Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 16
- Предыдущая
- 16/67
- Следующая
Кремерові здалося: задоволена посмішка майнула на обличчі фон Вайганга.
— Кажете, починати все спочатку? — Групенфюрер сидів, затулившись од вітру, і ліниво погойдував носком блискучого чорного черевика. — І що ж ви думаєте робити?
— Мене чекає досить сильна конкуренція, — почав Кремер. — Ювелірні фірми в Німеччині мають свою клієнтуру і міцно зв’язані між собою. Вони повстануть проти новачка, який осмілився розраховувати хоча б на крихти від їхнього пирога. Я не тішу себе ілюзіями, та спробувати все ж доведеться. — Примружив очі і сказав упевнено: — Сил та енергії в мене вистачить, решта залежатиме від фортуни. Сподіваюсь, ви будете клієнтом фірми “Карл Кремер”.
— Дай боже, — зітхнув фон Вайганг. Нараз поклав Карлові руку на плече, сказав доброзичливо: — Мені подобається твій сприт. Так і потрібно в наші часи. Майбутнє за діловими й сильними людьми…
Групенфюрер зробив паузу. Карл мовчав, усім виглядом показуючи, що згоден із словами фон Вайганга. Оцей раптовий перехід на “ти” і порадував, і одразу насторожив його.
— Я лише хотів порадити тобі, — продовжував фон Вайганг конфіденціально, — не поспішати і добре обдумати перший крок. До речі, — запитав, — ти не ділився своїми планами з дядьком?
Карл був готовий до цього запитання. Він знав, що фон Вайганг міг бачитися чи розмовляти по телефону з Гансом Кремером, і тому не став брехати.
— Я не зустрічався з дядьком уже цілу вічність, — пояснив. — З того самого часу, як потрапив у кляте українське місто. Та, думаю, дядькові зараз не до мене. Я не хотів би бути пророком, — мовив і сам злякався своїх слів: все ж розмовляє з групенфюрером СС, — але російський фронт зупинився надто близько від Бреслау…
Фон Вайганг зрозумів його.
— Можеш бути зі мною цілком відвертий, — сказав. — Забудь про моє звання і посаду, мені хотілося б, аби ти бачив у мені лише друга.
— Я завжди відчував вашу батьківську опіку, — відповів Карл украдливо, — і ваші поради та бажання завжди були для мене найціннішими.
Мовив і подумав — чи не пересолив? Та обличчя фон Вайганга розпливлося у вдоволеній усмішці.
— Мені дуже приємно, — вів далі, — що ти саме так сприймаєш мої поради. До речі, недавно я розмовляв по телефону з твоїм дядьком. Він вживає заходів, щоб покласти основний капітал у надійні сейфи. Між іншим, — фон Вайганг майже не змінив тон, — старий Ганс не дуже хорошої думки про твій комерційний талант.
— Дядько все ще вважає мене лобурем, — невдоволено пересмикнув плечима Карл. “Чого ще наговорив старий скнара про мене? — подумав. — Можливо, фон Вайгангові потрібні докази моєї відвертості?” Удав, що вагається, і все ж мовив: — Хоча в дядька є всі підстави для цього. Він ніяк не може примиритися, що я кинув на вітер батькову спадщину. Але ж дядько не знає, що я сам ніяк не можу простити собі цього. Ті гроші ще й як стали б мені у пригоді!..
Групенфюрер подивився на Кремера задумливо.
— Коли я розповів Гансові про твої успіхи, — одповів, — він не хотів вірити.
— Дядько неохоче міняє свої погляди. Для цього йому потрібні вагомі докази.
— А хіба це погано?
— Як-не-як, а прикро, — поскаржився Карл. — Хоч з шкіри лізь, а тебе все мають за хлопчиська й марнотрата.
— Це не смертельно, — поблажливо всміхнувся групенфюрер, — аби не навпаки…
Фон Вайганг знову помовчав, наче збирався з думками, тоді повернувся до Карла і, дивлячись йому просто у вічі, заговорив:
— Я хотів, аби ти був відвертий зі мною. І сам не критимусь від тебе. Звичайно, сподіваюсь на твою скромність…
— Ви можете не сумніватись, — вкинув Карл, — я краще проковтну язика, ніж бовкну хоч слово.
— Вірю тобі, мій хлопчику. Хоча, — мовив жорстко, — у мене завжди знайдуться засоби, аби примусити замовкнути будь-кого!
“Натяк зрозумів”, — подумав Карл, та нічого не відповів, лише схилив голову на знак згоди.
