Депеш мод - Жадан Сергій - Страница 35
- Предыдущая
- 35/38
- Следующая
3. Коли азотна кислота охолоне, додай потрійний об'єм сірчаної кислоти (99 %) — 39 мл. Кислоти змішуй дуже обережно, не припускайся їхнього розливання.
4. Після цього потрібно знизити температуру розчину до 10–15 градусів Цельсія, додаючи кригу.
5. Додай гліцерин. Робити це потрібно дуже обережно за допомогою піпетки, доки вся поверхня рідини не вкриється шаром гліцерину.
6. Нітрування — дуже небезпечна стадія. Під час реакції виділяється тепло, тому підтримуй температуру на рівні 30 градусів Цельсія. Якщо вона почне підійматись — відразу ж охолоджуй суміш!
7. Перші 10 хвилин нітрування, суміш необхідно обережно розмішувати, намагаючись не торкатися стінок. При нормальній реакції нітрогліцерин утворює шар на поверхні.
8. Після успішного нітрування рідину з мензурки необхідно дуже обережно перелити до іншої ємкості з водою. Нітрогліцерин повинен осісти на дно.
9. Злий, скільки зможеш, кислоту, не змішуючи її з нітрогліцерином, і за допомогою піпетки перенеси його в розчин бікарбонату натрію (питної соди). Рештки кислоти будуть нейтралізовані.
10. За допомогою піпетки відділи нітрогліцерин. Для того, аби перевірити виготовлений продукт, помісти маленьку крапельку на металеву поверхню і підпали. Якщо виживеш, то побачиш, що нітрогліцерин спалахує чистим блакитним полум'ям.
11. Отриману порцію рекомендуємо переробити на динаміт, оскільки нітрогліцерин, падла, має погану здатність вибухати без жодної на те причини.
І пам'ятай — вони дуже б хотіли, аби ти всього цього не робив! Можливо, сам ти робити цього теж не хочеш. Але знай, що насправді всі бомби поділяються на дві категорії — ті, які кидаєш ти, і ті, які кидають в тебе. Тож займи зручну для себе позицію на вирішальній стадії боротьби пролетаріату за власне, блядь, визволення!
9.00
Да, думаю я, ну й книга. Я відкладаю брошуру набік, беру іншу й відразу натрапляю на фразу «Слово Ісусу Христу», о, думаю, це що — якась стенограма, потім придивляюсь — насправді там написано «Слава Ісусу Христу», так теж цікаво, думаю, хоча було б цікавіше, якби це справді виявилася стенограма, уявляєте якісь збори, на якому-небудь заводі, і раптом ведучий оголошує — а тепер слово надається товаришу Ісусу Христу. Регламент — десять хвилин. Думаю, цього було б цілком достатньо.
— Звідки в тебе такі книги?
— Цю, котра про бомби, я в Чапая взяв. У нього їх там ціла пачка була. А про Ісуса Какао дав.
— А в Какао звідки такі книги? — питаюсь.
— А він, — каже Вася, — з мормонами тусує. Хоча ні, не з мормонами, з цими, як їх — із баптистами.
— А яка різниця?
— Мормони можуть мати по кілька дружин.
— Какао це не світить, — кажу. — Він повний мудак.
— Да, — погоджується Вася, — він повний.
— Знаєш, — каже він мені, помовчавши, — я тут читав книги богословів різних, теж Какао приносив. Прикольні, в принципі, богослови. Тільки мене нервує, що там постійно, коли вони цитують біблію, пишеться на кожній сторінці «Від Луки», «Від Івана», «Від Матвія», розумієш? Так, знаєш, ніби в електричці хтось іде, продає отруту і кричить — від тарганів! від щурів! від мокриць яких-небудь! Розумієш?
Я вражено дивлюсь на Васю. «Від тарганів»… Що у людини в голові?
