Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 33

• Предыдущая
• 33/52
• Следующая

— От, бачиш!

— Нормальна була тема, — примружився на сонце молодший. — Навіть не нормальна, а класна, крута, модна. Просто ти, братику, не розумієш. Компаративістика тепер в законі, багато хто працює над порівняльними темами.

— Я тобі зараз підкину ще одну модну тему для дослідження, — не змінюючи інтонації, повідомив йому Олександр Петрович. — Треба дослідити, що саме потрібно юним дівчатам біля Відьминого лазу?

— Яким ще дівчатам? — схопився, закрутив головою молодший.

— Не сіпайся, — порадив старший. — Я їх побачив ще три хвилини тому. Вони йдуть сюди зі сторони Чорногориці. Дві дівчини. Не маскуються. З маленькими наплічниками. Одягнені як звичайнісінькі туристки. До речі, вони симпатичні.

П'яту добу Григорій ховався на старому капері, пришвартованому до молу поблизу Местри. Судно, хоч і було зруйнованим, ще не втратило слідів свого бойового минулого. Його форштевень прикрашали аж три тарани, а рангоут був химерним гібридом бермудського та староіспанського різновидів[69].

Григорій натягнув одне із дірявих вітрил капера замість тента. Він цілими днями лежав у його затінку, витягнувшись на бугшприті, і курив люльку. Пірат-земляк іноді складав йому компанію. Під час перших спільних тютюнових ритуалів пірат конспірувався, проте згодом виявилося, що зовуть його Семеном і що свій рід він веде від реєстрового Івана Макогона, якому не вийшло передати дітям і онукам козацьких станових привілеїв.

На флот Семен потрапив шістнадцятилітнім і побував матросом на кількох кораблях третього і другого рангів. Потім отримав посаду купора — людини, яка згідно з російським морським статутом 1720 року відповідала за бочки з порохом та інші корабельні припаси. Під час данцигського походу купор Макогін проявив кмітливість у секретній справі, був помічений квартирмейстером Гончаровим і призначений фіскалом на «Святого Георгія». Такій блискучій кар'єрі сприяло те, що Семен у рідних Черкасах ходив до парафіяльної школи, знав слов'янське письмо, а в походах борзо вчився латини та іноземних мов.

— У нашій справі головне — мати чуйку! — казав Сковороді Семен. — Ти її маєш, з тебе вийшов би проникливий фіскал. Але, я бачу, ти твердо підеш по благочинній першпективі. Теж не зле. Можна й до архімандрита дослужитися.

Григорій не заперечував. Макогін був з тієї породи людей, переконання котрих втрачають здатність до змін ще у молодості. Натомість усі думки Григорія крутилися навколо Констанци, і це його самого дивувало.

Раніше його мислення ніколи так надовго не затримувалося ні на окремій жіночій персоні, ні на жіноцтві загалом. Ті дівчата, в яких закохувалися його однолітки у селі, відштовхували його своєю вузькою практичністю та цілковитим небажанням пізнавати щось за межами звичного світу, обмеженого найближчими селами та ярмарками. Коли він починав розмовляти з ними про дивовижні творіння Божі, сільські дівчата починали підсміюватися і перемигуватися між собою. Деякі з них простодушно вважали Григорія дурником, інші — більш проникливі — відчували, що його невситимо тягне до того особливого духовного світу, який, за переконаннями сільських людей, належав повністю до церковного наряду. Наймудріші з дівчат мріяли стати попівнами, але у рідному селі Григорія всі були переконані, що справжнього попа — солідного, товстого, з гучним голосом та єлейно-масним поглядом — із сина Савового радше не вийде. Голос у нього був гарний, сильний і з кліросу линув благопридатно. З цим очевидним фактом ніхто не міг сперечатися. Проте майбутньої парошої солідності у поставі та поведінці Григорія вперто не проглядалося. Він був аж надто допитливим юнаком, а сугуба допитливість у натурі, як казав мудрий козак Начитаний, є такою геть зарослою будяками стежиною, котра до любові старшин-начільників та до пошани посполитих людей веде-веде, але ніколи не приводить. Окрім того, Григорій полюбляв сперечатися зі старшими, не маючи для таких екзерсисів ані доречного чину, ані відповідних заслуг. Ця його риса прислужилася для остаточного вироку помісного собору сільських кумась: якщо, з Божою допомогою, сума з тюрмою й проминуть сина Сави Сковороди, то вже жодного сумніву бути не може у тому, що закінчить він яким-небудь зачуханим дяком, що пропадатиме у клопотах без рятівної старшинської протекції.

