Візантійська фотографія - Ешкилев Владимир - Страница 4

• Предыдущая
• 4/25
• Следующая

Найпершою зрадою християнський світ вважає повстання Люцифера проти Творця-Саваота, відлуння якого пульсує криваво-червоними спалахами у 14-ій главі біблійної Книги пророка Ісайї. Дехто стверджує, що саме ця катастрофа привела до розкладу Первісної Єдності на матерію та дух. Таким чином, наш Всесвіт постав з гріха зради, а прабатьки Людства Адам та Єва, народжуючи Каїна, де в чому змавпували прадавню трагедію.

Останньою ЗРАДОЮ є виправдання порожнечі. Ніцше зауважив: «Жовтим або чорним називають проповідника смерті…». Він тямив у кольорах. З партера запитують: чому не згадано про Іуду?

А нащо?

Божевільний дантист уявляє пекло Данте діркою в зубі Бога: природа всіх отворів — демонічна. В Галичині віддавна визнано, що дірява монета може бути Інклюзом — незнищенним грошовим знаком, що завше повертається до свого власника. Іноді з прибутком.

Історія Інклюзів почалась 5 квітня 28 року, коли Христос розігнав міняйл з галерей Єрусалимського Храму. Розсипаний Сином Божим дріб'язок попав під владу Отця Мороку. Містики ствержують, що тих монет було 666.

У першому томі «Знадоб до галицько-руської демонольогії», що був виданий етнографічною комісією НТШ у Львові 1904 року, інклюзам присвячений цілий розділ (стор. 254–264). В оповідці № 380 мешканець Дрогобича Кучиндик розповів етнографу Левинському про існування у Львові сатанинського клубу інклюзників, де бажаючі могли дістати чародійну монету. Це повідомлення підтверджує приватну інформацію екстрасенса Володимира Григоренка про те, що Львів був захоплений гвардією Люцифера 10 жовтня 1858 року. Переродження астрального[7] простору найбільшого міста Галичини сталося після великого зіткнення в духовних сферах сил Світла та Мороку. Оволодіти астралом Львова у демонічних сил і сатанистів спочатку не стало потуги. Але наприкінці вересня 1858 року з інфернальної безодні, яку Даниїл Андреєв визнає як Гашшарву, був піднятий могутній демон, число якого — 76. З його допомогою сили Мороку захопили астральний згусток в одному з ліхтарів поблизу монастиря урсулінок. Отримавши цей плацдарм, сатанинське військо матеріалізувало чотирнадцять демонів нижчого рангу в Інклюзи та двох темних духів жіночої статі — в черниць-лесбіянок. Так чотирнадцять чортячих крейцарів почали своє мідне життя в Галичині. Керував ними могутній дух, що втілився в ропуху на дрогобицькому болоті.

Класична історія Інклюзу така: чоловік знаходить на дорозі крейцар, купує щось на нього, потім знову знаходить монету в кишені і так до повного збагачення. Крейцар іноді тікає від господаря, після його втечі багатство пропадає разом із душею Інклюзника.

Містики досліджували деякі Інклюзи. Так, у 1908 році доктор Тадеуш Колорка зі Львова визначив Інклюз у двокрейцаровику, відкарбованому у Відні 1894 року. Монета стрибала по мармуровій дошці в касі банку Гессінштайлерів — вірна ознака Інклюзу, що не переносить відшліфованого мармуру.

Доктор Колорка помістив Інклюз у скляну скриню і скерував на нього білу магію за системою рабина Срулека. Виявилось, що сатанинське суще Інклюза було сконцентровано у короні австрійського орла на аверсі монети. Демонів в Інклюзі мешкало три. Називались вони Аббіль, Симер та Ходжейджадж. Симер був наймерзеннішим з трьох — задовго до вторгнення демонів в астрал Львова він мешкав у статевих органах Чингісхана.

16 червня 1909 року доктор Колорка вмер у своєму ліжку під час побачення з гімназисткою Терезою. Інклюз у цей час стрибав у скрині і навіть (за свідченням гімназистки) верещав.