9.30
Дощ було видно, ще тільки він з'явився там — угорі, вже тоді було зрозуміло, що все це зараз опиниться тут, серед нас, лишалось тільки чекати і ось, справді — починається дощ, ми вибігаємо на платформу і біжимо в напрямку вокзалу, біля дверей, під дашком, стоїть натовп божевільних ранкових пасажирів, які намагаються кудись виїхати зі своєї Вузлової, дощ стає все щільнішим і щільнішим, падає на нас, падає на вокзал, на електричку, якою ми приїхали, на кількох мужиків у помаранчевих жилетках, які йдуть платформою і ніби не помічають увесь цей дощ, увесь цей натовп, я раптом думаю, що насправді дощ не такий вже й холодний, нормальний дощ, нормальний літній дощ, падає собі, куди має падати, що тут сильно заморочуватись, і я йду під найближчі дерева, які ростуть поруч із будівлею вокзалу, Вася й Собака плетуться за мною, ми стаємо під чимось хвойним і дивимось з-під гілок на хмари, які розгортаються і згортаються над безкінечними коліями, проповзають з півночі на південь, зі сходу на захід, лишаючи по собі мокрі цистерни й холодні потоки в стічних рурах, і коли все це закінчується, десь за півгодини,
10.00
коли дощ припиняється і починається нормальний літній ранок, вихідний день, до речі, з вокзалу виходить якийсь інвалід, чи просто алкоголік, навіть не знаю — очевидно, просто п'яний інвалід, в одній руці тримаючи невеличкий стілець, а в другій — якусь коробку, стілець він ставить просто на платформу, сідає собі і ставить перед собою коробку, розкриває її, і — нічого собі — виявляється, що це патефон, справжній старий патефон, як у телевізорі, одне слово, інвалід дістає якусь платівку, щось там крутить і машина раптом починає працювати, хто б міг подумати, він задоволено оглядає всіх дембелів і всіх мужиків у помаранчевих жилетках, але ніхто не вдупляється, що це за інвалід і що це за патефон у нього тут на платформі, тоді інвалід помічає нас і розуміє — якщо в цьому бестіарії хтось його і сприймає, то хіба що ці троє сонні, мокрі, знедолені придурки — себто ми, і він посміхається нам, мовляв — давайте, пацани, йдіть сюди, послухаємо райські мелодії для інвалідів та юродивих, коли ще ви таке почуєте, ідіть-ідіть, не бійтесь. Ми підходимо до нього, він нам далі посміхається, хоча, може, він насправді і не нам посміхається, ну, та все одно приємно, що не кажіть, ми сідаємо поруч і слухаємо його жорстке, подерте і потріпане вінілове ретро, Собака теж посміхається і взагалі розпускає соплі, і я так собі думаю — що ось і дембелі, і помаранчеві мужики, і мокрі дерева, і холодні потоки — у всьому цьому нібито нічого й немає, ну,
нормальні мужики, нормальні дембеля, потоки нормальні, але разом із тим, я сиджу зараз тут — на цьому вокзалі, поруч із незнайомим мені інвалідом, слухаю гівняче, в принципі, ретро, але є в цьому щось правильне, саме так все й має бути, і вилучи звідси зараз потоки, чи вилучи звідси помаранчевих мужиків — все відразу зникне, радість і спокій тримаються саме на великому логічному поєднанні тисячі нікому не потрібних, аномальних шизофренічних штук, які, сполучившись у щось єдине, дають тобі, врешті-решт, повне уявлення про те, що таке щастя, що таке життя, і головне — що таке смерть.
10.45
З вокзалу виходить патруль, ліниво озирає територію і зупиняється своїм важким поглядом на інвалідові. Вони підходять до мужика, про щось із ним перемовляються, інвалід їм посміхається так само беззмістовно, як 45 хвилин тому посміхався нам, вони насідають на нього з двох боків, врешті, один із них, очевидно старший, не витримує і валить з носака по патефону, котрий тут таки відлітає вбік і печально замовкає.
— Треба було забрати інваліда, — кажу я Васі.
— Куди — в табір? Вони ж тут свої, мають домовитись.
— Які свої? — кажу. — Дивись, суки, що з машиною зробили.
Ми сидимо вже в вагоні своєї електрички, яка ось-ось має рушити, і дивимось, як інвалід намагається встати і зібрати до купи кишки свого патефону. Але один із мінтів, очевидно, молодший, швидко підбігає до зламаної машини і ще раз буцає її ногою, від чого патефон знову здіймається в повітря і, важко перелетівши, падає біля самого входу до вокзалу.
— Я зараз, — раптом каже Собака.
— Почекай, — спиняю я його. — Ти куди?
— Стій, Собако, — кричить Вася. — Ми вже їдемо.
—Їдьте без мене, — кричить він і виходить.
— Що з ним?
— Не знаю, — каже Вася. — Може, йому хріново.
— Давай вийдемо почекаємо, — пропоную.
— Куди почекаємо? А Карбюратор? Хрін з ним — хай лишається. Приїдемо — заберемо.
10.47
Електричку пересмикує і ми рушаємо далі на Схід, але ще встигаємо побачити, як наш друг-єврей-Собака-Павлов підходить до одного з мінтів, до того, котрий старший, повертає його до себе і влучно заціджує йому просто в його сержантське їбало так, що картуз валиться на землю, та й сам сержант валиться, але йому на виручку — встигаємо помітити ми — кидається інший патрульний, той, котрий молодший, а з самого вокзалу вибігають ще двоє чи, може, навіть троє ублюдків в уніформі — встигаємо порахувати ми — власне, це і все, що ми встигаємо. Електричка від'їжджає, давай, кричу я Васі Комуністу, рви стоп-кран, ти що — дурак? питається Вася, який стоп-кран, це всього-на-всього електричка, все, каже він, проїхали.
- Предыдущая
- 35/38
- Следующая
