Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 26
- Предыдущая
- 26/72
- Следующая
Ольга коротко переповіла мені суть проблеми. Проблема, наскільки я зрозумів, полягала в тому, що Анджела Петровна з Брунгільдою Петровною свого часу не вийшли на пенсію. Ніби дві плакальниці, вісниці смерті, принесли вони погані новини, віщуючи в подальшому зростання відсотків по кредитах та підвищення всіх можливих комунальних тарифів. Я спробував швидко вникнути в головне. Проте вдавалось мені це нелегко, Анджела Петровна з Брунгільцою Петровною діяли на мене гнітюче, вганяючи душу мою в тугу й депресію. З усього ними висловленого я зрозумів, що делеговані вони були від податкової, але також і від пенсійного фонду, а ще й від санепідемстанції, і від спілки ветеранів також, крім того, від незалежної профспілки малих підприємців і, наостанок, від житлового фонду, і виходило, що по всіх пунктах у нас проблеми, що моє нещасливе приватне підприємство давно й безнадійно заборгувало цій країні, і що краще за все буде, якщо я просто повішусь, ліквідувавши перед тим бізнес, а всі свої нехитрі статки перерахувавши бойовим пенсіонерам. Говорила переважно Анджела Петровна, ліниво обліплюючи мене плутаними бухгалтерськими термінами, Брунгільда ж Петровна нервово катала піднебінням кольорові камінці своєї дикції, час від часу кидаючи в розмову якісь словесні покручі, на зразок «бенсіонери», або «бсанбстан», або взагалі незбагненне «бтериторіальне самоублядування», тож я й не знав, до чого вона хилить. Ольга довгий час намагалась їм щось пояснити, витягала зі столу якісь папери, пояснювала, що не все так погано, що з документами у нас все гаразд і що жодних законних підстав для мого відходу зі світу живих поки що немає. Але Анджела Петровна з Брунгільдою Петровною лише ліниво відмахувались від її слів конторськими книгами й правили своє, нагадуючи якісь поправки до законів, читаючи витяги з постанов і звертаючи увагу на невідповідності в податкових деклараціях. І всі спроби Ольги збити цей натиск двох жагучих, осоловілих від спеки іспанок ні до чого не призводили — старі лише розпалювали себе власним лементом, демонструючи неабияке знання карного кодексу та бухгалтерського обліку.
В якийсь момент Ольга змовкла. Іспанки теж зачаїлись, кидаючи на неї жагучі пронизливі погляди. Мені здалося, що всі чекають на мою реакцію. Треба щось сказати, вирішив я, і сказав:
— Послухайте, — почав я якомога миролюбніше, від чого голос мій набув якоїсь не притаманної мені загалом хтивості. — Може б, ми вирішили все це якось полюбовно?
А? Ми ж усі тут дорослі люди. Хіба ні?
Попеляста вбивчо примружилась, кольору промислової міді стрілила в мене блискавками старечої далекозорості.
— Що ви маєте на увазі? — повільно, як викладач на іспиті, перепитала мене попеляста.
— Бга? — булькнула зі свого боку кольору промислової міді.
— Германе, — перелякано спробувала зупинити мене Ольга.
— Ну, я не знаю, — я розгубився, не чекаючи такої реакції. — Є ж якісь способи домовитись. Полюбовно, — знову для чогось додав.
— Що ви собі дозволяєте? — поступово підвищуючи свій обважнілий голос, ніби викочуючи на гору каміння, стала заводитись Анджела Петровна. Брунгільда нервово кивала головою. — Що ви собі взагалі думаєте? Це ви ТАМ у себе навчились так справи вирішувати? Це у вас ТАМ так усі говорять?! — Голос її зірвався врешті, мов камінь з гори, і тепер безтямно летів донизу, зминаючи все на своєму шляху. — Ви взагалі думаєте, що ви говорите? Думаєте, це вам комедія? Це у вас ТАМ усе можна! А ТУТ ви не в себе вдома! Ольго Михайлівно, — звернулась вона до Ольги, — я вас не розумію!
І гордо підвівшись, пенсіонерки кинули мені зневажливе «до побачення» й зникли за дверима. Пообіцявши, втім, завтра повернутись.
Почувався я незатишно.
— Здається, ти їх образив, — зауважила Ольга, перебираючи якісь папери.
— Це може нам нашкодити?
— Ще й як, — серйозно проговорила Ольга. — Якщо ці відьми, Германе, піймають тебе де-небудь серед вулиці, мало тобі не здасться.
— Це ти про що говориш?
— Про сексуальні домагання, ясна річ, — сказала Ольга і сховала папери до столу. — Одним словом, у нас тепер перевірка. Ці дві старі шкапи будуть ходити до мене щодня й вимагати, аби я прикрила твій бізнес.
