо не зупинить її. Та раптом хтось на мить підвівся над кущем, полетіла важка протитанкова граната — вибух, і танкетка закрутилася на місці.
Тільки тепер Богдан згадав про автомат — взяв на мушку автомобіль і послав довгу чергу. Йому здавалося, що стріляє лише він один, та, випадково глянувши на Зарембу, побачив — і в того димить автомат…
Машина проїхала ще кілька метрів і сповзла у кювет. Есесівці вистрибнули з кузова, відкрили вогонь з ручного кулемета. Кулі засвистіли над головами партизанів, зрізаючи гілочки.
Есесівцям пощастило — зіпсована машина сповзла у кювет перед горбком, лежачи за яким можна було контролювати все узлісся. Довгими автоматними й кулеметними чергами гітлерівці притиснули партизанів до землі. Становище відразу ускладнилось.
Переповзаючи від куща до куща, щоб зайняти кращу позицію, Богдан побачив біля себе Дорошенка. Той щось йому показував. “Що він хоче?” — подумав хлопець. Озирнувся й зрозумів — треба обійти есесівців.
Підвівся і, не звертаючи уваги на кулі, побіг уздовж дороги. Враз, зачепившись за щось, упав, обдираючи обличчя колючим чагарником. Хотів знову підвестись, та не зміг, притиснутий дужою рукою. Напружився, але так і не встав, почувши сердитий шепіт:
— Ти що, сказився? Скосять…
Озирнувся. Поруч бородатий вуйко, та з гарячими молодими очима. Повзе швидко, звиваючись у високій траві.
— Давай за мною! — видихнув. — Тільки обережно, щоб не помітили…
Вони проповзли ще кілька десятків метрів, скотилися у кювет. Бородатий мовчки сунув Богданові гранату й очима вказав на шосе. Вони були трохи вище від есесівців, в тилу у них. Обережно переповзли дорогу, тепер їх відділяла од ворогів смуга густого чагарника.
Видно, бородатий добре знав місцевість, бо, подавши Богданові знак іти за ним, побіг напівзігнувшись, обминаючи кущі. Впали разом у невеличку канаву. Визирнувши, Богдан побачив есесівців мало не поруч. Кинув гранату і ще встиг помітити, як вирячились од страху очі кулеметника…
Машина горіла, з танкетки, піднявши руки, вилізав. офіцер. Яка тиша, просто неймовірно, щоб так було після пострілів і вибухів… Богдан підійшов до танкетки… Партизани переносили на підводи мішки з великими сургучними печатками. Поруч стояв Заремба. Він тримався за щоку. Між пальцями тонкими цівочками текла кров. Богдан кинувся до Євгена Степановича.
— Ви поранені?
Не віднімаючи руки, той виплюнув з рота кров, сказав шепеляво:
— В’учили-таки… Шуби вибили… А так… нішого…
Підбіг Дорошенко. Приязно поплескав Богдана по плечі.
— Молодець! — похвалив. І тут же, забувши про нього, замахав руками. — Підводи для поранених сюди! Давай, ч-чорт, швидше!
У загоні було двоє вбитих і кілька поранених. Тих, хто не міг іти, посадовили на підводи, й рушили до лісу. Поспішали. Дорошенко побоювався, що по шосе може пересуватися якась військова частина. Крім того, слід якомога далі заглибитись у ліс: поліцаї з навколишніх сіл, почувши шум бою, напевно, повідомили найближчі гарнізони — можливе переслідування. Та побоювання командира виявились даремні — надвечір загін без пригод прибув на базу.
Куля влучила Зарембі в щоку й вибила зуб. Хоча щока й набрякла, фельдшер, поляк Радловський, що був у загоні за хірурга, й терапевта, й стоматолога, оглянувши рану, лише пожартував:
— Це, пшепрашам, лише трохи зіпсує вам анфас. Невеличкий шрам на обличчі — і все. Через десять днів, проше пана, вшистко в пожонтку…
Дав якусь мікстуру для полоскання, наклеїв на пів-щоки пластир та й подався до інших поранених.
