Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 36

• Предыдущая
• 36/72
• Следующая

— Я тобі сказати хотів…

— Кинь, дружище, — відповів на це Коча. — Що ти можеш мені сказати? Чого я такого не знаю? Йди вже, а то ці алкоголіки тебе не відпустять.

— Ну, добре, — погодився я. — Спасибі тобі. Шкода, що так з мамою вийшло.

— З мамою все ніштяк, — відповів на це Коча просто й строго. — Мама вже йде жовтою цегляною дорогою.

Спробуй тепер її дожени, — додав він і зник у під'їзді.

Я розвернувся і пішов додому. Пісок під ногами був мокрий, будинки стояли темні, мов наповнені чорною фарбою. Я йшов і згадував усе, що мав згадати. Щоразу більше й переконливіше. Згадав перелякані жіночі голоси, дещо істеричні й благальні, які вмовляли нікуди не йти, лишатись на місці, не заходити в цю темряву, яка підсвічувалась ізсередини наелектризованим вечірнім повітрям.

Згадав Тамару, яка прибігла звідкись і загороджувала Кочі дорогу, нізащо не погоджуючись його пропустити. Згадав, як вона непомітно поправляла сукню, як дивилась на мене прискіпливо й незадоволено, як я відразу зрозумів, що вона все бачила, що вона помітила мене і навіть не боїться, що я про все розповім. Те, що вона не боялась мене, було особливо образливо, я злився на неї, проте і сам розумів, що нічого не зможу розповісти. Головне, я згадав це світло — жовте, густе світло ліхтарів, і під ними рухливі нервові постаті, які про щось перекрикувались, щось намагались вирішити. Хто там був? Я напевне згадав, що там був мій брат, був Коча, ще хтось, не пам'ятаю хто. І Коча намагався переконати брата, аби той віддав йому ніж, але брат стояв у якомусь ступорі і, здавалося, зовсім його не чув, лише витирав рукавом кров із леза. Я раптом згадав усе, згадав, як Коча вихопив-таки в нього цей ніж, як порізав при цьому руку, як, зрештою, викинув ніж далеко в темряву. Згадав, як Коча йшов кудись із двома сержантами, а Тамара намагалась їх усіх зупинити й голосно кричала, що Коча туг ні до чого і щоби його відпустили. Останнє, що згадав, як вона стояла серед битого скла, обхопивши руками голову, і персні срібно горіли в її густому волоссі.

І згадавши все це, помітив, що небом починає проступати ранок, і шовковиці довкола всмоктують у себе темряву, ніби чорний лимонад.

— Де ти був, ей, де ти був? — Катя стояла коло катапульти в довгому дощовику й широких спортивних штанях і голосно кричала. — Вони її вбили!

— Кого вбили? — не зрозумів я.

— Пахмутову! Вони її повісили!

Вона стояла в тумані, боячись із нього вийти. В мокрому повітрі все злиплось і розчинилось, я звернув із траси, підійшов до бензоколонок, і аж тут вона почала пронизливо кричати.

Перед тим я довго вибирався на гору, марно виглядаючи в ранкових сутінках бодай якоїсь попутки. Доки дістався за місто, почало світати, темрява осіла, мов мул, на дно долини. Тут, на горі, повітря було сірим і напханим зсередини білим туманом. Катя стояла переді мною і, затискаючи долонями рот, істерично викрикувала й дивилась на мене переляканими здивованими очима, мовби це я когось повісив.

— Де вона? — запитав я. Проте Катя і далі кричала.

Я схопив її за лікті, намагаючись привести до тями. — Чуєш? Де вона?

— Там, — Катя показала рукою кудись назад.

Я відштовхнув її вбік і ступив у туман. Проте нічого не побачив. За катапультою тяглася цегляна стіна диспетчерської, позаду крізь туманні волокна видно було дерева і частину вагончика.

— Ти мене чуєш? — повернувся я до Каті. — Де вона?

Покажи!

— Ну ось же, — розгублено промовила Катя і показала пальцем угору.

Я озирнувся. Над головою, в туманному скупченні, на щоглі висіла Пахмутова. Знизу вона нагадувала прапор, піднятий із нагоди державного свята. Я підійшов до щогли, почав розмотувати залізний дріт. Дріт затягнуто було міцно й надійно, пальці ранились об мокрий метал, проте за якийсь час мені вдалось послабити вузол. Я обережно опустив пса на землю, схилився над ним. Катя стояла в мене за спиною і перелякано скімлила. Я розв'язав зашморг. Залізний дріт до крові в'ївся в собачу шию, на залізі лишились криваві згустки шерсті. Вивільнив голову Пахмутової, обережно поклав її на асфальт. Катя не наважувалась підійти ближче, стояла на місці, нажахано оглядаючи мертву псину.

