Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 32
- Предыдущая
- 32/91
- Следующая
— Фосфор, — мовив я.
— Так, і ще якась загадкова речовина, — додав Холмс, понюхавши тіло собаки. — Без запаху, щоб не зіпсувати тварині нюх. Даруйте, сер Генрі, що через нас ви пережили такий жах. Я сподівався побачити собаку, але не таке страховисько, як це. До того ж нам трохи завадив туман.
— Ви врятували мені життя.
— Спочатку наразивши його на небезпеку. Ви можете встати?
— Дайте мені ще ковток бренді, і все буде гаразд. Отак! А тепер допоможіть мені встати. Що ви робитимете далі?
— Поки залишимо вас тут. Ви й так уже аж занадто зазнали цього вечора пригод. А потім хтось із нас повернеться з вами до Холла.
Він спробував підвестися, але не зміг; блідий, як привид, він тремтів усім тілом. Ми підвели його до каменів; він сів і затулив обличчя руками.
— А тепер нам час іти, — мовив Холмс. — Треба закінчити цю справу. Кожна секунда для нас дорога. Склад злочину не викликає сумніву, зостається лише спіймати винуватця.
— Ставлю тисячу проти одного, що в будинку його вже нема, — вів далі мій друг, коли ми хутко йшли стежкою. — Із цих пострілів, які пролунали тут, він зрозумів, що програв.
— Та ні, це було далеко звідти, та й туман приглушує звуки.
— Він побіг слідом за собакою, щоб забрати його. Ні, ні, він уже втік. Про всяк випадок треба оглянути в домі всі закутки.
Вхідні двері були відчинені навстіж; ми вбігли досередини й швидко оглянули кімнату за кімнатою, здивувавши старого лакея, що зустрів нас у коридорі. Світла не було ніде, крім їдальні, але Холмс узяв звідти лампу і обійшов з нею всі закутки. Людина, яку ми шукали, зникла без сліду. Але на горішньому поверсі двері однієї зі спалень було замкнено.
— Там хтось є! — вигукнув Лестрейд. — Я чую, що там хтось є. Відчиніть двері!
З-за дверей долинув глухий стогін і шурхіт. Холмс ударив ногою трохи вище од замка, і двері відчинилися. З револьверами в руках ми всі троє вбігли до кімнати.
Але зухвалого, жорстокого негідника, якого ми шукали, не було й тут. Замість нього очам нашим відкрилося таке дивне видовище, що ми аж отетеріли.
Кімната нагадувала невеличкий музей: на стінах її висіли ряди скляних шафок, де зберігалася колекція метеликів — пристрасть цієї дивної злочинної натури. Посередині кімнати стриміла товста підпора, підведена під трухляві балки стелі. До цієї підпори була прив’язана людина, загорнена в простирадла; її так міцно сповили з ніг до голови, що ми спершу навіть не розібрали, чоловік це чи жінка. Одне простирадло обкручувало шию і було прив’язане до підпори. Інше затуляло нижню частину обличчя — з нього на нас з німим запитанням дивилися темні, сповнені жаху й сорому очі. Ми не гаючись розрізали ці пута, вийняли з рота нещасливця кляп, і нам до ніг упала місіс Степлтон. Гарна її голова схилилася на груди, і я побачив на шиї в неї червоний рубець від нагая.
— Мерзотник! — вигукнув Холмс. — Де ваша баклага, Лестрейде? Посадіть її на стілець! Вона знепритомніла з болю.
Місіс Степлтон знову розплющила очі.
— Він врятувався? — спитала вона. — Він утік?
— Від нас не втече, мадам.
— Ні, ні, я не про чоловіка. Сер Генрі... він врятувався?
— Так.
— А собака?
— Собаку вбито.
З грудей її вихопилося полегшене зітхання.
— Дякувати Богові! Дякувати Богові! О, цей негідник! Погляньте, що він зі мною зробив! — Вона засукала обидва рукави, і ми з жахом побачили, що всі руки її вкриті синцями. — Але це ще нічого... нічого! Він змордував, споганив мою душу. Поки в мене жевріла надія, що він кохає мене, я терпіла все — грубощі, самотність, облуду... Тепер я знаю, що він брехав мені, зробив мене своїм знаряддям! — Вона не втрималася й заридала.
— Вам справді нема чого побиватися за ним, мадам, — мовив Холмс. — Скажіть нам, де його шукати. Якщо ви допомагали йому, спокутуйте свою вину, допомігши нам.
— Є лише одне місце, куди він міг утекти, — відповіла вона. — Посеред трясовини є острівець, а на ньому — стара копальня. Там він тримав свого собаку, і там він приготував усе для сховку. Він утік туди.
До вікна білою ватою підкочувався туман. Холмс підніс до шибки лампу.
— Гляньте-но, — сказав він. — Цієї ночі ніхто не зможе дістатися Ґримпенської трясовини.
Місіс Степлтон засміялась і заляскала в долоні. Очі її блиснули недобрим вогнем.
