Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 52

• Предыдущая
• 52/106
• Следующая

Я саме взяла папери й замикала шухляду, коли юнак перейняв мене. Я вже бачила його вранці. Він зустрів мене на дорозі, і я спитала, де мешкає професор Корем, не знаючи, що то його секретар.

— Саме так! Саме так! — мовив Холмс. — Секретар повернувся додому і розповів господареві про жінку, яку зустрів. Умираючи, він намагався пояснити, що то була вона — та самісінька, про яку він казав йому.

— Дайте мені скінчити, — наполегливо мовила жінка, й обличчя її скривилося від болю. — Коли він упав, я кинулася навтікача з кімнати, помилилася дверима й опинилася в чоловіковій кімнаті. Він хотів мене виказати. Я сказала, що його життя в моїх руках. Якщо він віддасть мене до рук закону, то я віддам його до рук нашого братства. Я хотіла жити не заради самої себе: я хотіла виконати свій намір. Він знав, що я зроблю те, що сказала, й що його життя — в мо’іх руках. Через те, і лише через те, він сховав мене. Він підштовхнув мене до цієї схованки — пам’ятки минулих часів, відомої лише йому одному. Він їв у своїй кімнаті й віддавав мені частину своїх харчів. Ми вирішили, що я вночі, коли поліція покине будинок, вислизну й ніколи більше не повернуся. Але ви якимось чином вивідали про наші наміри. — Вона дістала з-за пазухи невеличкий пакунок. — Ось мої останні слова, — вела вона далі. — Ось пакунок, що врятує Олексія. Я довіряю його вам. Візьміть його! Віддайте до російського посольства. Тепер я виконала свій обов’язок і...

— Зупиніть її! — вигукнув Холмс. Він кинувся через кімнату до неї й видер з її рук маленьку пляшечку.

— Пізно! — сказала вона, впавши на ліжко. — Пізно! Я прийняла отруту, перш ніж залишити схованку. Голова йде обертом! Я помираю! Прошу вас, сер, не забудьте пакунок...

— Простенька пригода, але водночас дещо повчальна, — зауважив Холмс, коли ми поверталися до міста. — Все залежало від пенсне. Якби не той щасливий випадок, що небіжчик в останню мить схопив його, я не певен, чи знайшли б ми коли-небудь розв’язку. Мені було зрозуміло, що без таких сильних скелець людина стає сліпою й безпорадною. Коли ви спитали мене, чи вірю я, що вона прийшла назад тим самим вузеньким травником, я зазначив, як ви пам’ятаєте, що це було б просто дивовижно. Проте подумки я вирішив, що це неможливо — хіба що, на наше нещастя, вона мала з собою друге пенсне. Тоді я серйозно замислився над припущенням, що вона переховується в домі. Помітивши, які схожі ті два коридори, я зрозумів, що вона дуже легко могла сплутати їх, і якщо так, то, очевидно, мала потрапити до кімнати професора. Цей здогад насторожив мене, і я уважно оглянув кімнату, сподіваючись знайти в ній хоч якісь прикмети схованки. Килим був суцільний і міцно прибитий до підлоги, тож думку про ляду я відкинув. Могла бути заглибина за книжковою шафою. Таке, як вам відомо, частенько трапляється в старих бібліотеках. Я помітив, що книжки розкидано по всій підлозі, й тільки перед цією шафою — чисто. Отже, там мали бути двері. Ніяких інших ознак я, проте, не побачив, але звернув увагу на килим — сірувато-бурий, який легко можна було оглянути. Заради цього я скурив безліч тих чудових цигарок і засипав усю підлогу перед підозрілою шафою попелом. Витівка ця була проста, але надзвичайно корисна. Потім ми зійшли вниз, і я, Ватсоне, разом з вами переконався, — хоч ви й не зрозуміли, до чого тут оці балачки, — що професор Корем став їсти набагато більше, — це було природно, якщо він утримував ще одну людину. Тоді ми знову повернулися до спальні, і я, розсипавши цигарки з бляшанки, дістав чудову можливість оглянути підлогу й побачив, що ув’язнена, поки нас не було, залишала свій прихисток. Ось, Гопкінсе, й Черинґ-Крос: я вітаю вас із успішним закінченням справи. Безперечно, ви зараз поїдете до начальства. А нам з вами, Ватсоне, треба, мабуть, вирушити до російського посольства.

До нас на Бейкер-стріт частенько надходили дивовижні телеграми, але мені особливо запам’яталася одна, яку принесли похмурого лютневого ранку сім чи вісім років тому, — Шерлок Холмс просидів над нею з чверть години. Телеграму було адресовано йому, і в ній стояло:

«Будь ласка, почекайте мене. Страшне нещастя. Зник правий тричвертний, украй потрібен завтра. Овертон».

