Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 30

• Предыдущая
• 30/44
• Следующая

«Швайне-гунде!!! — вирвалось із моїх легень. — Швайне-гунде», — повторив я вже іншим тоном — тихіше й печальніше.

«Швайне-гунде», — прочитав я по губах в оторопілого німецького вболівальника, що прилип до вікна.

«Швайне-гунде», — пролунала за моєю спиною німецька лайка з невидимих мені уст. Я мимоволі забув, що сиджу в центрі міста. Озирнувшись до людей, що сиділи за сусідніми столиками, побачив лише кивання головою. І жодної краплі осуду за мої нецензурні вигуки. Це не викривлена історія життя. Це не людське невігластво, що не приймає уроків історії, не хворобливе сприйняття символіки крізь призму еміграції, не сприйняття людини, що «заразилась німецьким менталітетом». Це просто швайне-гунде!

Берлін, 04.2011

Переклад із російської Сергія Жадана

— Та ну, — каже Жора, — ходім, у них є настільний футбол.

— Чувак, завтра на уроки, вставати о п’ятій.

— Дві баби, настільний футбол, — канючить Жора.

— Їдь сам.

— Та стрьомно самому, — зізнається Жора й поправляє свої ботано-айтішні окуляри, — ще зґвалтують…

Я дивлюсь на Жору: як справжній кінчений айтішнік, він і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.

— Треба красти, — авторитетно заявляє він. — От ви, молодьож, крадете?

— Угу, — буркає Жора, — щодня.

— Балабол, — посміхається бомбіла.

Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:

— Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.

Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В одній руці в неї монтировка, в іншій — пачка дрібних грошей, зібрана за робочий день. Пачкою грошей вона вимахує, як стягом якоїсь власної держави, а монтировка… Ми з Жорою випадаємо з жигулів і по-спринтерському відбігаємо метрів на двадцять. Бомбіла тим часом вистрибує з-за керма і починає завзято оборонятися, здебільшого позиційно, бо для успішної боротьби йому бракує кілограмів сорок. Урешті-решт водійка тролейбуса його ловить, бере жужмом, відриває від землі й пробує кинути. Бомбіла натомість чіпляється за неї так, як чіпляються за життя, тому вони вдвох незграбно падають на проїжджу частину. Водійка розсипає зароблені гривні, й ті, підхоплені травневим вітерцем, розлітаються на всі боки, мов зграйка наполоханого малька. Во-дійка, ясна річ, згори, бомбіла — знизу…

Решту шляху ми долаємо пішки й мовчки. Совість гризе мене, як бобер молоду березу. Жора нервово гризе нігті. Аж ось нарешті й потрібний будинок. Вилазимо на четвертий поверх. Жора нервово дзвонить у двері. Нам відкриває товстуха із загіпсованою рукою. На губах — яскрава помада, на переніссі — окуляри на зразок Жориних. Така собі любителька пончиків і енциклопедії Брокгауза-Єфрона.

— Знайомся, — каже Жора, — це Поля.

— Привіт, Поля, — кажу я.

Поля видає якийсь дивний звук, напрочуд легко підстрибує й висне мені на шиї, добряче грюкнувши гіпсом по потилиці. Висне, цілує в щоку, ніби сестра брата, який вернувся з війни. І хоч я згинаюсь під її вагою, Поля не хоче мене відпускати. Такі стою рачки, витріщившись на Жору й дослухаючись до гудіння в голові. Жора — ще той мудак: накладаючи на життєві схеми свої вигадливі скрипти, втрачає до нас інтерес і йде собі в квартиру. Пауза стає загрозливою. Я напружуюсь, мов штангіст перед становою тягою, із хрускотом у хребті розпрямляюсь і таки відриваю Полю від підлоги.

— П-о-л-я, — вичавлюю із себе.

— Ась? — шепоче вона.

— Ти кльова…

— Правда? — вона стискає мене ще дужче.

— Правда, — зітхаю я з останніх сил, і ми падаємо на підлогу тамбура.