Цікаво те, що золоті монети ніколи не стають інклюзами. Шляхетність металу відвертає від них демонів. Духовидець Сахе Хабіб вважав, що демони можуть опановувати лише нетривкі та недосконалі речі матеріального світу. Це не дивно, адже темні сили живляться передчуттям смерті. Спосіб їх існування — занепад; час та простір їх подрібнені на нецінні фраґменти. Ні одному з демонів не вдається захопити весь простір на поверхні монети. Філософ Мартін Гайдеггер визначив простір як вивільнення місць, і ми даємо собі право припускати, що в малому інклюзі число духовних осель безмежне. Допевне тому, що гроші так близько співіснують з людьми і гріються своєю іржавою недосконалістю побіля наших бажань…

…Вона бачила, як кляту циганку, зв'язану, з розпатланим волоссям, стягають з воза, бачила, як солдати ведуть її за дровітню ґвалтувати, дочекалась, коли вони набавляться і не сходила з балкона доти, доки загін капітана Вамби не передав циганку вартовим палацової фортеці Лос Кампос да Санта Фе.

Тоді зрозуміла вона, що завершення спостигло її мрії та передбачення і вознесла моління до святого Евлогія і собору мучеників Толедських, що опікують богоспасенну Кастілію. Вдячне моління.

Три роки знала вона, Біанка Рамона, що її чоловік Беренгар, двадцять восьмий граф де Ебро, командор Ордену Калатрава, зраджує шлюбній обітниці, кохаючись у смердючому притоні Санчо Бубаса з єретичкою і циганкою Рікетою… Три роки вона мовчала — тільки її сповідник отець Фернандо знав глибини неможливого, що їх досягло її терпіння. Мудрий сповідник відкрив їй істину про дружбу шляхетності і чекання — лише безродним селюкам Бог вибачає нетерплячість. Біанка Рамона упокорилась: тридцять поколінь її благородних предків — від готського короля Рікареда Католика до покійного батька — підтримували її в цьому упокоренні і перемогли: Бог виповнив досконалість часу — 16 липня 1212 року від Різдва Христового, в переможній битві побіля Лас Навас де Толоса, граф Беренгар був смертельно поранений магометанами і вмер у червоному наметі свого сюзерена короля Альфонсо Восьмого…

Вона проминула замкову трапезу, що сяяла кольоровою мозаїкою і астурійським мармуром лицарського столу, пройшла повз рожеву статую короля Санчо[8], що тримав трофейний дамаський меч у зведеній для удару руці, піднялась сходами у свій літній альков, завішаний квадратними полотнищами з червоного шовку. Там, між образом Мадонни Рятівниці і пірамідою кипарисових скринь, графиня застигла у непорушності неквапливого вибору.

Потік часу став теплим і покірливим, немов упалий у дрімливість стомлений коханням чоловік. Біанка Рамона відчувала себе господинею цього потоку. Циганку замкнули суворі лещата влади графині де Ебро, регентки малолітнього Хайме, двадцять дев'ятого володаря замка, і вирвати блудницю з цих лещат не зміг би тепер Найсвятіший Отець у Римі: левиці Кастілії здобичі-бо не віддають.

Графиня думала про помсту.

Спочатку вона вирішила, що накаже здерти з живота та стегон Рікети шкіру і посадити її у бронзову ванну з ропою. Але така ванна у Лос Кампос да Санта Фе була одна-єдина. Регентці здалося, що їй буде потім не дуже приємно митись у знарядді для тортур. Після довгих роздумів її уява зупинилась на страті розпеченим залізом; подробиці та послідовність катувань вона вирішила обговорити з вченим ченцем Дієго.

Втішена тим, що далі думати вже не треба, графиня де Ебро вклякала до молитви; потім чорношкіра мавританка роздягла її та обтерла тіло володарки ганчіркою, змоченою у лавандовій воді.

Хриплуваті кастільські півні вже присвятили сутінкам недовгі співи, вже процокали галереями ковані чоботи нічної варти, а сон все ухилявся від лавандових обіймів графині. Вона слухала нічні звуки фортеці: ось хлопчик-паж заліз на рипливу постіль чорношкірої служниці і та застогнала від сподіваної щедрості юного тіла; ось п'яний капітан Вамба заспівав з-під воза бойового тропаря і налякав вартових псів внутрішньої брами — ті загавкали; ось вдарили малі дзвони монастиря Саагуна, закликаючи братів-клюнійців до нічних молитовних пильнувань.

Графиня не спала.

Вона встала з ліжка і навмисно зачепила ногою мідний казан; той загуркотів підлогою. З-за шовкового вітрила вискочила гола перелякана мавританка. Графиня зауважила блискучу рідину на її чорних литках. Володарка Лос Кампос да Санта Фе завагалась — чи не подобались Біанці Рамоні, — вона вдарила служницю шкіряним паском: «Одягни мене, мавпо!»

• Предыдущая
• 4/25
• Следующая