У Санкт-Петербурзі Григорій познайомився з жінками іншого типу. Від них виходила темна й небезпечна енергія хіті. Вони використовували свою привабливість і свій хитрий розум для здобуття партикулярної вищості у химерному столичному світі. Чоловіками і коханцями вони обирали переважно мужів військових — сильних, задерикуватих, схильних до дуельних вправ і гордого носіння красивих мундирів. Серед санкт-петербурзьких жінок траплялися навчені грамоті, деякі з них розуміли іноземними мовами і вважали себе неабиякими знавицями придворного політесу. Але з Григорієм вони майже не спілкувалися — сором'язливий півчий не мав жодного шансу на увагу цих примхливих, манірних і далекоглядних шукачок столичного щастя. Їхні простіші товарки викликали у сина Савового хіба що співчуття. Цим було аби заміж вийти. Будь за кого, проте бажано за людину, що має у столиці власну комірчину і заробляє більше сотні целкових річно.

На тлі усіх тих жіночих персон Констанца Тома сяяла, немов Пломеніюча зірка давніх містиків на темному небі недорослої до форм матерії. Тепер, коли Констанца опинилася у тюрмі, Григорій не знаходив в цій жінці жодного суттєвого ганджу, окрім, зрозуміло, оргіастичної розпусності, яку він зараховував до неминучих супутніх речей алхімічного світу. Надзвичайно розумна, блискуче освічена, втаємничена у речі метафізичні, дружина Генріха Тома, до того всього отримала від предків (чи, може, якихось незбагненних вищих Сил, міркував Григорій) надзвичайну й досконалу вроду. Таке поєднання талантів і природних дарів не могло бути випадковим. У персоні Констанци ясно проявилося таємниче і владне вище призначення. Його тягнуло одночасно й до пізнання цього призначення і до її вродливого тіла, яке так переконливо проявляло себе як у жіночій, так і в чоловічій натурі. Григорія навідували гріховні сновидіння, в яких Констанца раз у раз опинялась між ним і Лідою та приймала підношення Венери як від нього, так і від посланниці богині кохання.

Він згадував кожне слово, кожний вираз обличчя Констанци. Його мучило, що він сперечався з нею і не завжди уважно слухав її пояснення. Тепер кожне її слово набувало іншого, глибшого і розгалуженішого, значення. Вона здавалася Григорієві живою книгою емблем, яку він ледь встиг поперегортати, хоча мав цілковиту можливість уважно вивчити і зрозуміти. Відчуття того, що тепер цієї помилки вже не виправити, було настільки потужним, що Григорія огорнув справжній тілесний біль. Цей біль викручував його плоть, обпікав поперек і тиснув на серце. Він не міг спати, не міг молитися, не міг слухати теревенів Макогона. Перед ним стояло обличчя Констанци, її очі, її кармінові губи, чорні хвилі її волосся. Біле сонце Півдня грало різкими тінями на її оксамитовій шкірі, а запах її пафумів лоскотав його ніздрі. Він згадував її плаття з легкої тканини кольору слонової кістки, крізь яке сонячні промені висвічували контури її тіла. Плаття не було тюремником тіла, як зазвичай. Воно вступило з ним і сонцем у зговір. Тоді він насолоджувався втечею образу її тіла крізь тканину, а тепер спогад про розумне плаття змушував його до крові кусати губи.

Серед іншого згадав і ту їхню з Констанцею прогулянку берегом венеційського Гранд-каналу, коли він зауважив на її лівій руці перстень з монограмою «МА» і спитав, що означають ці літери.

— Колись Римом правив Марк Аврелій, — відповіла. — Його вважають найкращим з імператорів. Він дав римлянам свободи, його імперія нагадувала республіку. Це його ініціали.

«Марк Аврелій! — тяжко зітхнув Григорій, лежачи під парусом старого капера. — Це ім'я не вперше виникає у моєму житті. Коли це було? А, звісно, це було на іменини імператриці Єлизавети, 5 вересня 1744 року».

• Предыдущая
• 33/52
• Следующая