Чорна Брама - Михайлов Віктор Семенович - Страница 5

• Предыдущая
• 5/29
• Следующая

Почувши за спиною важку ходу боцмана (Ясачний цієї ночі чергував по кораблю), Нагорний сховав листа під ковдру.

Боцман обійшов кубрик, підгорнув ковдру, що сповзла з матроса, зупинився біля Нагорного й запитав:

— Чому, комендоре, не спите?

Нагорний трохи підвівся, щоб відповісти, і лист, схований під подушкою, упав до боцманових ніг. Ясачний нахилився, підняв голубий конверт і, поклавши його під подушку Нагорного, сказав:

— Зрозуміло, від Світлани. Після відбою матрос повинен спати.

Ясачний увімкнув нічне освітлення. У блакитному сяйві обличчя боцмана здалося Нагорному лагідним і привітним. Це був чоловік великої фізичної сили й невичерпного оптимізму. Про боцмана розповідали: одного разу, коли на талях піднімали двигун, ходовий кінець тріснув; двигун упав і придавив матроса. Ясачний ломиком трохи підняв станину і держав її так доти, поки не витягли потерпілого. Пізніше, коли треба було підсунути під станину лом, три чоловіки не змогли підняти її важелем.

Ніби про щось роздумуючи, боцман постояв коло трапа, що вів з кубрика, потім повернувся до Нагорного і тихо, щоб не розбудити матроса, який спав поруч, сказав, вийнявши з кишені флакон з вітамінним драже:

— Візьміть, Нагорний. Це аскорбінова кислота. У морі, коли буде хитавиця, розгризіть таблетку й тримайте за щокою. Полегшає.

— Дякую, товаришу мічман! — подякував Нагорний.

— І ось іще що, комендоре. Ти, напевне, чув? — несподівано перейшов боцман на «ти», — це завжди було в нього ознакою симпатії до того, з ким розмовляв: — Море любить сильних. Тут мова йде про силу людського духу. Зрозумів? У тебе, Нагорний, упертості на двох вистачить, моряк із тебе буде.

Боцман вийшов із кубрика, але заснути Андрій не міг. Те, що сказав тільки-но Ясачний, перегукувалося із Світланиним листом. Вона теж любила і вірила в нього.

Позаторік вони вперше зустрілися в дев'ятому класі школи. Тендітна, наче тоненьке деревце на вітрі, з ріденькими лляними кісками, сірими очима і бровами, схожими на крила, з кирпатим носиком і пухлими, трохи розтуленими губами, вона не сподобалась Андрієві. Він прозвав її «скіпка», і це прізвисько прилипло до неї, як іриска до піднебіння. Проте дівчина розмовляла з ним. поблажливим тоном. Вона підказувала йому на уроках, приносила книжки, які їй подобалися, хоча він і не просив її про це. Обгортала його підручники в гарний червоний папір, міняла пера на його ручці. Вона опікала його дбайливо і водночас вимогливо доти, доки Андрій, якому допекли глузування однокласників, не збунтувався. Вони посварились. Тоді свої піклування і опіку Світлана перенесла на Тихона Жевакіна. Цей Тишко — його так і звали Тишком — не тільки терпляче зносив опіку, але й швидко пристосувався до нових обставин, став навіть вимагати, щоб Світлана приносила йому до школи сніданок. Одного разу Нагорний зустрів Жевакіна на Оці, це було весною на риболовлі, і так його відлупцював, що Тихін два дні не ходив до школи. Андрія покарали, а Світлана демонстративно пересіла до Жевакіна.

Взимку, коли вони вже були у десятому класі, несподівано помер в Андрія батько.

Василь Іванович Нагорний був викладачем географії у Каширській семирічці. Вмер він у класі під час уроку — підійшов до карти, підняв указку і… упав наче скошений кулею.

Коли ввійшла Світлана, приголомшений горем Андрій був дома сам. Відтоді, як між ними виникла сварка, минуло понад рік, і за весь цей час вони не промовили одне до одного жодного слова. Дівчина мовчки зняла руденьку шубку, повісила її на вішалку, вимила посуд, підмела кімнату, так само мовчки сіла поруч Андрія і взяла його за руку. Вечоріло. Кімнату оповили холодні сірі сутінки. Шибки, розмальовані морозним узором, пропускали зовсім мало світла. «Якби ти знав, Андрушо, як я тебе люблю!..» — призналася Світлана і голосно, аж захлинаючись, заплакала на його плечі.

