Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 28

• Предыдущая
• 28/44
• Следующая

Отже, знову нічия, як сказав би коментатор, якби в цього матчу він був. Двоє претендентів на серце Аліни, яке билося під пружною груддю, обтягнутою вже не циганською сукнею, а зеленою футболкою з намальованим дирижаблем, носилися полем і час від часу поглядали на свою даму, що аж закашлювалася від сміху.

Якось так сталося, доля всміхнулась, а ворожі захисники розступилися, що Леоненкові вдалося самому завести м’яч на небезпечну відстань до воріт. Важко сказати, щоб він іще міг думати, але інстинктивно боявся вдарити, бо передчував, що не влучить. Скоріш за все не влучить навіть по м’ячу. Навколо Леоненка утворилося невеличке звалище кількох гравців, які заважали одне одному, і це звалище потроху наближалося все ближче до воріт. Голкіпер студентів то хотів підбігти й вихопити м’яча, то відбігав про всяк випадок назад. Нарешті він наважився й стрибнув під ноги футболістам, але помилився й не дістав м’яча, котрий знов опинився в Леоненка, за кілька метрів від воріт, хоча той геть не уявляв, що з ним робити. На порятунок кинувся оскаженілий Бик — закоханий спортсмен у ньому остаточно переміг студента-корупціонера. Але через злість він не розрахував сили і добряче штовхнув Сергія Івановича. Як наслідок, той упав разом з м’ячем просто у ворота. І став героєм матчу, котрий так і закінчився з рахунком 2:3 на користь викладачів.

Леоненко ледь пересував ногами дорогою до роздягалки, він ішов зі швидкістю гусака, але гордовито дивився на Аліну, яка сиділа й усміхалась на трибуні…

— Викладачі виграли футбольний матч, а отже, наступна сесія пройде в умовах дружби й лояльності! — урочисто оголосив ведучий завершального концерту Дня філологічного факультету. — Це був наш внесок у високий дух спортивного змагання напередодні Чемпіонату Європи! Хай живе футбольна пристрасть! Ура! Вітання героєві матчу — Сергію Івановичу Леоненку!

Бика на концерті не було. А по закінченні викладачі та студенти двома гуртами рушили в парк. Перші пішли на літні столики кафе «Ті ато» й посідали на стільці, схожі на зубні протези. Другі стали розсмоктуватися парком.

Леоненко наздогнав Аліну під старовинним дубом, прикрашеним цементною косметикою в місцях, побитих грозами, коли тут іще не було цього весняного міста.

— Алінко! Твій герой хоче викрасти тебе з цього вульгарного парку! — радісно промурмотів він, попри те, що кожен крок віддавав болем.

Аліна засміялася. Вона була вже зовсім не схожа на циганку.

— І що? Де ми підем? У кафе?

— Наприклад.

— Чи, може, на річку вночі купатися?

— Нууу… — Леоненко погладив собі підборіддя.

— Або давай одразу отуди, за дерева? — й Аліна тонкою красивою рукою показала в бік дерев і кущів, що спокусливо кликали під свій захист усіх охочих до швидкого весняного кохання під відкритим небом. Жест був настільки переконливий, що Сергій Іванович одразу уявив собі, як Аліна присідає перед ним, розстібає йому ремінь, а він тим часом п’є з горла світле пиво.

— Пішли! — широко всміхнувся він і потягнув до тендітної Аліниної руки свою руку побільше.

— Пузо підбери! — несподівано, неприємно і дисонансно вигукнула вона і різко, але не сильно, вдарила його в згадуване вже тут черевце. — Підеш у кущі з тим Биком своїм, іще одним придурком! Теж мені два лицарі-футболісти!

Аліна побігла геть, а слідом за нею з гучним сміхом побігли досі непомічені Леоненком студентки, які ховалися за пивним кіоском.

— Он як! — сказав Сергій Іванович.

Та пиво він таки купив. Відкрив його. Підійшов до літніх столиків, де святкували його колеги-викладачі. Заткнув пальцем пляшку, збовтав її з усіх сил, відпустив палець — і забризкав усіх навколо пивною піною. Бо так роблять усі переможці. Це він бачив по телевізору.

