Адепт - Ешкилев Владимир - Страница 8

• Предыдущая
• 8/33
• Следующая

На полювання поїхав також старший син Джанібека — Ібрагім-кучук. У Саркелі всі знали, що Ібрагім набагато частіше, ніж треба, з'являється біля білої юрти Менгі-ханум, і не здивувалися. Йосиф і Обадія не бажали мене відпускати, але Ярамаг запевнив достойних іудеїв, що до відплиття кораблів мисливці повернуться у Саркел і підтвердив свою певність золотим візантійським статером[57].

Ми їхали на північ уздовж Бузану, дорогою весняних лелек і нічних дощів. Місцевість була приємна: серед Степу траплялись квітучі гаї та діброви, а повітря вражало легкістю і п'янким присмаком нестримної квітучості. Тубільці-буртаси, котрі були данниками Хазарії ще з часів царя Ханукки, тільки почувши грізне ім'я Ерге-багатура, за першою вимогою давали нам ночівлю, їжу та покірливих жінок.

Однак настрій Переможця Дракона чимдалі гіршав. Під час розваг і полювання на качок, Ерге доводилося постійно стежити, щоб красуня Менгі й Ібрагім не лишалися вдвох у дібровах та густому чагарнику. А ті двоє були невтомні у перегонах, полюванні, а може, й ще в чомусь, що змушувало єдине око багатура наливатись червоним злим блиском.

Я намагався бути ближче до Ерге і роздивитись драконячий панцир. Такої дивної шкіри я справді ніколи не бачив. Навіть шкіра носорогів, якою обтягували щити агарянські полководці[58] і зразки якої були у скарбниці Йосифа, за товщиною і міцністю не йшла в жодне порівняння з драконячою.

Вона була сіра, блискуча, з гострими шпичаками у два пальці. Металевий відблиск шкіри не тьмянів навіть на згинах, зберігався у зморшках і западинах мертвої оболонки Дракона. Потримати панцир в руках не траплялося нагоди — Ерге-багатур ні на мить не знімав броню, навіть спав у драконячому обладунку.

На моє прохання розповісти про його двобій із болотяною потворою Ерге не відповідав нічого. Ярамаг утішав мене: «Хоч би який був той Дракон, ми все одно його вполюємо і ти, хемег, усе побачиш».

На п'ятнадцятий день походу нам зустрілися перелякані буртаси, що втекли зі своїх землянок на кордоні великого болота. Буртаська мова мало відрізняється від мови моїх родовичів-склавинів — я зпитував болотяних мешканців і переповідав їхні слова Ерге і Ярамагу. Буртаси описували дракона як неймовірно товсту і довгу змію з пащею у людський зріст. Почувши це, багатур вдоволено сказав: «Йохте, Зеркелев!» — «Це він, Дракон!»

Один із тубільців за шматок срібла погодився показати нам болотяну дорогу, котрою Дракон виповзав до буртаських селищ. Ярамаг, Менгі-ханум, Ібрагім, Пінхас і я пішли у глиб чагарника подивитись на Шлях Зеркелева.

Тепер я згадую слова Мелхиседека: «Спочатку дивись на того, хто йде, а потім досліджуй шляхи його». Але в ті дні я стояв лише на перших приступках мудрості і волю Єдиного пізнавав за ознаками, а не за їх відсутністю.

…Ми довго просмикували свої тіла крізь щілини у колючих чагарниках, густих, немов частокіл, і твердих, як держална візантійських сарис[59]. Темрява вже накривала вологою чорною повстю колючі береги Бузана, коли ми дійшли до просіки у чагарниках. Стебла величезних колючок були тут поламані та зім'яті, немов стадо незнаних тварин пройшло просікою через болото. Під шаром знищеної рослинності хлюпотіла смердюча вода. «Тут ходив Зеркелев, — сказав проводир-буртас. — Тут його дорога». Ми дивилися на зруйновані чагарі, коли Ярамаг-тархан завважив відсутність красуні Менгі та Ібрагіма. Ерге-багатура не було з нами, але щирий шанувальник Переможця Дракона слідкував за честю свого кумира. Ярамаг сказав мені подивитись, чи немає зниклих на сухому острівці, дерева якого ми бачили дорогою… Відходячи у пошуки, я не знав, що востаннє бачу Ярамага і Пінхаса, сина Мордехаєвого.

Швидко пішов я до острівця, знаходячи стежки в чагарниках, немов за словом Йова Праведного: «Тікає як тінь, та не зупиняється».