— Поштовий штемпель Стренду, надіслано о десятій тридцять шість, — мовив Холмс, знову й знову перечитуючи телеграму. — Напевно, містер Овертон був дуже схвильований, коли посилав її, тож вийшло не дуже зрозуміло. Гаразд, гаразд, поки він прийде, я погортаю «Тайме», а тоді вже дізнаємось про все. З цієї нудьги я ладен узятися за найдрібнішу загадку.

Ми й справді переживали тоді період бездіяльності, що завжди лякало мене, бо я з свого досвіду знав, як небезпечно залишати без роботи мозок мого друга. Кілька років я боровся з його пристрастю до кокаїну, що колись трохи не погубила його чудовий талант. Я знав, що тепер, навіть тоді, коли він сидів без діла, його більше не вабив цей штучний збуджувач; проте я розумів, що ця звичка не зникла, вона приспана, і щоразу, коли я бачив Холмсове аскетичне обличчя й неспокійний блиск у його глибоких, непроникних очах, то відчував, що сон закінчується й настає пробудження. Тож я дякував цьому містерові Овертону, що він своїм загадковим посланням порушив небезпечний спокій мого друга, який загрожував більшим лихом, ніж усі шторми його буремного життя.

Як ми й сподівалися, слідом за телеграмою невдовзі з’явився її відправник: візитна картка Сиріла Овертона з коледжу Святої Трійці в Кембриджі провістила прихід дужого юнака, що мав не менш як двісті фунтів міцних кісток і м’язів; затуливши своїми широкими плечима двері, він переводив погляд з одного на іншого з нас, а його гарне обличчя відбивало надзвичайну стурбованість.

— Містер Шерлок Холмс?

Мій друг уклонився.

— Я до вас із самісінького Скотленд-Ярду, містере Холмсе. Я бачився з інспектором Стенлі Гопкінсом. Він порадив мені піти до вас. Сказав, що такі пригоди стосуються більше вашого фаху, ніж поліції.

— Прошу, сідайте і розкажіть, що сталося.

— Це жахливо, містере Холмсе, просто жахливо! Дивно, як я ще не посивів. Ви, звичайно, чули про Ґодфрі Стонтона? На ньому тримається вся команда. Я ладен віддати за такого тричвертного, як Ґодфрі, двох найкращих гравців. Як він пасує, як веде м’яч, як захоплює! І до того ж великий розумник: його слово — для всіх нас закон. Що мені без нього робити? Скажіть, містере Холмсе! Є в нас іще Мурхавс, перший запасний, але він півзахисник і щоразу лізе в бій, а не стоїть, де треба, біля бічної лінії. Він чудово б’є по воротях, це правда, однак поля не бачить і бігає погано. Мортона чи Джонсона, оксфордських нападників, він не наздожене. Стівенсон теж швидкий, але не може бити з двадцяти п’яти ярдів, а кому потрібен такий тричвертний, навіть якщо він добре бігає? Ні, містере Холмсе, ми пропали, якщо ви не допоможете нам знайти Ґодфрі Стонтона.

Мій друг із цікавістю вислухав цю довгу промову, кожне речення якої підкріплювалось ляском дужої руки по коліну. Коли наш відвідувач замовк, Холмс простяг руку й дістав свій записник на літеру «С». Цього разу це джерело якнайрізноманітніших відомостей не виправдало його надій.

— Тут є Артур Г. Стонтон, молодий, але вже відомий шахрай, — мовив він, — а ще Генрі Стонтон, якого завдяки моїм старанням засудили до шибениці. Про Ґодфрі Стонтона я чую вперше.

Тепер настала черга дивуватись нашому відвідувачеві.

— Як, містере Холмсе? Я думав, що ви знаєте все, — сказав він. — Якщо ви ніколи не чули про Ґодфрі Стонтона, то про Сиріла Овертона теж не знаєте?

Холмс, лагідно усміхаючись, хитнув головою.

— О Боже! — вигукнув атлет. — Я ж був першим запасним у матчі Англія — Уельс, а цього року став капітаном університетської команди. І що з того! Не думав я, що в Англії є хоч одна душа, яка не знала б Ґодфрі Стонтона, славетного тричвертного, героя Кембриджської, Блекхіської й п’яти міжнародних зустрічей. Боже милий! Містере Холмсе, в якому світі ви живете?

• Предыдущая
• 52/106
• Следующая