Від цих слів і від щирого дівочого признання стало так хороше й тепло, що Андрій сказав те, чого, можливо, ніколи не сказав би кілька хвилин тому. «Мені тато залишив листа. Я ще не читав. Давай, Світланко, прочитаємо його разом?»

Писати листа батько почав давно, ще в сорок шостому році, і писав його довго, до п'ятдесятого року. Лежав він у великому саморобному конверті, на ріжку якого було написано: «Моєму меншому синові Андрію в день його повноліття».

Це був великий лист, навіть не лист, а сірий учнівський зошит, у якому було коротко описано життя Володимира Нагорного — старшого Андрієвого брата.

Між сторінками, списаними знайомим татовим почерком, були акуратно вклеєні пожовклі фотографії, листи Володимира і вирізки з фронтових газет.

Андрій і Світлана читали зошит, сидячи поряд біля вікна і чекаючи, поки кожен з них закінчить останній рядок, щоб перегорнути сторінку.

З цього часу юнак і дівчина ніколи не говорили про свої почуття, але саме у той вечір вони обоє виросли і змужніли.

Тихенько, щоб не розбудити сусіда, Андрій спустився з койки, всунув ноги в холодні, вогкуваті чоботи, накинув шинелю, надів шапку, піднявся на верхню палубу і вийшов на ют.

Було морозяно. В чистому зоряному небі тріумфальною аркою палахкотіло, блискало, переливалося кришталевими іскрами північне сяйво.

Вихідний день на кораблі починається пізніше, але, за звичкою, Нагорний прокинувся о шостій. Кубрик, освітлюваний каганцем, був оповитий блакитними сутінками. Тільки Федя Тулупов, уставши на світанку, гладив білу тужурку вістового кают-компанії: напередодні він програв Лаушкіну в шашки і тепер розплачувався, прасуючи йому кітель.

Нагорний перевернувся на бік, намацав під подушкою лист, заплющив очі, намагаючись уявити, що сьогодні робитиме Світлана. У вихідні дні Світлана ходила на лижах. Для прогулянок у них були свої улюблені місця на берегах Оки. Мати писала, що сніг уже розтав і на тополях набубнявіли бруньки. Отже, синю спортивну шапочку і светр, пересипані нафталіном, на якийсь час було сховано до бабусиної скрині, а лижі покладено на шафу у сінях.

Примхливе світло в сінях — фрамуга над дверима прикрашена різноколірними скельцями. На стіні високо, біля самої стелі, висять пучечки трав — м'яти, ромашки й багульника, і від них по всій старій хаті духмяно пахне. Андрієві вчувається цей запах і зараз, наче руда шубка торкається хутром його обличчя.

Розплющивши очі, Андрій бачить Тулупова — висолопивши язика, Федя старанно водить утюгом. По розплатаній на рундуці тужурці гуляє утюг туди-сюди, туди-сюди… Світлана протирає вікна — весна! Вітер гонить хмару по темному небу. Ганчірка ковзає по шибці — туди-сюди, туди-сюди… Але ось у безпорадно опущеній руці — зім'ята газова косинка. Парк. Осінь.

Сумно шелестить листя, то йде Андрій по алеї парку. Прощаючись з ним, Світлана піднімає руку, і пташина довірливо сідає на її долоньку і заливається дзвінкою піснею.

Не одразу доходить до свідомості Андрія звук корабельної дудки.

Наслідуючи боцмана Ясачного, черговий наспівно витягує останні склади: дає побудку. Заливисто співає дудка.

— Ко-мап-ді вста-ва-ти! Кой-ки при-бра-ти!

Дев'ять годин. Горн грає великий збір. Екіпаж шикується на правому борту корабля.

Урочисті хвилини тиші.

— На флаг, струнко! — звучить команда.

Чути, як серце відлічує секунди.

— Флаг підняти!

І ось на дужому морозяному вітрі затріпотів прикордонний флаг.

Після команди розійтись Нагорний знову відчув, як затремтіли в нього ноги і злегка закрутилося в голові. Без будь-якої мети він спустився в ют. Біля розпиленої надвоє бочки курили матроси і, як завжди у святкові дні, не поспішаючи теревенили.

Немилосердно пускаючи дим та прикурюючи один «гвіздок» від іншого, «травив» Данило Панков, найперший корабельний жартівник. Матроси слухали Панкова з недовірливою скептичною усмішкою, але слухали — весело хлопець бреше!

Лівою рукою Данило зображав розбурхане море, коробка сірників у правій була кораблем, настигнутим штормом.

• Предыдущая
• 5/29
• Следующая