Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 51

• Предыдущая
• 51/67
• Следующая

— Він висадив завод?

— Багато хочеш знати…

Горст засміявся щасливим сміхом:

— Я зрозумів вас, дядьку. Не пожалкуєте, що рекомендували мене!

— Якби не був певний, не рекомендував би, — буркнув Штеккер. — Тепер давай уперед, я слідом…

Коли Горст повернувся додому, вже смеркло. Вернер лежав на дивані, не вмикаючи світла. Весь день нервував і полегшено зітхнув, почувши Горстові кроки в передпокої.

Ульман увімкнув світло, і Вернер підвівся — скуйовджений, з похмурим обличчям.

— Ти чого? — не витримав Горст. — Захворів?

— Здається, ні… — потер щоки Вернер. — Хвилювався за тебе.

— За мене не треба хвилюватись, — відказав Горст. Скинув шинелю, ліг на тахті. — Стомився я.

Зайберт мовчав очікуючи. Ульман потягся так, що хрумкнули кістки, щасливо засміявся.

— Удача! — мовив. — Неймовірна удача!

— Коли не хочеш казати, не кажи, — ображено чмихнув Зайберт. — А то все манівцем…

— Чудний ти! — вигукнув Горст. — Нема в мене од тебе секретів.

— Чому ж, — вирішив підохотити його Зайберт, — можуть і бути. Справа така…

— Йди-но сюди, — поплескав по тахті Горст. — І дай сигарету.

Закурили.

— Завтра в мене вирішальний день! — Горст прихилився до Зайберта — не міг не поділитися радістю. — Призначено зустріч з одним чоловіком… Ми їм покажемо, Вернере!

— Ми — не те слово, — обізвався той з сумом.

— Що зробиш, і в мене ще можуть бути ускладнення… — помахав Горст скаліченою рукою. — Але, гадаю, обійдеться. — Підставив долоню, наче поклав на неї автомат. — Стріляти можна…

— Невже? — видихнув Вернер.

— Так! — кивнув Горст. Його очі блищали. — Ми їм покажемо!

Зайберт глибоко затягся. Тепер — аби не сполохати пташку!

— Будь обережним, — мовив, поклавши руку на плече Горстові. — Щоб не потрапити до гестапівської пастки…

— Ну, що ти! Там таке місце — зруйнована вулиця за цирком і хід у підвал. Ніколи в житті не помітиш.

Чудова явка. Завтра о третій усе вирішиться.

— А зі мною як?

— Залишишся тут. Роботи вистачить.

— Шкода, без тебе…

— Це вже така справа…

— Я ж не відмовляюсь.

— Ідіть їсти, — зазирнула в кімнату Марта.

— І ти досі не обідав? — здивувався Горст.

— Чекав на тебе.

— Оце друг! — захоплено вигукнув Горст. — Я зараз, лише вмиюсь…

Марта пішла до кухні, і Вернер залишився на самоті. Сидів, відкинувшись на спинку стільця, і думав: чи варто продовжувати гру? Якщо він залишиться в селищі, то, в крайньому разі, знатиме двох — трьох підпільників — і все. А зв’язок з Горстом утратить. Завтра ж можна зловити велику рибу — Вернер не сумнівався, що в молодого Ульмана призначене побачення з людиною, причетною до підземної диверсії. Біс із ними — з підпільниками, одним більше, одним менше… Він наробить галасу на весь рейх. Це ж не кожному вдається — затримати ворожих диверсантів! Про це доповідатимуть фюрерові, і хтозна, може, фюрер зверне увагу на прізвище.

Еміль Мауке — це не так уже й погано звучить!

На сходах Кремер зустрів гарненьку покоївку фрау Ірми. Дівчина кокетувала з ним, пускала бісики при зустрічах, але Карл робив вигляд, що не помічає її хитрощів. Добре пам’ятав сцену в бібліотеці, коли Реханові не довелося довго вмовляти її…

І зараз покоївка глянула на нього відверто заохочуюче. Усміхнулась, показавши бездоганно білі зуби, повідомила:

— Приїхав ваш дядько…

Карл поспішав проминути покоївку і не відразу звернув увагу на її слова. Лише пробігши кілька сходинок, зупинився.

— Що ви сказали, Крісто? — перепитав, хоч тієї ж миті зрозумів усе. Перепитав автоматично, вже знаючи: трапилось непоправне. Серце обірвалось, і похололи кінчики пальців. Та обличчя світилося невимушеною усмішкою.

— Приїхав пан Ганс Кремер, — повторила покоївка, і її довгі пофарбовані вії злетіли, — ваш дядько…

— Невже? — через силу удав радість Карл. — І де він?