— Як ти її знайшла?

— Вона ще з вечора десь забігла, — відповіла Катя. — Я її всю ніч шукала. На трасу кілька разів виходила.

А потім вирішила ще раз тут подивитись, вона сюди часто прибігала. Прийшла — її немає. І вас нікого немає. Вирішила почекати. Сіла на цю ось штуку, — показала вона на катапульту. — В тумані нічого не видно. Ну, і заснула.

Потім відкрила очі й побачила її. Я подумала, що мені це СНИТЬСЯ.

Тут вона знову розплакалась. Я обійняв її, відчуваючи, що під дощовиком вона вся мокра, і спробував заспокоїти, проте вона нічого не хотіла слухати, лише плакала й скімлила, гірко розливаючи сльози й втискаючись мені в плече.

— Давай перенесемо її куди-небудь, — сказав нарешті. — її потрібно поховати.

Катя слухняно відсторонилась від мене й шморгала носом, чекаючи, доки я візьму пса на руки. Пахмутова виявилась не такою вже й важкою, все-таки була псом у літах, і старість, схоже, висмоктала з неї зайву вагу.

Обережно поніс її до вагончика. Катя йшла за мною, не говорячи ні слова. Обійшов вагончик, пройшов стежкою, туди, де трава була особливо свіжою й густою, опустив Пахмутову на землю. В свіжій траві пес виглядав майже щасливо. Катя і далі плакала. Я знову обійняв її й повів до вагончика. Відчинив двері, зайшов перший, Катя зайшла слідом, посадив її на свою канапу й пішов робити чай.

Чай я зробив густий і солодкий, він обпалював їй горло й туманив зір, обпікав серце й стравохід, від чого Катя заплакала ще більш гірко і, відставивши кружку на підлогу, почала цілуватись, обхопивши мені шию руками.

Дощовик заважав їй рухатись. Вона була в ньому смішна й неповоротка, ми разом взялися стягувати його, вона необережно повернулась, і чай розлився підлогою, важко паруючи й роблячи повітря терпкувато-м'ятним. Я стягував із неї одяг довго й наполегливо, на ній були різного кольору шкарпетки, мабуть, швидко одягалась, коли йшла шукати свого пса, який тепер, мабуть, теж мандрував жовтою цегляною дорогою, прилаштувавшись за Ісусом і тьотею Машею. Потім я стягував свій одяг, потім, коли вона знову повисла мені на шиї, довго намагався відірвати її від себе. І коли вона впустила мене, обличчя її враз стало серйозним, вона захопилася цим новим заняттям, робила все рівно й навчено, проте не надто старанно, ніби школярка, яка вчить уроки, але якій подобається не так предмет, як учитель. Ще в неї було намальоване татуювання на литці, дивно, що я раніше його не помічав, його майже змило дощами. Вона перевернула мене на спину й безтурботно стрибала, розхитуючи канапу й виганяючи з неї запахи тліну й любові. Час від часу згадувала про щось своє, падала мені на груди й знову плакала, проте плакала якось задоволено, не зупиняючись і ні на що не скаржачись. А кінчаючи, витирала сльози моєю мокрою футболкою.

— Тепер я точно звідси поїду, — сказала вона і полізла мені по кишенях.

— Що ти шукаєш? — не зрозумів я.

— Маєш покурити? — Не знайшовши цигарок, вона витягла з куртки окуляри в жовтій оправі, одягла їх і відкинулась на подушку, розглядаючи стелю.

Було зовсім світло, ранок давно як почався, туман відтягло кудись у бік ріки, і день мав бути сонячний і сухий.

….

Одяг купою лежав на підлозі, в кімнаті пахло холодним чаєм.

— Куди ти поїдеш? — запитав я.

— В Одесу, — відповіла Катя. — До моря.

— Що будеш робити?

— Поступлю в університет.

— І ким ти хочеш стати? — я розмовляв із нею як справжній старший товариш.

— Проституткою, — розсміялась Катя. — Що в тебе за питання дурнуваті? А ти, — спитала, — коли поїдеш?

— Ніколи.

— Що будеш робити?

— Відкрию шашличну. Бізнес безпрограшний. Може, залишишся зі мною? — запропонував. — Одружимось.

— Дурень, — сказала на це Катя засміявшись. — Тебе спалять тут не сьогодні, так завтра. Або підвісять. Як Пахмутову, — сказала вона і знову заплакала.

• Предыдущая
• 36/72
• Следующая