Заремба вийшов із землянки. Над лісом густішали сутінки, на галявині запалали вогнища. Партизани готували вечерю.
Євген Степанович замислився. Ця рана порушувала всі плани. У такому вигляді в місті не з’явишся, а на нього чекатиме в умовленому місці зв’язковий. Він прийде ще раз і ще, а коли протягом двох тижнів Заремби не буде, піде на іншу явку. “Шляк би трафив цю кляту кулю”, — вилаявся, обмацуючи щоку. Та нічого не вдієш: без зв’язкового не буде документів, а без них усі плани — мильна булька.
У штабній землянці світила акумуляторна лампа. Дорошенко вже встиг повечеряти і був у доброму гуморі.
— Тобі, Євгене, зготували манну кашу, — повідомив. — Воно ніби до каші не йде, та можу налити, — постукав по флязі із спиртом.
Заремба кивнув:
— Хоча й не вживаю, та давай. Настрій такий, що не завадить.
— Настрій… — осміхнувся у вуса Дорошенко. — Інший би радів — днів десять постельного режиму і жодної відповідальності. Єдиний недолік — без лікарняного листка…
— Тобі б усе жартувати…
— А я серйозно. Природа чудова, лісове повітря — чим не санаторій?
— Все життя волів би подалі від таких санаторіїв…
— Ну, брате, тут уже нічого не вдієш. Який є. Трохи гірший від Кришталевого палацу у Трускавці, та дехто хвалить…
Подивились один одному у вічі і засміялися.
— Що ж, товаришу головний лікар, доведеться приймати ваші умови, — сказав Заремба. — Та давай подивимось, який вилов у нас.
— Хо! — тільки й мовив Дорошенко, коли висипали на стіл все, що було у першому мішку. — Оце так грабіжники!
— Залишки награбованого, — уточнив Заремба. — Основне прилипло до рук.
На столі лежала купа обручок, браслетів, брошок. Простенькі і з дорогоцінним камінням — діамантами, рубінами, топазами.
Заремба розгладив папірець, який лежав поруч.
— Опис. Звіряти з наявним, думаю, не будемо. Коли й недостача, то, прошу панства, скаржитись все одно, нема куди.
У другому мішку були годинники, у третьому — різний лом коштовних металів. Побачивши сплющені у пластини залишки золотих зубів, Дорошенко згріб усе назад до мішка.
— Не можу дивитись, — пояснив. — Лють охоплює, і кипить усе!
Заремба присунувся до нього, обійняв за плечі.
— Нам, Василю, витримки й сили ще, йой, скільки знадобиться! Легше за все роз’ятрити серце, а треба з розумом! За все заплатять!
Богдан набрав жменю обручок, недбало підкинув.
— Витребеньки, — мовив презирливо. — Через такий мотлох люди вар’ятами стають! Тьху!.. — погойдав біля лампи сережкою з великим каменем, що відсвічував дивним блиском. — Коштовна штучка. Напевно, не в робітниці взяли…
— Що ти хочеш сказати? — гаркнув Заремба.
— Нічого, — знизав плечима Богдан. — Так, до слова…
— Дивись мені, розумник… До слова… Буцімто не розуміють його… Може, і справді у якоїсь сволоти взяли — багатих гендлярів у навколишніх містечках до чорта було. І може, коли розібратись, мені цю сволоту зовсім не шкода. Але ж карають і їх, і тих, що світлого дня у житті не бачили. Одним махом тисячі А тисячі — ось що страшно.
— Ви, вуйку, на мене кричите, ніби я вам заперечую…
— Та не на тебе я, — махнув рукою Заремба. — На себе… Сидимо тут, а вони…
— Це вже ти, брате, загнув, — втрутився Дорошенко. — Сьогодні — двадцять есесівців, а сьогодні — не перший день. Розумію тебе, он де вони, за Доном вже, та чи ми в цьому винні? Тут, брате, нашої вини нема, — сказав впевнено. — Не картай себе!
— Не картай… А коли боляче?
- Предыдущая
- 11/63
- Следующая