Острівець, що підіймався з мочарів на висоту людського зросту, був густо порослий тополями. Знаючи мисливську науку нечутної ходи, скрадався я, й зловісні передчуття затьмарювали мій дух у ту вечірню годину. На острівці було світліше, аніж у хащах, і ще світліше стало, коли я вийшов на край галявини, вкритої повзучою папороттю.

Найгірші підозри Ерге-багатура виправдались: його улюблена дружина, окраса гарему найславетнішого витязя Великого Степу, найперша саркельська красуня Менгі-ханум стояла посеред тої галявини зовсім гола, а Ібрагім, син Джанібека, огорнутий демонським шаленством хтивої пристрасті, вклякнувши перед нею на коліна, блукав грішними губами в потаємних розкошах тіла її.

Ні до, ні після того дня не бачив я гарнішої жінки, аніж Менгі. Навіть святі слова Пісні над піснями не здатні піднестись до баченого мною у вечір Зеркелева. Менгі-ханум була вища від жінок степових родів, струнка й повногруда, а шкіра її була біліша за мармурові колони Палатійського палацу[60]. Істинно бачив я: «Заокруглення стегон твоїх — мов намисто, руками вправними витончене!» У дикій красі своїй стояла вона, відкинувши голову, і сміялась, а руки її, прикрашені браслетами, спочивали на плечах коханця…

Так побачив я з волі Єдиного минущу досконалість світу сього, і скажу істинно: якщо диявол спокушав пустельників Єгипетських, набуваючи образу жінки, подібної до Менгі-ханум, то праведність цих мужів заслуговує на вселенське здивування.

Я ж був тоді лише юним поганином — тож не дивно, що від баченого бісівська хіть опанувала моє єство. І дивився я, ховаючись у корчах, на гру і пестощі, на проникнення і тремтіння плоті, і палав від бажання.

Раптом за моєю спиною, у глибинах болота, пролунав страхітливий зойк смертельно наляканої людини. І не встигло відлуння того зойку заблукати поміж тополями острівця, як могутнє ревіння незнаної істоти донеслося звідтіля ж.

Зойк і ревіння почули на галявині. Ібрагім повернувся і побачив мене. Я не став чекати — побіг. Уже добігаючи до чагарника відчув, як щось вдарило мене в спину. То була стріла Ібрагіма — і тільки Людятина кольчуга врятувала мені життя. Від удару я впав у сморідну багнюку, але знов почулося ревіння — зовсім близько. Звук цей підняв мене на ноги і в примарному місячному сяйві я побачив щось велетенське, чорне і невідпорне, що, розтрушуючи болотяну парость, сунуло до острівця.

Розбризкуючи воду, спотикаючись і падаючи, втікав я від чудиська. Тепер, на віддалі багатьох років від днів проведених у буртаських землях, мені здається, що Зеркелев не гнався саме за мною — інакше б я від нього не втік. Незграбно, навмання, дуже довго йшов я крізь багву і не чув за собою Драконового ревіння.

Аж ось, розсунувши очерет, побачив я простору воду — Бузан. В очереті мені пощастило знайти плавучу колоду і, тримаючись за неї, вибратись на сухий берег. На світанку я дістався до полишеного мешканцями буртаського селища і впав від утоми на травнисту обалину напівзруйнованої землянки. Біля полудня у селище завітав вершник — Самуїл, син Єзекії, один із Саркельських мисливців.

Самуїл розповів, що на стоянці мисливців Ерге-багатура теж чули зойк і ревіння Дракона. Ерге з вояками кинувся нас рятувати, але до ранку ані Дракона, ані тих, хто ходив дивитись на Зеркелевів шлях, не знайшли.

Вже на сході сонця мисливці-буртаси витягли з болота непритомну Менгі. Рятівники якраз почали ґвалтувати напівживу жінку, коли їх заскочив Ерге-багатур і порубав хтивих невдах на шматки. На острівці знайшли скривавлений обладунок Ібрагім-кучука та руйнівний слід Дракона. Пінхас, Ярамаг-тархан та провідник щезли безслідно.

Невдовзі після мого повернення на стоянку Ерге наказав припинити пошуки. Виявилось: під час пошуків щезло двоє слуг Ярамаг-тархана. Самуїл припустив, що вони втекли до гузів на лівий берег Бузану. Ерге-багатур довго розпитував мене про нічну пригоду і я розповів йому все, окрім баченого на острівці.

• Предыдущая
• 8/33
• Следующая