Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 4

• Предыдущая
• 4/60
• Следующая

Мармура вважала себе непоганою бігункою. У спортивних змаганнях вона завжди була в першій трійці і дещо розумілася на перегонах. Тому Мармурі не треба було довго розмірковувати, аби второпати: перемогти за швидкістю їй не вдасться. Вона лише мить бачила переслідувачку, але цього вистачило, щоби оцінити її можливості. Брюнетка скорочувала відстань, упевнено перестрибуючи через парканчики і рівчаки, які Мармура мусила оминати.

Тоді дівчина вирішила сховатися. Вона забігла до вузького проходу між заводськими парканами, завернула за ріг, відсунула парканну дошку і скористалась одним із таємних лазів, відомих лише тим, хто провів дитинство в бетонних лабіринтах цієї промзони. Лаз був вузьким. Мармура ледве протиснулась, обдираючи лікті й коліна, під іржавим черевом величезної цистерни. Тепер вона опинилась у темному закутку, де малолєтки накрили шифером «бункер» з двома поламаними розкладачками і колодами карт у ничці. Заводський паркан правив за стіну тайника. В паркані була просвердлена дірочка для спостереження, але Мармура не ризикнула нею скористатись.

Серце вистрибувало з грудей Мармури, синці на тілі і подряпини на ліктях наливались пекучим болем. Дівчина закусила губу, щоби не застогнати. Раптом з-за паркану почулись голоси. Вони спочатку наблизились, а потім почали віддалятись від «бункера».

Чоловічий голос: …було стріляти.

Жіночий голос: Там могли бути менти.

Чоловічий голос: Не бачив я там ментів.

Жіночий голос: У дворах були люди… Але вона не могла втекти далеко.

Чоловічий голос: Та втекла вона. Вона ліва. Якась місцева сучка. І добре тут орієнтується.

Жіночий голос (здалеку, стишено): Обшукаємо… завтра… і що потім…

За мить голоси стали зовсім нерозбірливими. Переслідувачі, зрозуміла Мармура, рушили шукати її до заводського майданчика цементного заводу.

«А дулі ви мене знайдете, деградоси!» — вона полегшено видихнула з легень повітря і перестала стримувати хрипке дихання. Тепер можна було роздивитися здобич. У щілину між листами шиферу пробивалося світло заводського прожектора. Мармура підставила таємничий предмет під синюваті промінчики. Здобич виявилася брудним металевим циліндром. Досить важким. Його вкривав шар густого мастила, змішаного з грязюкою. Цим мастилом під час втечі дівчина вимазала собі руки і одяг. Вона спробувала зішкребти мастило з циліндра і знайти на ньому отвір або кришку, але той виглядав суцільною болванкою. Від цікавості і безсилля їй на очі навернулися сльози. Але довго нервуватися від таких дрібниць донька відставного чиновника не звикла. Поміркувавши, Мармура вирішила відкласти дослідження циліндра на потім. Тепер вона сконцентрувалася на головному завданні — залишити промзону непоміченою.

Від цистерни до пустиря, за яким починалися спальні райони, вів ще один секретний лаз. Ще за радянських часів його спорудили робітники двох суміжних заводів для того, щоби в робочий час ходити до найближчого горілчаного магазину. В ті далекі часи йшла війна у В'єтнамі, тому лаз дістав назву «тропи Хо Ші Міна». Нові покоління мешканців спальних районів давно забули про ту війну. Й мало хто з них щось знав про лідера індокитайської революції і таємні стежки жовтошкірих повстанців. Але вперта назва не зникла. Пролетарі олігархічної епохи, так само як і їхні батьки за доби зрілого соціалізму, використовували «тропу Хо і Ші Міна» для алкогольної партизанщини. Саме цією стежкою, невідомою не лише ворожим зайдам, але й рідним ментам, дівчина й добралася до багатоповерхівки, де мешкала Беконті.

Якби Мармуру хтось запитав тоді, чому вона понесла свою здобич до подруги, вона б, скоріш за все, відповіла: «А фіг його зна».

— Якщо у вас уже виникли якісь запитання, Лавре Станіславовичу, я спробую на них відповісти, — люб'язно запропонував Корецький наприкінці першої години їхньої подорожі і додав: — Звісно, в межах моєї компетенції.

«Так тобі, радной, ще й компетенції бракує, — подумки пхикнув Лавр. — Але, о'кей, спробуємо тебе дещо запитати. Не побридимось. Навіть якщо ти в масонів за дрібного шниря».

