Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 56
- Предыдущая
- 56/106
- Следующая
Але й наступний день нітрохи не наблизив нас до розв’язки цієї загадки. Після сніданку нам принесли лист, і Холмс, усміхаючись, подав його мені.
«Сер! — ішлося в листі. — Можу вас запевнити, що ви марнуєте час, переслідуючи мене. В задку моєї карети, як ви переконалися минулого вечора, є віконце, тож якщо вас не лякає двадцятимильна прогулянка, яка приведе вас до того самого місця, звідки ви виїхали, то можете сміливо ганятися за мною. Але водночас мушу сказати вам, що ця гонитва нітрохи не допоможе містерові Ґодфрі Стонтону, і я певен, що найкраще, чим ви можете прислужитися цьому джентльменові, — повернутись негайно до Лондона і сказати вашому наймачеві, що вислідити його вам не пощастило. В Кембриджі вам нема чого робити.
Щиро ваш Леслі Армстронґ».
— Так, доктор — щирий і чесний супротивник, — мовив Холмс. — Але він розбурхав мою цікавість, і я звідси не поїду, не дізнавшись про нього всього.
— Карета вже біля його дверей, — сказав я. — Ось він заходить до неї. Поглянув на наше вікно... Може, мені спробувати щастя на велосипеді?
— Ні, ні, дорогий мій Ватсоне! При всій повазі до вашої вродженої кмітливості, я не думаю, що вельмишановний доктор вам під силу. Я вже сам спробую якось із ним упоратися. А вам, побоююсь, тим часом доведеться взятись до чогось іншого, бо поява двох цікавих незнайомців у сонному містечку може викликати надто багато чуток. Ви, безперечно, знайдете щось до душі в цьому високоповажному місті, а я сподіваюся, що принесу вам увечері приємнішу звістку.
Але й цього дня моєму другові не пощастило. Він повернувся пізно, знесилений і зневірений.
— Я змарнував цілий день, Ватсоне. Дізнавшись про напрям докторових мандрівок, я об’їздив усі села по той бік Кембриджа, розпитував там крамарів та інших обізнаних людей. Побував у Честертоні, Гістоні, Вотербічі, Окінґтоні — і всюди зазнав невдачі. Щоденна поява карети з парою коней ніяк не могла б не впасти в око цьому сонному царству. Отже, доктор дістав ще одне очко. Чи не було для мене телеграми?
— Була, я розпечатав її. Ось вона:
«Шукайте Помпея в Джеремі Діксона, коледж Святої Трійці».
Я нічого не доберу...
— О, тут усе зрозуміло. Це від нашого друга Овертона — відповідь на моє запитання. Зараз я надішлю до містера Джеремі Діксона лист, і тоді, я певен, наше щастя не забариться. До речі, які були новини про матч?
— Тутешня вечірня газета подала чудовий допис. Оксфорд виграв. Ось як закінчується повідомлення:
«Поразка «блакитних» пояснюється нещасливою відсутністю уславленого гравця міжнародного рівня Ґодфрі Стонтона, що дала про себе знати вже з першої хвилини гри. Брак комбінацій у тричвертній лінії, мляві напади й захист звели нанівець зусилля цієї дружної команди».
— Отже, побоювання нашого друга Овертона було не безпідставне, — зауважив Холмс. — Але щодо мене, то я згоден з доктором Армстронґом: регбі мене теж анітрохи не обходить. А зараз лягаймо спати, Ватсоне, бо завтра на нас чекає напружений день.
Уранці я жахнувся, побачивши Холмса, що сидів біля каміна з невеликим шприцом у руках. Для мене це знаряддя було пов’язане з єдиним уразливим місцем його вдачі, тож я вирішив, що мої найгірші побоювання справдились. Проте він засміявся, помітивши страх на моєму обличчі, й поклав шприц на стіл.
— Ні, ні, любий мій друже, не варто тривожитись. Нині це не знаряддя зла, а радше ключ до розкриття нашої таємниці. Я покладаю на цей шприц усі свої надії. Я саме ходив дещо розвідати, і все складається якнайкраще. А тепер добре поснідайте, Ватсоне, бо ми сьогодні візьмемо слід доктора, і я ані на хвилину не зупинюсь на перепочинок, доки не зажену його до нори.
— Якщо так, — запропонував я, — то краще буде взяти сніданок із собою, бо він зараз поїде. Карета вже стоїть біля дверей.
— Дарма. Хай собі їде. Він виявиться хитрішим за диявола, якщо зуміє сховатись від нас. Коли ви попоїсте, ходіть униз до мене; я познайомлю вас з одним детективом, чудовим фахівцем у потрібній нам справі.