— Відпочиває. Його кімната за вашою.

— Фон Вайганг удома?

— В кабінеті.

— Спасибі, Крісто, — спустився на сходинку Карл, — з мене належить за хорошу звістку.

Покоївка випнула пухкі груди, прошепотіла докірливо:

— Від вас дочекаєшся… Ви такий відлюдник…

— Це лише здається, Крісто.

— Невже? — піднялись і впали довгі вії. Карл помахав дівчині рукою.

— Біжу до дядька…

Покоївка зробила невдоволену гримасу, та Кремер уже перестрибував через сходинки. На площадці другого поверху зупинився — раптом не вистачило повітря. Сперся на поруччя, відчувши зрадливе тремтіння в колінах. Постояв, може, три — чотири секунди, а здались годиною.

Невже кінець? Ще є час непомітно зникнути, але чого він буде вартий? У кращому випадку — боєць груші Вєтрова. Та навряд чи Юрій візьме його — Карл Кремер надто помітна постать у Дрездені, аби перейти на нелегальне становище.

Отже, провал. Провал, коли все так добре склалося! Згадав сухорляву постать Ганса Кремера, його скрипучий голос, довгі дряпіжні пальці і полохливі очі.

Полохливі очі… Коли полохливі, то й людина не повинна бути стійка. Та яке це має значення — не все одно, боягуз Ганс Кремер чи сміливець… Правда, якщо боягуз…

Карл збіг до холу, швидко закрутив телефонний диск. Почувши голос Вєтрова, озирнувся довкола і, прикривши рурку рукою, мовив:

— Говорить Кремер. Негайно бери машину і стій за сто метрів од нашої брами.

Юрій не розпитував — певно, зрозумів усе по голосу.

— Зараз буду, — тільки й відповів.

Кремер піднявся до себе в кімнату. Дістав блискучий нікельований вальтер, дослав патрон у патронник і поклав пістолет до зовнішньої кишені піджака. Постояв, розхитуючись з носків на п’яти, — збирався з думками — і вийшов у коридор. Не вагаючись, постукав у сусідні двері, рішуче взявся за ручку.

Ганс Кремер сидів біля вікна, читав газету. Зсунув на чоло окуляри, глянув пронизливо. Не крикнув, не ворухнувся, лише заплющив на секунду очі, наче не довіряв їм. Карл непорушно стояв біля дверей. Старий підняв руку, ніби захищався, обличчя його посіріло.

— Герман Шпехт? Звідки ви тут?

Скрипучий голос його видався деренчливим, і Карл зрозумів, що Ганс Кремер до смерті злякався. Це трохи заспокоїло його. Повернувся, замкнув двері й підійшов до старого мало не впритул.

— Ви не помилились, — мовив рівним голосом, — Герман Шпехт — власною персоною…

— Але ж, — знову підняв руку старий, — хіба ви не загинули в Берліні під час бомбардування?

— Запитання, м’яко кажучи, позбавлене глузду, — посміхнувся Карл. — Ви ж не вірите у воскресіння…

— Тоді через вас я мав неприємності, — забелькотів Ганс Кремер. — Гестапо цікавилося вами…

Карл сів на стілець напроти.

— Гадаю, і ця зустріч не принесе вам нічого приємного. На жаль, не маю іншого виходу…

— Що ви кажете, Шпехт! — безбарвні очі Кремера забігали. — Я завжди поважав вас, як комерсанта і людину з розмахом, і ваші непорозуміння з гестапо аж ніяк не вплинули на цю думку.

— Досить, — відповів Карл твердо, — досить крутити хвостом, вельмишановний дядечку! Не дивуйтесь, та мені довелося тимчасово використати ваше прізвище. Отже, я ваш племінник — Карл Кремер, за такого мене мають в цьому домі — і вам доведеться підтвердити це!

Старий ювелір щось хотів сказати, та застиг з відкритим ротом.

— Ви не дуже любили свого племінника, і ця звістка не повинна засмутити вас.

— То це ви… — поворушив Ганс Кремер безкровними губами. — Ви весь час видавали себе за Карла… А я гадав — хлопчисько порозумнішав… Але — хто ви?

— Яке це має значення… Зараз — Карл Кремер. Для вас і для всіх інших.

Старий почав підводитися, з жахом дивлячись на Карла.

— Сидіть! — легенько штовхнув його той, і Ганс Кремер плюхнувся в крісло. — Сидіть спокійно і не робіть дурниць! — дістав пістолет, поклав собі на коліна. — Найменший шум — і я стріляю!

Ганс Кремер затулився долонею. Пальці його тремтіли.

— Що вам треба? — запитав глухо.

• Предыдущая
• 51/67
• Следующая