Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 60

• Предыдущая
• 60/106
• Следующая

— Разом вони справді вражають, але кожна з них сама собою цілком можлива. Найдивовижніше з усього, як на мене, те, що леді прив’язали до крісла.

— Ну, мені так не здається, Ватсоне, бо злодії мусили або вбити, або прив’язати її, щоб вона не здійняла тривоги до того, як вони повтікають. Але хай там як, хіба я не переконав вас, що в розповіді леді є дещо неймовірне? А найгірше з усього — пригода з тими склянками.

— Що вам до тих склянок?

— Ви можете їх собі уявити?

— Так, звичайно.

— Ми чули, що з них пили троє. Це не викликає в вас сумніву?

— Жодного! Адже вино залишилося в кожній склянці.

— Так, але осад був лише в одній. Ви мали це помітити. Як ви можете це пояснити?

— Цю склянку, мабуть, наливали останньою.

— Аж ніяк. Пляшка була повна, тож у третій склянці мало бути чисте вино, як і в перших двох. Тут можуть бути два — і тільки два — пояснення. Перше: після того, як налили другу склянку, пляшку сильно труснули, тому весь осад опинився в третій склянці. Але це видається не дуже вірогідним. Ні, ні, я певен, що не помиляюсь.

— Що ж тоді сталося?

— Те, що пили тільки з двох склянок, а до третьої позливали залишки, щоб створити хибне враження, ніби там було троє. В такому разі весь осад опинився б в останній склянці, чи не так? Я переконаний, що так і було. Проте якщо повірити такому поясненню, то справа одразу з буденної перетворюється на вельми цікаву, бо виходить, що леді Брекенстол та її покоївка навмисне збрехали нам, що жодному їхньому слову не можна вірити й що вони мали дуже вагому причину приховати ім’я справжнього злочинця; отож нам доведеться відтворювати обставини нашої справи самим, без жодної їхньої допомоги. Ось що нам належить здійснити, Ватсоне. А ось і чизельгерстський потяг.

Господиня й слуги в Ебі-Ґрейндж були дуже здивовані, що ми повернулися, але Шерлок Холмс, довідавшись, що Стенлі Гопкінс поїхав з доповіддю до поліційної управи, зачинився в їдальні й дві години поспіль найдокладніше і найстаранніше вивчав місце злочину, щоб на тривкій основі звести чудову споруду своїх незаперечних висновків. Вікно, портьєри, килим, крісло, мотузок — усе по черзі було швидко оглянуто й вивчено. Тіло нещасного баронета вже прибрали, а все інше залишалося на місцях. Нарешті, на мій подив, Холмс виліз на міцну камінну полицю. Високо над головою в нього висів кількадюймовий обривок червоного шнура, досі ще прив’язаний до дроту. Холмс довго дивився вгору, а потім, щоб наблизитися до шнура, вперся коліном у карниз стіни й простягнув руку. До шнура залишалося кілька дюймів, але тут увагу його привернув карниз. Нарешті він зіскочив на підлогу з вигуком задоволення.

— Усе гаразд, Ватсоне, — мовив він. — Ми розплутали цю справу, одну з найприкметніших у нашій колекції. Але, Боже мій, який я був дурень — мало не зробив найбільшої помилки в своєму житті! Тепер, гадаю, в нас майже повний ланцюг подій; бракує лише кількох ланок.

— Ви знаєте, хто ці люди?

— Людина, Ватсоне, людина. Лише одна, але справді грізна особа. Дужа, як лев, — згадайте удар, що зігнув оту кочергу! Шість футів три дюйми заввишки, прудка, мов білка, з надзвичайно спритними пальцями і, врешті, з чудовим, винахідливим розумом, — адже вся історія вигадана нею. Так, Ватсоне, ми маємо справу з примітною особою. І все-таки цей шнур дає нам ключ до розв’язки всієї цієї справи.

— Який ключ?

— Ну, якби вам знадобилось відірвати шнур, то де б, по-вашому, він обірвався? Звичайно, там, де він прив’язаний до дроту. Чому ж шнур обірвався на три дюйми нижче?

— Бо він там протерся.

— Отож. Огляньте цей кінець: він справді потертий. Нашому незнайомцеві вистачило кебети потерти шнур ножем. Але інший кінець не протерся. Звідси ви цього не побачите, але якщо злізете на камінну полицю, то помітите, що його відрізано без жодного сліду потертості. Тепер ви можете відтворити все, що сталося. Цьому чоловікові знадобився мотузок. Він не став обривати шнур, побоявшись здійняти тривогу дзвінком. Що ж він зробив? Заліз на камінну полицю, але цього йому здалося замало; тоді він уперся коліном у карниз, — там ви можете побачити слід на пилюці, — й дістав ножем до шнура. Мені не вистачило трьох дюймів, щоб дотягнутись; отже, я роблю висновок, що він якнайменш на три дюйми вищий за мене. А тепер подивіться на цей слід на дубовому кріслі! Що це?

