Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 29

• Предыдущая
• 29/72
• Следующая

— Навушники, — відповів я, не розуміючи, що він хоче.

— Працюють, чи просто так носиш?

— Працюють.

— Давай так, — раптом по-хлопчачому загорівся Гнат Юрович. — Ти мені навушники, а я тобі допомагаю.

Я мовчки скинув навушники, дістав плеєр і віддав старому. Той зважив його на долоні й подивився на мене.

— Що з тобою таке, внучку? — спитався. — Чому так легко віддаєш те, що належить тобі?

— Ви ж попросили, — не зрозумів я.

— А якщо я попрошу тебе відсмоктати, що ти робитимеш? — зацікавлено запитав Гнат Юрович.

Я не знав, що відповісти. Старий мене просто добивав.

— Тримай, — простягнув він мені плеєр. — Потрібно захищати те, що належить тобі по праву. А то так і будеш ходити — без навушників, без бізнесу і партійного стажу.

Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів я, намагаючись не дивитись на Ольгу.

— Ну, тоді пішли, — втомлено мовив Гнат Юрович, — документи у мене в палаті. Будемо рятувати твій чортів бізнес.

Дощ зливався з сутінками, і потоки води грубими нитками запліталися в повітря. Ми ніби їхали річищем, на яке раптом спала темінь. І всередині цієї густої ріки рухались тіні й промені, невидимі мешканці підіймались із мулу і підходили до нас зовсім близько, розглядаючи нас, мов затонулих рибалок. Дощ був теплий, як річкова вода в гирлі. Скутер змивало хвилями, і кілька разів ми ледь не з'їхали з дороги. Ольга зупинилась і розпачливо озиралась.

Потрібно перечекати, крикнула вона, струмені дощу відразу ж залили її обличчя, так що я майже нічого не розчув, проте зрозумів, що саме вона мала на увазі — потрібно десь зупинитись, оскільки ні вперед ні назад рухатись було неможливо. Де? — крикнув я у відповідь. Вона замислилась, тут поруч дорога звертає, можемо спробувати, крикнула, і ми рушили далі, розганяючи хвилі й відлякуючи річкових привидів. Час від часу скутер сильно вгрузав у дощ і зупинявся, Ольга в своїх сонцезахисних окулярах дороги майже не бачила, тож рухались ми наосліп. Втім, звернула в потрібному місці, і ми викотились на лісову дорогу.

Вузька, заросла травою асфальтівка петляла між соснами, ми заглиблювались щоразу далі, трава намотувалась на колеса і заважала рухатись, проте Ольга знала, куди їхала, тож впевнено оминала кущі й глибокі ями, і незабаром ми опинились перед темною брамою.

Я зіскочив і взявся відчиняти ворота. Розмотав дріт, відтягнув залізну завісу, і Ольга заштовхала скутера на подвір'я. Дощ заливав усе довкола, й вода стояла по кісточки. Був це, очевидно, колишній піонерський табір, віддалік виднілися старі металеві будинки, на які опадали дощові потоки. Праворуч знаходився майданчик із якимось облізлим піонерським монументом, за ним високо стояли сосни, а над соснами висів дощ. Ми підкотили скутер до будинку, приставили до стіни. Ольга, схоже, була тут не вперше, швидко перебігла під сусідній, більший за інші, будинок, пройшла попід вікнами, завернула за ріг. Там був ще один вхід, зарослий мокрими квітами, за якими дверей майже не було видно. Схилилась над замком, щось там покрутила, двері раптом відчинились, і ми заскочили досередини, мовби потрапивши до жерстяної коробки з-під печива, по якій молотили палицями веселі діти. Дощ глухо бився об залізні стіни будиночка, струшуючи ним і наповнюючи його солодким гуркотом.

Ми навіть не чули власного дихання, дослухались лише до цього мокрого перестуку, котрий все не припинявся. Пройшовши коридором, опинились у просторому приміщенні.

Попід стіною тяглись полиці зі старими книгами, стіни напроти завішані були дитячими малюнками, на підвіконнях темніли горщики з висохлими квітами, посередині стояла розвалена канапа з порізаною в багатьох місцях обшивкою.

— Це ленінська кімната, — сказала Ольга й діловито підійшла до полиць із книгами. Довго там копалась, проте нічого цікавого не знайшла.

— Звідки ти знаєш?

— Я працювала в цьому таборі кілька років, — пояснила Ольга. — Ми тут проводили збори і засідання. Бібліотекою, пам'ятаю, ніхто не користувався. Послухай, — обернулась вона до мене, — потрібно щось придумати з одягом.

