Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк - Страница 20

• Предыдущая
• 20/74
• Следующая

— Вони б залюбки. Та хіба ви не знаєте, як у нас шанують драконів? Вони бояться наблизитися до вас!

— Ну, тоді я сам до них наближусь і…

— І знаєте, що з ними буде? Вони з переляку віддадуть богові душу! Ні, краще я сама до них піду.

І пішла. У військових справах вона була мастак. Я б сам тричі подумав, перше ніж зголосився на таке діло. Незабаром я побачив, що лицарі подалися геть, а Сенді повертається. Я з полегкістю зітхнув. Я вирішив, що Сенді, видно, все ж таки зазнала невдачі — інакше переговори не були б такими короткими. Та виявилося, що вона блискуче впоралась із своїм завданням. Як тільки Сенді сказала тим негідникам, що я Хазяїн, вони мало з коней не попадали, — “їх пойняв незборимий жах”, як висловилася вона, і вони ладні були виконати все, що Сенді від них зажадає. Тоді вона змусила їх заприсягтися, що через два дні вони з’являться до двору короля Артура й здадуться в полон разом з кіньми та зброєю і надалі будуть моїми слухняними й покірливими слугами. Вона зробила все набагато краще, ніж зробив би я сам! Золото, а не дівчина!

— Отже, я власник кількох лицарів, — сказав я, коли ми рушили далі. — Хто б міг подумати, що до мого майна колись додасться і таке добро. Не знаю тільки, що мені з ними робити. Хіба розіграти в лотерею? Скільки їх, Сенді?

— Семеро, як на те ваша ласка, сер, не рахуючи зброєносців.

— Що ж, непоганий вилов. Хто вони такі? Звідки вони звалилися на нас?

— Звідки вони звалилися?

— Еге ж, де вони живуть?

— Ах, я не зрозуміла вас. Зараз я розповім. — І вона промовила задумливо, повільно, мовби пробуючи слова на смак: — Звідки звалилися… звідки звалилися… Звідки вони звалилися? Справді, гарно звучить! Слова так і співають. Я повторюватиму їх подумки, аж поки завчу напам’ять, — якщо мені пощастить. Звідки вони звалилися? Так-так, уже! Уже виходить! І як легко ці слова злітають з язика, надто коли…

— Не забудь про ковбоїв, Сенді.

— Про ковбоїв?

— Атож. Про лицарів. Ти ж збиралася розповісти мені про них. Кілька хвилин тому, пам’ятаєш? Як то кажуть, не затримуй гру.

— Гру?..

— Так, гру! Попався м’яч — бий! Не тупцяй на місці! Ну, то що ж то за лицарі? Розповідай!

— Охоче й залюбки, сер. Я починаю. Отож вони вдвох вирушили в дорогу і в’їхали у густий ліс. І…

— А хай тобі чорт!

Я відразу збагнув свою помилку. Я сам, сам запустив двигун її красномовства! Я сам був винен! Тепер мине добрий місяць, перше ніж вона добереться до фактів. Вона завжди починала без передмови, з місця в кар’єр, а кінчала на півслові, так до суті й не дійшовши. Якщо ви її переб’єте, вона або зовсім знехтує вас, або кине у відповідь кілька слів, а тоді повернеться назад і повторить усю фразу спочатку. Тим-то, перепиняти її було собі дорожче, але я перепиняв, і то досить часто, задля порятунку свого життя, бо, слухаючи цілісінький день її нескінченні балачки, можна було вмерти з нудьги.

— А хай тобі чорт! — сказав я в розпачі.

Вона відразу ж повернулася назад і повторила:

— Отож вони вдвох вирушили в дорогу і в’їхали в густий ліс. І…

— Хто — вони?

— Сер Гавен і сер Увен. І доїхали до монастиря, і ченці гостинно привітали їх. Вранці вони помолилися в абатстві, поїхали далі й опинились у величезному лісі; і там у долинці коло вежі уздрів сер Гавен дванадцять прекрасних дів, а з ними двох лицарів у повнім спорядженні на величезних конях. Діви походжали під деревом, і сер Гавен побачив, що на тому дереві висить білий щит, а діви, проходячи повз той щит, щоразу плюють у нього й кидають багном.

— Знаєш, Сенді, якби я не бачив тут таких неподобств на власні очі, то нізащо б тобі не повірив. Але я надивився й не на таке, тому можу легко уявити собі, як ці діви кружляють навколо щита й плюють у нього. Тутешні жінки взагалі поводяться, як навіжені. Навіть найзнатніші з найвищого товариства! Та перша-ліпша телефоністочка із закутнього комутатора в чемності, лагідності, скромності, хороших манерах заткнула б за пояс і вашу герцогиню!