09.06.2011

Є слова, котрі ігнорують в порядному товаристві. Такі собі лайливі, котрі не заведено вимовляти при дітях, друкувати в газетах, і в жодному разі їх не можна почути з уст кандидатів на найближчих виборах до найвищих ешелонів влади під час прямих трансляцій в ефірі. Але всі знають ці слова у своїй рідній мові. І якщо такі слова вживати доречно — поганим тоном це не буде. Але що таке доречно? Що таке поганий тон? Коли твоя дитина вперше вживає таке слово? У першому класі, після футболу, на газоні, перед райкомом партії? Сьогодні вже мало хто з дітей знає, що означає оте грізне слово «райком». Мова не про це. Між іншим, коли ваше дитя вперше використає лайку, чи буде воно усвідомлювати, що це лайка і що за вашої присутності, та і взагалі в житті, не варто використовувати похідні матюків як вигуки? І хто має взяти на себе обов’язок пояснити, що для посилення ефекту припустимі певні винятки лінгвістичного характеру? Для іноземців є спеціальні програми з вивчення «нецензурних мовних зворотів». А ось у звичайних школах, для своїх, немає. У вищих навчальних закладах немає. Так і відбувається навчальний процес, із уст в уста, з покоління в покоління. Короткий курс молодого бійця, що застав тебе несподівано на межі дорослого й «недорослого» сприйняття життя.

Цю історію мені розповів попутник у вагоні швидкого потяга D-441, що поєднує Євросоюз шенгенського зразка зі східною частиною географічної Європи. Я спробую передати її максимально близько до оригіналу. Отже, шлях із Берліна на схід. За п’ять хвилин їзди від Франкфурта-на-Одері відкорковуємо пиво, куплене в метушливого поляка, що бігає вагоном. З налякано-люб’язними, кришталево вимитими до дна очима, досить поважного віку, — чи то бомж, чи то просто втомлений від життя пенсіонер, котрий намагається вижити у вільному риночному демократичному світі, — він бажає вам приємної подорожі й заздрить можливості це саме пиво безтурботно смакувати. Дивимося на красивого молодика років сорока, з приємною короткозорістю й гаркавим «г», котрий говорить із типовим німецьким акцентом, розтягуючи голосні на тевтонський зразок. Після зазвичай млявої дискусії, для початку розмови, про режимність перебування «на Заході» та несправедливість нової залізної завіси в один бік, коли одні, маючи європейську паспортину, можуть усюди безборонно їздити, а інші повинні проходити процедуру зняття відбитків пальців за право подивитися, як ці, перші, існують у XXІ сторіччі, пірнаємо в пізнання чужої культури на предмет ментального розуміння доцільності «міцних висловів».

— Чи були ви коли-небудь у Львові — цій перлині архітектоніки в центрі Європи? Маленьке містечко. Тисяч вісімсот населення. Суміш ренесансу, бароко, рококо та модерну, — говорив він швидко, уривчасто, не лишаючи часу на відповіді. — Це місто потрібно розуміти, його потрібно відчувати. Інтелектуальний центр Західної України. Місто, обрамлене культурою близьких та далеких сусідів, що перебувало в лапах багатьох держав. Мені, як переконаному, хоч і поміркованому націоналісту, приємно бачити, як місто скинуло з себе «пута соціалізму» і стало по-справжньому вільним. Я провів тут дитинство й студентські роки. Мені навіть трапилося побувати у відділку міліції.

Попутник замріяно прикрив очі й завмер на якусь мить, поринувши у власні спогади.

— Це було на початку перебудови, — продовжив він, зробивши ковток. — Уявіть собі, що перед грою з ЦСКА (центральний спортивний клуб армії!) в кожній школі, кожному інституті, по всіх профспілкових організаціях проводились бесіди на тему: «В жодному разі ні ви, ні ваші діти не підете на футбол». Місцевий клуб «Карпати», що постійно постачав футболістів до основного складу київського «Динамо», ніяк не міг вирватися до Вищої Ліги. І ось останній матч сезону. Львівський клуб приймає армійців. У разі перемоги здійсниться омріяне сходження «Карпат». Це були не лише футбольні амбіції. Це були відголоски пакту Ріббентропа — Молотова. Бо анексія західноукраїнських земель не викликала особливої симпатії з боку місцевого населення. І радянська армія у свідомості людей завжди була російською армією. І розмови про клуб червоноармійців були пересипані жартами, замішаними на націоналізмі. Місто, розділене на сектори між малолітніми тусовками, раптом припинило міжусобиці, об’єднавши всіх єдиною метою — «гідно» зустріти московських уболівальників. «Основні», себто заводії та авторитети цих тусівок, оголосили перемир’я. Зібравшись на «Баварії» — в підвалі відомої своїм нерозбавленим пивом кнайпи, де алкоголь наливали всім, навіть тим, кому не було 18, малолітки розробляли план перехоплення вболівальників із Росії.

• Предыдущая
• 28/44
• Следующая