Жлобологія - Жолдак Богдан - Страница 7

• Предыдущая
• 7/82
• Следующая

Коли мене запрошують у якийсь проект на телебачення, я їм кажу: а зробімо фірму, запросимо оркестр, і він гратиме у нас. Мені відповідають: «Та нашо нам то треба — давай фанеру запишемо і всі слухатимуть і так. Головне, щоб рейтинг був». У мене руки опускаються, бо мотивація цих медіапродюсерів — жлобська. А для таких жлобів нема нічого справжнього. Це трагедія.

Я щоразу натикаюся на дивних музредакторів, які мені розказують, що формат, а що ні. А хто працює на радіо музичними редакторами? Рєбята-нєудачнікі. Я йому приношу пісню, а він мені пояснює: «Нє, я це в ефір не поставлю... В тебе бочка не та, мають бути не такі барабани. Має бути: дук-дук... а в тебе — тинь-тинь». Ось на якому рівні вони зі мною розмовляють. Він, мовляв, знає — сам колись був музикантом. Але з цим у хлопаки не склалося, от він тепер мені пояснює, що я маю робити. Бо там він цар і бог, а насправді я маю справу з профнепридатними людьми, яким не місце у музичних сферах узагалі. Симулянти, «пріспособлєнці»...

Скільки російськомовних розплодилося в нас виконавців, які наївно думають, що їх купуватимуть на російському ринку... Вони і не там, і не тут. Залишилися одиниці, які співають українські пісні, не просто добрі пісні, а такі, що й експортуються. «Океан Ельзи», Руслана і ще кілька самостійних одиниць. Усім фірмачам цікава наша, етнічно наша музика, а не махрова попса — це потрібно зрозуміти нарешті. Треба ж мати якийсь пристойний рівень.

Не кожен має співати і не кожен може. Цей талант не всім Бог дав. Співак — це харизма. Талант — це харизма.

Один раз я прочитав лекцію в інституті Поплавського. Мене прийшли послухати аж 15 студентів. Я запитав: а для чого ви тут навчаєтеся? Мені відповіли: щоб батькам принести диплом. У мене руки опустилися... мати привезла гроші і влаштувала дочку туди, щоб стала співачкою. Навіщо? Скажи, куди потім отим всім співачкам подітися? Чому всі йдуть у співаки? То якась пошесть. Чому ви не підете в балет? А... бо там треба тяжко працювати над своїм тілом. Простіше ходити стадами на кастинги талант-шоу, де якраз ніхто талантів не шукає. З одного кастингу на інший. Людоньки, чому ви думаєте, що співати — це легко? Хто вам сказав, що ви вмієте співати?

«Ти що робиш?» — «Я співаю.» — «Все?»

Треба припинити цю пошесть, яка псує людям життя і смаки.

Маю надію, що це вже останній «Х-фактор». То вже набридло всім.

Люди, ви попрацюйте нарешті над собою! Книжки почитайте, класику послухайте, мови вивчайте, що ви зациклилися на тому телебаченні? Розвивайте себе.

Колись на моїй студії висів плакат: «Не маєш голосу, а маєш гроші — сміливо заходь!» Я його вже зняв. Нині нарешті можу собі дозволити працювати саме з тими людьми, з якими я хочу працювати, якщо в людині є Божа іскра. Із задоволенням займаюся з талановитими музикантами улюбленою справою.

Якщо ти займаєшся улюбленою справою і тобі за це ще платять гроші — це щастя.

Творчість — це щастя. Я написав пісню — і почуваюся на сьомому небі.

Але щастя в житті нема. Більшість людей роблять роботу, якої вони не люблять. Таких не менш ніж 80% у цій країні. На роботу йдуть, як на панщину, — людина може захворіти від того.

Звернення до жлобів, що ви кажете... Нічого я їм не скажу... Це ж діагноз — жлобізм.

Я звертаюся до людей освічених, до культурних — гуртуйтеся, станьте справжньою силою! Знаходьте можливість творити і не полишайте цього.

Стас Волязловський. «Народжена в муках молода держава», 2010 р.