Я зовсім мокра. Якщо я розвішу свої речі, ти це нормально сприймеш?

— Я можу взагалі вийти. Хоча краще залишитись, звісно.

— Тоді не дивись на мене, добре?

— Ну а куди мені дивитись?

— Чорт, ну добре, дивись, — погодилась Ольга. — Але сприймай це нормально.

Вона стягла майку, кинула її на підвіконня. Поруч повісила джинси. На них поклала окуляри. Залишилась у помаранчевій білизні й кидала на мене незадоволені погляди.

— Гаразд, — сказала, — я розумію, що все це збоку може здатись дивним, але ти теж можеш повісити свій одяг. Все одно треба пересидіти дощ.

— Тут є охорона? — запитав я.

— В принципі, є, — відповіла вона. — Але що тут охороняти по такій погоді? Вони в місті, мабуть. Так що не бійся.

— Я і не боюсь.

Проте роздягатись я не став. Хто її знає, чи сприйме вона це нормально. Я завалився на канапу, котра зі скрипом піді мною розклалась, і лежав у сутінках, ловлячи злагоджену роботу дощу, схожу на шум старих корабельних двигунів.

Ольга покрутилась кімнатою, порозглядала малюнки, витягла звідкись пачку піонерських журналів і лягла поруч зі мною. В темряві, згущеній і перемішаній вологим повітрям, читати було важко, Ольга лише розглядала яскраві картинки. Я повернувся до неї і теж почав розглядати. Ольга, завваживши це, затримувалась на кожній сторінці, щоби я міг як слід усе роздивитись.

— Коли я тут працювала, — сказала вона, — ми читали ці журнали вголос. Перед сном.

— Чому ти більше не працюєш із дітьми?

— Та так, якось не склалось. Мені не подобались піонери. В них стільки гівна було.

— Серйозно?

— Угу. Хоча це, мабуть, непедагогічно так говорити.

— Мабуть.

— А ти в дитинстві був у таборах? — запитала раптом Ольга. — Я про піонерські, — додала.

— Ні, я погано адаптувався в колективах, мене за це вчителі ніколи не любили.

— Тоді тобі це буде нецікаво, — сказала Ольга і кинула журнали на підлогу.

— Мені цікаво. Справді. Я, скажімо, часто згадую уроки німецької. Це взагалі якась така дивна штука була в радянській педагогіці — вивчати німецьку. Був у цьому якийсь нездоровий антифашистський пафос. І ось десь у четвертому-п'ятому класах у нас були такі завдання: нам роздавали поштові картки з видами різних міст, такі, пам'ятаєш, вони тоді продавались у всіх поштових відділеннях, цілими наборами?

— Не пам'ятаю, — відповіла Ольга.

— Продавались. Скажімо, картки з видами міста Ворошиловграда. Тепер уже й міста такого немає, а я кілька років розповідав про нього німецькою мовою. Цікаво, правда?

— Дуже.

— На цих картинках, як правило, були зображені якінебудь адміністративні будівлі або пам'ятники які-небудь.

Ну, які могли бути пам'ятники у Ворошиловграді? Мабуть, Ворошилову. Я вже не пам'ятаю, якщо чесно. І ось потрібно було розповісти про те, що ти бачиш. А що ти бачиш на такій картці? Сам пам'ятник, коло нього клумба, поруч хто-небудь обов'язково проходить, позаду може їхати тролейбус. А може, до речі, і не їхати. Тоді гірше — немає про що розповідати. Може світити сонце. Може лежати сніг. Ворошилов міг бути на коні, а міг бути й без коня.

Що знову ж таки гірше, оскільки про коня можна було розповісти окремо. І ось ти починаєш розповідати. А що можна розповісти про те, чого ти насправді не бачив?

І починаєш викручуватись. Можна було спочатку розповідати про сам пам'ятник, себто про того, хто на ньому був зображений. Потім доводилось братися за випадкових перехожих, що потрапили в кадр. Причому що ти міг про них розповісти? Ось, мовляв, жінка, на ній жовтий светр і чорна сукня. А в руках у неї, скажімо, торба. Скажімо, з хлібом. Потім, коли й про перехожих переповідалось, можна було сказати кілька слів про погоду. Але головне, що я хочу сказати — все це було настільки не по-справжньому, розумієш — усі ці картинки, всі ці розповіді, вся ця мова, набір із кількох десятків слів, акцент, намагання якось наїбати нещасну вчительку. Я з того часу німецьку мову терпіти не можу. І у Ворошиловграді жодного разу не був. Та й немає тепер ніякого Ворошиловграда.

• Предыдущая
• 29/72
• Следующая