Коли ми зійшли наниз, Холмс повів мене в стайню, відчинив стійло й вивів присадкуватого рябого собаку з обвислими вухами — помісь біґля з гончаком.
— Дозвольте відрекомендувати вам Помпея, — сказав він. — Помпей — найкращий з тутешніх мисливських собак, не бозна-який бігун, але чудовий нюхач. Що ж, Помпею, хоч ти не такий швидкий, але, певно, швидший за двох лондонців середнього віку. Тож я дозволю собі причепити до твого нашийника шкіряний повідок. А тепер, друже, вперед — покажи, що ти вмієш.
Він підвів собаку до дверей доктора. Помпей нюхнув землю й миттю, напруживши повідок, скавулячи помчав вулицею. Через півгодини ми вже були за околицею міста й бігли путівцем.
— Що це таке, Холмсе? — спитав я.
— Старий, заяложений засіб, що часом стає у великій пригоді. Я вранці зазирнув у докторський двір і облив зі свого шприца заднє колесо карети ганусовою олією. Тепер цей мисливський собака гнатиме за ним аж до самісінького Джон-О’Ґротса, а нашому другові Армстронґу, щоб збити Помпея зі сліду, довелося б переїжджати каретою Кем. От хитрун! Ось чому він зумів вислизнути тієї ночі!
Собака раптом звернув з путівця на порослу травою стежку. За півмилі він вивів нас на інший путівець, де слід повернув праворуч, до міста. Далі дорога обігнула місто з півдня й повела нас туди, звідки ми почали свою гонитву.
— То він зробив такий викрутас лише заради нас? — зауважив Холмс. — Нічого дивного, що моє вчорашнє розпитування селян було марним. Доктор, звичайно, грає за всіма правилами, але хотілося б знати причину таких хитрощів. Отам, праворуч, має бути село Трампінґтон. О Боже, ось і карета! Мерщій, Ватсоне, мерщій, поки не пізно!
Він кинувся до найближчої хвіртки, силоміць тягнучи за собою Помпея. Тільки-но ми сховалися за живоплотом, як повз нас прогримотіла карета. Я встиг побачити в ній доктора Армстронґа: він сидів згорблений, обхопивши руками голову, — живий образ горя. З похмурого обличчя мого друга я зрозумів, що він бачив те саме.
— Боюся, що наші пошуки матимуть сумний кінець, — сказав він. — Скоро ми дізнаємось про все. Вперед, Помпею! До того будинку серед поля!
Не було сумніву, що ми досягли мети своєї мандрівки. Пом— пей зі скавулінням бігав коло воріт, де ще видніли сліди карети. Звідти до самотнього будинку вела стежка. Холмс прив’язав собаку до огорожі, й ми рушили вперед. Мій друг постукав у невеличкі прості двері, далі постукав ще раз, але відповіді не було. Проте будинок не порожнював — звідти було чути стогін, сповнений безнадійного відчаю та горя. Холмс нерішуче постояв біля дверей, тоді поглянув на дорогу. Дорогою мчала та сама карета, запряжена сивими кіньми.
— О Боже, доктор повертається! — вигукнув Холмс. — Мерщій сюди. Ми мусимо побачити, що тут діється, перш ніж він увійде!
Він прочинив двері, й ми ступили до передпокою. Стогін став гучнішим і врешті перетворився на довгий, відчайдушний крик. Він лунав згори. Холмс кинувся туди, я побіг за ним. Він штовхнув напіввідчинені двері, й ми обидва зупинилися з ляку.
На ліжку нерухомо лежала молода гарна жінка. Її спокійне бліде обличчя з потьмянілими, широко розплющеними очима, що дивилися вгору, обрамлювало пишне золоте волосся. Біля ліжка, зарившись обличчям у ковдру, стояв навколішки юнак, що здригався від ридань. Горе так пригнітило його, що він навіть не глянув на нас, аж поки Холмс не поклав йому руку на плече:
— Ви містер Ґодфрі Стонтон?
— Так, так, я... Але ви прийшли надто пізно. Вона померла.
Юнак був такий приголомшений, що прийняв нас за лікарів,
які прийшли на його виклик. Холмс пробурмотів кілька слів співчуття і взявся розтлумачувати йому, як він переполошив своїх друзів, аж тут на сходах почулися кроки, і в дверях з’явилося суворе, обурене обличчя доктора Армстронґа.
— Бачу, джентльмени, — сказав він, — ви домоглися свого й обрали найзручнішу хвилину для свого вторгнення. Я не хотів би сваритися з вами при небіжчиці, але знайте, що якби я був молодший, то ваша жахлива поведінка дістала б належну відсіч.
- Предыдущая
- 56/106
- Следующая