— І що ти будеш робити?
— Я бухгалтер, Германе, — сказала Ольга, — я буду відпрацьовувати свою зарплату. Так що не бійся.
— Але ж вони не просто так почали цю перевірку.
— Думаєш? — Ольга скинула окуляри й оглянула мене з голови до ніг. Погляд у неї був дещо втомлений.
— Я вчора розмовляв з їхнім представником.
— З ким саме?
— Ніколай Ніколаіч, маленький такий. Їхній представник.
— Маленький? — перепитала Ольга.
— Так.
— Хуйовий такий?
— Точно.
— Це їхній комп'ютерний — Як це?
— Ну, комп'ютерний він у них комп'ютери ремонтує.
— Та ти що?
— Точно. Схоже, вони до тебе зовсім несерйозно ставляться. Я б на твоєму місці про це подумала.
— Це ж треба — комп'ютерник. Зовні — порядна людина.
— В будь-якому разі проблеми це не вирішує.
— А в чому наша проблема? — запитав я про всяк випадок.
— Зараз я поясню.
Проблем було купа, але головною і очевидною виявилась відсутність у нас якоїсь копії протоколу зібрання трудового колективу, наскільки я міг зрозуміти, тієї самої нафтобази, якій свого часу і належала моя теперішня власність.
Брат, схоже, не надто дбав про папери. Не такого складу був людиною, справи вирішував зазвичай за допомогою приватних домовленостей та звичайного мордобою, тож не дивно, що з документацією не все було гаразд. Тіткисанітарки були, вочевидь, в курсі, зрозуміло, що їх підготували, перш ніж закинути до ворожого тилу, й діяли вони зовсім не навмання. І якщо з усілякими звітами та деклараціями, як стверджувала Ольга, у нас усе складалося, то з дозволами проблеми справді могли виникнути.
І потрібно було щось терміново з цим робити. Що саме потрібно було робити, я, звісно ж, не знав. Усе дуже просто, сказала на це Ольга, потрібно видзвонити колишнього директора нафтобази (почесного мешканця нашого міста, щоб ти, Германе, знав), і домовитись, аби він підписав заднім числом копію цього злоїбучого протоколу. І вона сіла видзвонювати директора.
Я підійшов до вікна й визирнув на вулицю. Під вікнами все ще стояв джип, тоновані вікна були напівопущені, і я міг поклястися, що на передньому сидінні Коля пристрасно цілувався з Брунгільдою Петровною, а Анджела Петровна із заднього сидіння штрикала в них нагостреним хімічним олівцем.
Зробивши кілька дзвінків, Ольга зрештою виявила, що не все так просто, як могло здатись на перший погляд.
Почесний громадянин міста, виявилось, у самому місті тепер не жив, а перебував на перманентному лікуванні на соляних озерах, за кілька десятків кілометрів звідси. І зовсім незрозуміло було, в якому він стані знаходився, що там йому, на цих соляних озерах, лікували і наскільки широкими в цьому випадку виглядали можливості медицини.
Одним словом, історія була темна й незрозуміла. Я відразу згадав учорашній день, суворий голос Ніколая Ніколаіча, який виявився комп'ютерником, згадав сьогоднішні недобрі погляди ветеранок, і мені від усього цього раптом стало гірко й противно, і чи не вперше по-справжньому захотілось додому, в офіс, з його сірими, як мокрий цукор, партійними буднями. Втім, я швидко взяв себе в руки.
— То що — їдемо? — запропонувала Ольга.
— Куди? — не зрозумів я.
— До директора, куди ж.
— Я тобі потрібен?
— Взагалі — ні, — чітко відповіла Ольга. — Але в цьому конкретному випадку — краще, щоб ти там був.
— Я себе просто капіталістом відчуваю. Я маю бізнес, і в мене його хочуть забрати. Я відчуваю себе Соросом.
— Не мороч мені голову, — сказала Ольга і встала з-за столу.
Дорога перетікала зеленими пагорбами й залитими сонцем, ніби гіпсом, долинами. Асфальт був украй розбитий, тож їхали ми обережно й не поспішаючи. Я впевнено тримався Ольги, майка її роздувалась вітром, але вона, здавалося, цього не помічала. Іноді на шляху траплялись бари, коло них стояли чорні запилені фури, в яких спали діти й одурілі від спеки проститутки. Ольга дивилась навколо строго й зосереджено, лише одного разу спинилась, аби спитати дорогу. Проститутка, в якої вона питалась, навіть не вилізла з кабіни і напрямок показала босою ногою. Виїхавши на черговий пагорб, Ольга пригальмувала й насторожено подивилась на південь. Може бути дощ, сказала занепокоєно, і ми рушили далі.
- Предыдущая
- 26/72
- Следующая