— Телефоністочка?

— Так. І не питай у мене пояснень. Це дівчина майбутнього. Тут таких не водиться. З ними, бува, говориш грубо, хоч вони ні в чому не винні, а потім соромишся цього й шкодуєш цілих тринадцять століть, бо грубощі нікого не прикрашають, а тільки ганьблять, надто коли ображаєш людину нізащо; жоден справжній джентльмен не дозволить собі образити телефоністку, хоча я… Так, мушу признатись, я й сам…

— А може, вона…

— Ні, годі про неї, годі. Не питай, бо я тобі все одно пояснити не зможу.

— Хай буде так, як на те ваша ласка. Тоді сер Гавен і сер Увен під’їхали, й привітали їх, і спитали, чому вони так зневажають цей щит. “Благородні лорди, — відповіли діви, — зараз ми вам пояснимо. Цей білий щит належить одному лицареві, який живе тут неподалік. Він дуже вправний воїн, але ненавидить усіх знатних і благородних дам нашого краю, і через те ми зневажаємо навіть його щит”. — “Що ж, — мовив сер Гавен, — доброму лицареві не випадає ненавидіти знатних і благородних дам, але, може, в нього є на те підстави? Може, він любить знатних і благородних дам у якомусь іншому краю, й вони відповідають йому тим самим? І якщо він такий мужній, як ви кажете…”

— Мужній!.. Мужність — це єдине, що треба жінкам, Сенді. Розум їх не цікавить. Ах, Томе Сейєрс, Джоне Гінен, Джоне Л. Салліван[37], славні боксери, як шкода, що вас тут немає! Та ви б уже завтра сиділи за Круглим Столом, і всі б величали вас серами. А післязавтра жоден принц і герцог при дворі не знав би, чи його дружина ще належить йому, чи котромусь із вас. Власне, тутешній двір нічим не відрізняється від табору команчів, де кохання і вірність кожної індіанки залежить від кількості скальпів при поясі її обранця!

— “… і якщо він такий мужній, як ви кажете, — мовив сер Гавен, — то скажіть мені, як його звуть?” — “Сер, — відповіли вони, — його звуть Маргаус, він королівський син Ірландії”.

— Ну, хто ж так говорить? Треба сказати: син ірландського короля. Ану, тримайся міцніше, зараз ми перескочимо цей потічок… Отак! Нашому б коневі в цирку виступати! Він народився передчасно.

— “Я цього лицаря добре знаю, — мовив сер Увен. — З поміж решти звитяжців він далеко не останній”.

— Решти звитяжців. Твоя єдина вада, Сенді, — оця любов до архаїзмів. А втім, то байдуже.

— “…я бачив, як на турнірі, де зібралося багато лицарів, жоден не міг устояти проти нього”. — “Ах, прекрасні дами, — озвався Гавен. — Здається мені, що чините ви нерозважливо, бо той, хто повісив тут свого щита, незабаром повернеться сюди, і хтозна, чи подужають його ці двоє лицарів і чи не доведеться вам розкаюватися у своїх діях; ну, а я не лишатимусь тут більше ні хвилини, бо не хочу бачити, як ви паплюжите лицарський щит”. По тій мові сер Увен і сер Гавен подалися геть, та не встигли від’їхати й кількох кроків, як уздріли сера Маргауса, що мчав до них на здоровенному коні. Помітивши сера Маргауса, дванадцять прекрасних дів щодуху кинулися до вежі, й у нестямному поспіхові деякі спотикалися й падали. Тоді один з лицарів вежі укрився своїм щитом і зухвало гукнув: “Сер Маргаус, захищайся!” — І вони з’їхались, і той лицар зламав свого списа об Маргауса, а сер Маргаус так його вперіщив, що одним ударом скрутив йому в’язи й перебив коневі спину…

— У тім-то й лихо. Скільки коней гине!

— Другий лицар вежі, побачивши це, кинувся на Маргауса, і вони зітнулись із страшною силою, і другий лицар вежі повалився на землю разом з конем, обидва мертві.

— І ще один кінь пропав. Ні, цьому звичаєві треба покласти край. Не розумію, як розумні люди можуть терпіти такі звичаї та захоплюватися ними!

— Тоді, ці два лицарі кинулися із страшною люттю один на одного…

• Предыдущая
• 20/74
• Следующая