— Іван Вагранович сказав мені, що на ваш Храм було здійснено збройний напад, — Лавр витягнув сотовий і ввімкнув у ньому диктофон. — Розкажіть мені про той напад детальніше.

— Це обов'язково треба записувати?

— Ви ж чули, мій шеф вимагатиме від мене звіт. Я на пам'ять не скаржусь, але звик усе фіксувати. Робота така, Романе Олександровичу.

— Ясно, — кивнув Корецький і замовк.

«Упс. Інтерв'ю закінчено», — вирішив Лавр. Але він помилився. Корецький лише взяв паузу для обдумування.

— Напад був, так, — почав він. — Учора, близько третьої ночі. Хтось намагався увійти до Храму через технічний вхід. Ви побачите, там стоять металеві двері, але замок слабенький, циліндровий. Перед тим вони отруїли собаку. Але це їм не допомогло. Коли вони відчиняли двері, спрацювала сигналізація.

— Якого типу у вас сигналізація?

— Здається, «Дунай» називається. На рух, на розбивання скла реагує. На вхідних дверях встановлені датчики…

— Зрозуміло.

— У Храмі були люди. Там у будівлі постійно живе доглядач Храму, і ще там тої ночі було два гостя. У нас, знаєте, є при Храмі щось на штиб готельчика. Кілька кімнат. Якраз позавчора брати приїхали пополювати. Там, навколо Храму, хороший ліс і сухий.

— Пополювати? Але мисливський сезон ще не почався.

— Я не мисливець, не розуміюсь на тому.

— Сезон починається у серпні—вересні. Ще мінімум півтора місяця.

— Ну, не знаю… — Корецький похитав головою. — Може, вони приїхали по мішенях постріляти, по воронах. Самі їх спитаєте. Факт той, що коли спрацювала сигналізація, вони взяли рушниці і…

— Рушниці були з ними?

— Там, на другому поверсі, є сейф для зброї.

— І вони там постійно тримають свої рушниці?

— Точно не можу сказати. Здається, так.

— А як ці ваші мисливці перебували у Храмі, якщо там була увімкнена сигналізація?

— У гостьових приміщеннях датчиків руху немає. Лише на першому поверсі і в храмах.

— Їх що, кілька?

— Sorry, — представник клієнта вибачально похитав головою. — Ми зазвичай називаємо Храмом усю будівлю, але це не зовсім правильно. У ній є різні приміщення, обладнані для вільномулярських робіт у різних градусах. Їх теж називають храмами. Для храмів різних градусів є ще спеціальні назви.

— «Вільні муляри» — це теж масони?

— Переклад з французької. Франкмасони.

— Є різниця?

— Яка? — не зрозумів Корецький.

— Між просто масонами і франкмасонами.

— Жодної. Це синоніми.

— Ясно. Так ці ваші мисливці відкрили стрілянину всередині будівлі?

— Так. Нападники теж стріляли.

— З чого?

— Це вже буде до вас питання. Там у стінах кулі позастрягали.

— Як я розумію, до правоохоронних органів ви не зверталися?

— Ні.

— І не збираєтеся?

— Ми найняли вас. У вас репутація фірми, яка здатна без розголосу вирішувати широкий спектр проблем.

— Це приємно чути… До речі, когось під час нападу було поранено?

— Одного з братів. Невелика подряпина.

— А от як ви особисто вважаєте, якою була мета нападників? — Лавр краєм ока глянув на масона.

— Невідомо, — той дивився на дорогу, втома наклала на його пташиний профіль тонку і невпевнену аристократичну тінь.

— Скільки їх було?

— Брати бачили двох.

— Відеокамери їх зафіксували?

— Ми ще не встигли налагодити систему відеоспостереження. Працює лише камера над центральним входом.

— Вони відступили до лісу?

— Так, втекли до лісу. Наші їх не переслідували.

— Зрозуміло. А у вас є здогадки, хто б це міг бути?

— Ні.

— Але в такої специфічної організації, як ваша, напевне, є вороги.

— Що ви маєте на увазі під словом «специфічна»?

— Ну, ви розумієте, я не хочу сказати про ваших нічого поганого, але існують різні думки.

— Багато публікацій про нас базуються на спекуляціях наших недругів.

• Предыдущая
• 4/60
• Следующая