Фото: Сергій Владикін

Сергій Васильєв — театральний критик, журналіст. Народився 1960 р. у м. Харкові. Закінчив театрознавчий факультет Харківського інституту мистецтв ім. Котляревського (1982). Доцент Національного університету театру театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Працював на Харківському обласному радіо, в редакції газети «Культура і життя», редактором відділу культури в газеті «День» та ін. Створив і редагував газету «Кур’єр муз» (1991—93). З 2006 р. дотепер — оглядач, редактор відділу культури газети «Коммерсантъ-Украина». Член журі театральних фестивалів («Херсонеські ігри», «Золотий лев», «Інтертеатр» тощо). Лауреат премій «Київська пектораль», Національної літературно-художньої премії ім. Котляревського, премії Спілки театральних діячів України, премії альманаху «Современная драматургия» (Москва) за найкращу публікацію року. Член Програмової Ради з культури МФ «Відродження» (2002). Голова Правління Центру сучасного мистецтва (кол. Сороса; 2003). Автор ідеї та упорядник збірок «Нерви ланцюга» (2003), «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки» (2008); збірки поезій «Дактилоскопія» (2007), книг «25 молодих історій» і «Мала енциклопедія Театру на Подолі» (у співавторстві з В. Жежерою), навчального посібника «Жанри журналістики в рамках семінару з театральної критики» (2008), численних статей, присвячених театру, кіно, фотографії, сучасному мистецтву.

Мабуть, уперше я зафіксував у свідомості слово «жлоб», коли мені було років п’ять, почувши жартівливу пісню Володимира Висоцького «Лукоморья больше нет», де є такі рядки: «Выходили из избы здоровенные жлобы, порубили все дубы на гробы...». Власне кажучи, тоді уявив собі якихось здоровенних, брутальних і веселих мужиків. Втім, дуже скоро, завдяки рідним, які подеколи вживали цей термін щодо певного типу громадян, які принципово не зважають на інтереси інших, як правило, у побутових ситуаціях, скажімо, лізуть у магазині поза чергою, смітять на вулицях або тягнуть до своєї хати все, що погано лежить, я почав ідентифікувати жлобів зовсім не за фізичними, а радите за психологічними ознаками.

Моя родина жила у самісінькому центрі Харкова, буквально за сто метрів від найбільшої площі Європи та Держпрому, район був, як тоді казали, інтелігентний, тож носії «жлобського коду» на цьому тлі особливо впадали у вічі. Мушу сказати, що за моїми дитячими, цілком емпіричними спостереженнями, серед них переважали люди, яких пізніше стали називати лімітою, в наші дні їх позначають як «панаєхавших». І навіть частіше, ніж жлобами, цю публіку називали «кугутами» або «раклом» (це специфічне харківське слівце, що ним колись, мабуть, ще на початку XX сторіччя, йменували волоцюг і дрібних злодіїв, але в 60-ті роки, про які я згадую, завжди «припечатували» хамів і невігласів). Власне, вони й були недавніми селюками, навмисно вживаю це слово — адже йдеться про людей, що однаково не поважали ані міську, ані сільську культуру, — першої вони не розуміли, другої соромилися. Так чи інакше, це здебільшого були люди поза будь-якою культурою. Нові городяни — із обрубаними коренями та психологією мародерів. Лихо в тому, що у повоєнний час їхня навала на місто набула лавиноподібного характеру. І ця стихія, порушивши традиційні культурні ієрархії, перетворила міста на інкубатори жлобства.

Проблема — у надзвичайній масштабності та інтенсивності цього процесу. Міграція із села у місто існувала давно, принаймні із середини XIX століття. Читаємо у класиків розповіді про те, що якийсь чоловік улаштувався в місті конюхом, а котрась із жінок — покоївкою. Це все-таки статистично нечасті випадки. Як поводиться людина, опинившись у новій для себе ситуації? Намагається якось до неї пристосуватися, перейняти певні форми поведінки аборигенів, засвоїти їхні манери, зрозуміти комунікаційні та культурні коди. Зовсім інша ситуація, коли на якусь територію заходить армія, маса. Вона обживається тут по-господарськи, починає диктувати захопленій місцевості свої правила та стиль поведінки. У XX сторіччі цей людський зсув, принаймні в нашій країні, мав катастрофічні наслідки. Відбулося обидлювання міського світу. М’яко кажучи, його люмпенізація. Власне, тепер ми існуємо в країні, де остаточно перемогло жлобство.

• Предыдущая
• 7/82
• Следующая