— Так ось, мій любий, — різко змінив тон фон Вайганг, — сподіваюсь, ти здатний аналізувати події і бачиш, що ситуація для нас складається е-е… — завагався, підшукуючи слова, — не так, як би нам хотілося. Можливі різні варіанти, і лише люди розумні й обачливі виграють за будь-якого випадку. В наші неспокійні часи єдиною гарантією від усіх житейських негод може бути солідний рахунок у солідному банку. — Групенфюрер замовк, витер хусточкою очі, що засльозилися від вітру, продовжував, не зводячи погляду з Кремера: — А коли цей банк розташований на території нейтральної країни, скажімо, Швейцарії, то гарантії зростають у кілька разів.
Карл полохливо озирнувся. Присунувся до групенфюрера, мовив з повагою:
— Рахунок у швейцарському банку? Про це можна лише мріяти…
— Ці мрії не такі вже нездійсненні, — сказав, також озирнувшись, фон Вайганг. Продовжував пошепки: — Більше того, є реальні можливості зробити це найближчим часом…
— Що? — удав щире здивування Карл. — Відкрити рахунок у швейцарському банку?
Фон Вайганг кивнув.
— Але як? — В очах Кремера засвітилася щира цікавість.
— Все можна зробити, — відповів групенфюрер, — якщо слухатимеш мене… Саме тому я й хотів порадити тобі на деякий час відкласти свою комерцію та зайнятися перспективнішими справами. Мені потрібна довірена особа, якій би я зміг доручити вирішення е-е… делікатних, так би мовити, питань…
— І ви впевнені, що я впораюся з цим? — зробив спробу заперечити Карл.
— Треба лише чітко виконувати мої вказівки. Гарантую двісті—двісті п’ятдесят тисяч доларів. За умови повної таємниці… Ти переїздиш до мене, — кивнув у бік вілли, — і виконуєш особливі доручення. Звичайно, — зітхнув, — доведеться й самому поворушити мозком. Мені потрібний діловий і кмітливий помічник, тому й вибрав тебе. Згода?
У Карла груди розпирало від радощів.
— Я дуже вдячний вам, — почав, не дивлячись на фон Вайганга, аби не виказали очі. Випадково глянув на гнома, що стояв поруч. Чорний чоловічок застережливо підняв палець і дивився з докором. Карл осікся. А як би поставився до пропозиції фон Вайганга справжній комерсант? Чи не занадто ризикована ця гра для Карла Кремера?
— Я дуже вдячний вам, — повторив, відчуваючи, що пауза затяглася, — але ж я повинен знати, хоча б у загальних рисах, який характер матимуть ваші доручення. Пробачте, я не звик з зав’язаними очима кидатися у вир. Іноді краще задовольнитися меншим, ніж утратити все.
Групенфюрер зсунув брови.
— Я був доброї думки про тебе, — мовив з повагою, — але лише тепер можу по-справжньому тебе оцінити. І все ж до з’ясування певних обставин я не маю змоги відкрити всі карти. Доведеться повірити мені на слово.
Карл подумав і сказав:
— Якщо це зв’язано з вивезенням валюти за кордон, то я вимушений відмовитись.
— Чому? — стрепенувся групенфюрер. — Є закони рейху, а є й закони комерції…
Та Карл уже знав, що робить.
— Моральний бік справи мене не обходить, — мовив упевнено, — але за вивезення валюти за кордон у військовий час можна накласти головою.
— Навіть коли дає гарантії групенфюрер СС? — з образою запитав фон Вайганг.
— Пробачте, гер групенфюрер, але ви нічим не зарадите, коли мене візьмуть люди Мюллера.
— Чудова обізнаність, — скривився фон Вайганг. — Та ви забули, що рейхсфюрер СС — мій добрий друг, і я завжди зможу замовити слово…
— Але чи схочете? — нахабно перебив його Кремер. Він розумів, що заходить далеко — групенфюрер може розцінити його слова, як зухвальство, — але якесь внутрішнє відчуття підказувало, що діє він вірно, що саме так, а не інакше, розмовляв би з групенфюрером справжній Карл Кремер. — Пробачте за відвертість, — зробив спробу пом’якшити свої слова, — але трапляються випадки, коли клопотатися, навіть за найближчого друга, або незручно, або це пахне ускладненнями… Тим більше, валюта — делікатна річ. Ні, генерале, я не хочу, аби ви, — хитро примружився, — потрапили в кепське становище…
Фон Вайганг дивився на Кремера задумливими і, здавалося, сумними очима. Почав з сумом у голосі:
— Я думав, ти більше довірятимеш другові свого дядька. У наші часи священні ідеали дружби й товариства панували в світі (“Мерзенний лицемір… — подумав Карл. — Рвали горлянки за пару марок”.), і ми звикли довіряти один одному. Не ті часи, не ті часи, — зітхнув, — нинішня молодь ні в що не вірить…
- Предыдущая
- 16/67
- Следующая