Я — згори, Поля — знизу…

Тьолки дрючать нас у настільний футбол чотири рази поспіль. З розгромним рахунком. Ми виглядаємо так жалюгідно, що не дотягуємо навіть до рівня ФК «Салют» із Бєлгорода. Так ми галімо граємо. Жора весь час ірже, мов, то ми фору даємо, а як на мене — натурально бздим. І це при тому, що Поля грає однією рукою. Потім Жора каже, що все, годі, зараз ми будемо грати серйозно. Ми починаємо грати серйозно і бздим іще тричі.

— Ну, ладно, — каже Жора, — спорт спортом, а тепер пограємо в щось більш розумне.

Тоді Поліна зривається з місця й дує в іншу кімнату, а вже за мить повертається зі старим радянським «ерудитом». Починаємо грати. Виграє, ясна річ, Поля, виклавши останнім слово «пінда».

— Слухай, — кажу я їй, — нема такого слова.

— Як це? — обурюється Поля. — Слово «пінда» було, є й буде.

Язик у неї заплітається, і вона стає дедалі грайливіша.

— Поля, — питаю я, — а що таке «пінда»?

— Зараз, — каже вона, — я тобі все покажу.

Мене аж пересмикує. Поля тим часом пензлює на кухню. Чи не за «піндою»? Може, вона в неї десь там у холодильнику? Ні. За мить вона повертається з чималим бананом. Банан тримає в одній руці, а в іншій — відкриту червону помаду.

«Пінда», — думаю я собі. Поля відскакує до дзеркала, швидко ставить собі між брів яскраву червону цятку. Якусь мить навіть здається, що Всевишній зжалівся наді мною й прислав на землю архангела зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й ви-кона свій архангельський обов’язок — завалить цю діваху разом з її «піндою».

Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:

— О, — підвиває вона, — найблагородніший і найсправедливіший, — і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.

— Ну ось, — каже вона, нарешті зводячись. — Це й була «пінда».

— Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?

— Да, — відповідає Поля, — у мене в кімнаті.

Я обережно валю в її кімнату прогуглити, що таке «пінда». Якщо, — думаю собі, — пошуковик не знає, що це таке, то треба готуватись до відступу. Опинившись у кімнаті, сідаю за ноут і швидко вбиваю «пін…». На цих літерах мене викидає на «пінгвінів Мадагаскару», а потім на «очкових пінгвінів» — чемпіонів з пірнання. Пишуть, що ці тварюки здатні занурюватись на 130 метрів, а от чому вони «очкові» — не пояснено. Забиваю «пінда» повністю, мене виносить на життєвий і творчий шлях давньогрецького лірика Піндара. Про «пінду» — ні слова. Я починаю хвилюватися. Не люблю речей, яких не можу пояснити. Вони мене переслідують.

І тут до кімнати входить Уля, подружка Полі, повна її протилежність. Я б сказав, такий собі цицькатий антонім: дуже нічогенька із себе, але туга на розум.

— Кгм, — кашляє вона в мене за спиною, хоч я давно вже побачив її в дзеркалі.

— Слухай, — кажу я Улі, — ти часом не знаєш, що таке «пінда»?

— Нє, — чую у відповідь і бачу в дзеркалі, як Уля починає роздягатися.

— Спати хочеш? — тетерію я.

— Угу, — крекче вона, стягуючи із себе джинси й стрибаючи на одній ніжці.

— Гарних снів, — чешу потилицю.

— З тобою, — додає вона й розстібає ліфчик.

Я розвертаюсь на гвинтовому стільчику: вона таки натурально гола — дзеркало не бреше.

— Ок, — киваю, ніби на уроці, — а з цього місця, будь ласка, докладніше.

— Поки ти тут сидів, ми все вирішили. Спочатку ти зі мною, а потім з Полею. Жора зараз із Полею, а потім зі мною, — вона каже це так спокійно, ніби питає, скільки грудочок цукру кинути мені в чай, каже й залазить під ковдру на розстеленому дивані.

• Предыдущая
• 30/44
• Следующая