— Туди він знайде дорогу, а назад — ніколи! — вигукнула вона. — Хіба такої ночі побачиш, де віхи? Ми ставили їх разом, він і я, щоб позначити прохід через трясовину. О, чому я не здогадалася прибрати їх сьогодні! Він тепер був би у ваших руках!
Але в такому тумані про погоню нічого було й думати. Ми залишили Лестрейда хазяйнувати в будинку, а самі разом з баронетом повернулися до Баскервіль-Холла. Далі приховувати від нього історію Степлтонів було неможливо: довідавшись правду про кохану жінку, він мужньо сприйняв цей удар. Але нічна пригода так розхитала його нерви, що вранці він уже лежав у гарячці під наглядом доктора Мортімера. Згодом їм обом судилося вирушити в навколосвітню подорож, і лише після цього сер Генрі знову став веселим, здоровим чоловіком, яким був до того, як одержав цю горезвісну спадщину.
* * *
А тепер я швидко наближатимуся до кінця своєї незвичайної розповіді, під час якої намагався передати читачеві всі ті неясні страхи й підозри, які так довго затьмарювали наше життя й так трагічно скінчилися. Вранці після загибелі собаки туман розвіявсь і місіс Степлтон повела нас до того місця, де починалася стежка через трясовину. Вона так радо й охоче вела нас слідами чоловіка, що ми тільки тепер зрозуміли, яким гірким було її життя. Ми залишили її на вузькій смужці торфу, що косою вганялася у трясовину. Далі маленькі прутики, встромлені в землю то тут, то там, позначали стежку, що вилася від купини до купини, поміж зарослими драговинами, які перегороджували шлях кожному, хто не знав цих боліт. Від гнилого очерету і водоростей підіймалися тяжкі, смердючі випари; ми раз у раз по коліно занурювалися в темну, грузьку рідину, що м’якими колами розходилась по поверхні. В’язка твань присмоктувалась до наших п’ят, і нам здавалося, що чиясь чіпка рука тягне нас у ці похмурі глибини, — так міцно болото змикалось круг наших ніг. Лише одного разу ми побачили слід того, хто проходив до нас цим небезпечним шляхом. На купині, порослій пухівкою, лежало щось темне. Ступивши туди, Холмс миттю загруз у твані по пояс, і якби не ми, він навряд чи відчув би ще колись під ногами землю. Він тримав у руці старий чорний черевик. Усередині на шкірі було вибито: «Мейєрс, Торонто».
— Це варто болотяної купелі, — мовив він. — Ось пропалий черевик нашого друга сера Генрі.
— Степлтон покинув його, коли тікав?
— Саме так. Він дав понюхати черевик собаці, коли наводив його на слід. Зрозумівши, що програв, він так і втік з ним, а потім викинув. Тепер ми принаймні знаємо, що до цього місця він дістався безпечно.
Але більше нам нічого не вдалося довідатись, хоча багато про що ми могли здогадатись. Відшукати на стежці сліди не було ніякої змоги — їх одразу затягало багном; ми подумали, що вони могли залишитися в сухіших місцях. Але всі пошуки були марні. Якщо стежці можна було вірити, то Степлтонові так і не пощастило дістатись острівця, куди він минулої ночі тікав крізь туман. Цю холодну, жорстоку людину було навіки поховано в самісінькому серці великої Ґримпенської трясовини, в бездонній глибині смердючої тванюки.
Чимало його слідів ми знайшли на оточеному драговиною острівці, де він тримав свого страшного спільника. Величезна корба й шахта, до половини завалена камінням, свідчили, що тут колись була копальня. Поряд стояли найпівзруйновані хатинки рудокопів, яких, напевно, вигнали звідти отруйні болотяні випари. В стіні однієї з них ми побачили кільце, ланцюг і купу обгризених кісток: тут, очевидно, й тримали пса. Серед купи сміття лежав собачий кістяк із клаптями рудої шерсті.
— Собака! — сказав Холмс. — Боже милий, та це ж кокер-спанієль! Бідолаха Мортімер більш ніколи не побачить свого улюбленця. Що ж, тепер, здається, цей острівець розкрив нам усі свої таємниці. Сховати собаку можна, але мовчати ви його нізащо не змусите, — звідси й долинало це виття, що страхало людей навіть серед ясного дня. В разі потреби він міг би перевести собаку до комори біля Мерипіт-Хавса, але так ризикувати можна було лише останнього дня, коли вже не було ніякого рятунку. А ця паста в бляшанці — та суміш, якою він змащував тварину. Він, звичайно ж, знав історію про пекельного привида-пса і хотів таким чином покінчити з сером Чарльзом. Нема нічого дивного, що бідолашний каторжанин з криком побіг навтікача, — так само, як і наш друг, та й самі ми були готові до цього, — коли з темряви на нього стрибнуло таке страховисько. Задум був хитрий: крім того, що собака допоміг би йому вбити жертву, ніхто з тутешніх селян не ризикнув би познайомитись із такою тварюкою ближче! Я вже казав вам у Лондоні, Ватсоне, й повторю тепер: нам ще ніколи не доводилось стикатися з людиною, небезпечнішою за того, хто лежить тепер там!
- Предыдущая
- 32/91
- Следующая