— Кров.

— Безперечно, кров. Уже це одне доводить, що розповідь леді — вигадка. Якщо вона сиділа в цьому кріслі, коли було скоєно злочин, то звідки взявся цей слід? Ні, ні, жінку посадили в крісло після того, як помер її чоловік. Я ладен побитися об заклад, що на чорній сукні леді є той самий слід. Це ще не Ватерлоо, Ватсоне, але вже Маренґо; ми почали з поразки, а закінчуємо перемогою. А тепер я хотів би поговорити з нянею Терезою. Нам слід бути якомога ввічливішими, якщо ми хочемо дістати потрібні відомості.

Сувора австралійська няня виявилась цікавою особою — мовчазна, підозрілива, неласкава, вона нескоро пом’якшала, переможена Холмсовою лагідністю і його щирою готовністю вислухати все, що вона скаже. Вона й не намагалася приховати свою ненависть до небіжчика-господаря:

— Так, сер, то правда, що він кинув у мене карафку. Я чула, як він вилаяв мою господиню, й сказала йому, що якби тут був її брат, він не дозволив би такого. Отоді він і жбурнув у мене ту карафку. Та нехай би щодня жбурляв по дюжині карафок, аби лиш не ображав мою пташку! Він так мордував її, а вона була надто гордовита, щоб скаржитись. Навіть мені не сказала про ті рани на руках, які ви бачили вранці, але я знаю, що то він пробив їй руку шпилькою з капелюха. Чистісінький диявол був, — хай Бог простить, що кажу таке про небіжчика! Але він був диявол, коли ще ногами по землі ходив. Такий уже медоточивий був, коли ми вперше з ним познайомились, — лише вісімнадцять місяців відтоді минуло, а нам здалося, що то цілих вісімнадцять років. Вона тільки-но приїхала до Лондона. То була її перша мандрівка — ніколи раніше вона не покидала домівки. Він і привабив її своїм титулом, грошима, фальшивим лондонським блиском. Якщо вона й зробила помилку, то заплатила найдорожчу для жінки ціну. Якого місяця вони познайомились? Ну, я вже казала вам: після того, як ми приїхали. Приїхали ми в червні, а то було в липні. А одружились вони в січні минулого року. Так, вона знов у вітальні й поговорить із вами, звичайно ж, але ви не дуже надокучайте їй — вона стільки пережила від цього страху й крові.

Леді Брекенстол лежала на тій самій канапі, але дивилася вже веселіше. Покоївка провела нас до вітальні й одразу заходилась міняти пов’язку на чолі господині.

— Сподіваюся, — мовила леді, — ви не прийшли знов допитувати мене?

— Ні, — відповів Холмс якнайлагіднішим голосом, — я не завдам вам марних турбот, леді Брекенстол; я маю лише бажання допомогти вам, бо знаю, скільки вам довелося вистраждати. Довіртесь мені, як другові, і не пошкодуєте.

— Що ж я повинна зробити?

— Сказати мені правду.

— Містере Холмсе!

— Ні, ні, леді Брекенстол. Ви, мабуть, чули про мене. Я ладен поставити на карту своє ім’я, що ваша розповідь — цілковита вигадка.

Господиня з покоївкою вирячились на Холмса; їхні обличчя зблідли, очі запалали.

— Ви нахаба! — вигукнула Тереза. — То ви хочете сказати, що моя господиня збрехала?

Холмс підхопився зі стільця.

— Вам більше нічого сказати мені?

— Я розповіла вам усе.

— Подумайте ще, леді Брекенстол. Може, краще сказати все відверто?

На мить на її гарному обличчі з’явився сумнів. Але тієї самої миті якась нова думка перетворила його на маску.

— Я розповіла вам усе, що знаю.

Холмс узяв капелюх і знизав плечима.

— Шкода, — мовив він, і ми, не сказавши більше ні слова, залишили кімнату й будинок. У парку був ставок, і мій друг попрямував до нього. Ставок увесь замерз, лише посередині була ополонка для самотнього лебедя, що зимував тут. Холмс поглянув на неї, й ми пішли до вартівні. Там він написав коротку записку для Стенлі Гопкінса й залишив її у воротаря.

• Предыдущая
• 60/106
• Следующая