Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 28

• Предыдущая
• 28/91
• Следующая

— Упав, напевно, з отих каменів і скрутив собі в’язи. Ми з приятелем гуляли серед боліт і почули чийсь крик.

— Я теж чув його. Через те й прибіг сюди. Я боявся, що то сер Генрі.

— Чому саме сер Генрі? — не втримався я.

— Він обіцяв завітати до нас, але ми його не діждалися. Я дуже здивувався і, звичайно, стривожився, коли почув на болотах крик. До речі, — він перевів погляд з мого обличчя на Холмсове, — ви не чули нічого, крім того крику?

— Ні, — відповів Холмс, — а ви?

— Теж ні.

— То чому ж ви питаєте?

— О, гадаю, ви чули про ті небилиці, що їх розповідають селяни, — про собаку-привида й таке інше. Вони кажуть, ніби чули його вночі на болотах. Отож я й питаю: може, ви теж чули щось подібне?

— Ні, ми нічого подібного не чули, — відповів я.

— А що ви скажете про загибель цього бідолахи?

— Мені здається, що тривога й страх зовсім відібрали в нього розум. Бігав, мабуть, болотами в нападі божевілля і впав урешті з каменя, скрутив собі в’язи.

— Так це, мабуть, і було, — мовив Степлтон і зітхнув, як мені здалося, полегшено. — А що ви про це думаєте, містере Шерлоку Холмсе?

Мій друг люб’язно вклонився в його бік.

— Які ви здогадливі, — сказав він.

— Ми давно чекаємо на вас, ще з того дня, як сюди приїхав доктор Ватсон. І ви встигли саме на ту хвилину, коли сталася трагедія.

— Так, ваша правда. Я певен, що мій друг зуміє як слід її пояснити. А я завтра поїду до Лондона з неприємним осадом у душі.

— Що?! Ви завтра їдете?

— Я так вирішив.

— Але ваш приїзд, сподіваюся, проллє якесь світло на всі ці події, які так нас спантеличили?

Холмс знизав плечима.

— Ми не завжди досягаємо успіху, на який чекаємо. Слідчому потрібні факти, а не легенди й чутки. Мені поки що важко сказати щось певне.

Мій друг говорив цілком щирим і якнайспокійнішим тоном. Степлтон пильно поглянув на нього. Потім обернувся до мене:

— Я охоче запропонував би перенести цього бідолаху до нас, але сестра моя так перелякається, що краще цього не робити. Прикриймо чимось йому обличчя, і нехай лежить тут до ранку.

Так ми й зробили. Відмовившись від Степлтонового запрошення в гості, ми з Холмсом подалися до Баскервіль-Холла, залишивши натураліста на стежці самого. Озирнувшись, ми побачили його постать, що поволі рухалася в глиб боліт, а позаду — чорну пляму на залитому срібним місячним сяйвом схилі, — місце, де лежав той, що загинув такою жахливою смертю.

— Нарешті ми зчепилися, — мовив Холмс, коли ми вдвох простували через болота. — Що за нерви в цього чолов’яги! Як швидко він опанував себе, хоч удар був-таки приголомшливий, — він побачив, що жертвою його задуму стала зовсім не та людина. Ватсоне, я вже казав вам у Лондоні й повторюю ще раз: досі нам не доводилося схрещувати мечі з достойнішим супротивником.

— І все-таки шкода, що він побачив нас.

— Спочатку я теж пошкодував. Але тепер уже нічого не вдієш.

— А як ви гадаєте, чи змінить він свої наміри, коли знатиме, що ми тут?

— Він діятиме ще обережніше або зважиться на якийсь відчайдушний вчинок. Як і всі зухвалі злочинці, він надто впевнений у своїй хитрості й гадає, що ошукав нас.

— Чому ж ви не заарештуєте його негайно?

— Любий мій Ватсоне, ви народились людиною дії. Ваше чуття щоразу штовхає вас на рішучі кроки. Що ж, уявімо собі, що вночі його заарештують, — що це нам дасть? Ми нічого не зможемо довести. Ось де диявольські хитрощі його задуму! Якби його спільником була людина, ми роздобули б деякі свідчення; але спробуйте-но витягти на світ Божий величезного пса, — хіба це допоможе нам накинути зашморг на шию його хазяїна?

— Але ж злочин скоєно!

— Це ще не доведено; за наші здогади й припущення нас візьмуть на кпини в суді, коли ми з’явимося туди.

— А смерть сера Чарльза?

— Його знайшли мертвим без жодного сліду насильства. Ми з вами знаємо, що він помер зі страху, і знаємо, що його перелякало, але як переконати в тому дванадцять недоумкуватих присяжних? Що тут свідчить про собаку? Де сліди його зубів? Знову-таки ми знаємо, що собаки не кусають мертвих, і сер Чарльз помер до того, як пес накинувся на нього. Але все це треба довести, а доводити нічим.

— А минула ніч?

— Минула ніч мало що нам дала. Між собакою і загибеллю каторжанина знов-таки бракує чіткого зв’язку. Ми не бачили цього собаки. Ми чули його, але не можемо довести, що він біг слідами каторжанина. Немає ніякого мотиву. Ні, любий мій друже, факт є фактом: складу злочину ми ще не можемо встановити, і, щоб зробити це, варто піти на будь-який ризик.

— І що ж ви пропонуєте?

— Я маю великі надії на місіс Лору Лайонс, яка може стати нам у пригоді, коли дізнається про справжній стан справи. До того ж, у мене є свій власний план. Та не будемо загадувати наперед, хоч я сподіваюся, що завтра перемога буде за мною.

Більше я нічого не міг у нього вивідати, і він мовчки, замислено йшов аж до воріт Баскервіль-Холла.

— Зайдете чи ні?

— Зайду, бо тепер уже нема рації ховатися. Але ще одне, Ватсоне. Нічого не кажіть серу Генрі про собаку. Нехай гадає, що Селден помер так, як нас намагався переконати Степлтон. Так йому легше буде знести випробування, яке чекає на нього завтра, коли він піде до них на обід. Ви, здається, писали про це в своєму останньому звіті.

— Мене теж туди запросили.

— Тоді вам треба відмовитись. Нехай іде сам, це легко буде влаштувати. А тепер... На обід ми запізнилися, але встигли якраз на вечерю.

Сер Генрі скоріше зрадів, аніж здивувався, побачивши Шерло— ка Холмса, бо був певен, що той, довідавшись про події останніх днів, не всидить у Лондоні. Водночас він спантеличено звів брови, помітивши, що мій друг не має з собою ніякого багажу й навіть не пробує якась виправдатися. Холмсові одразу дали все, що він хотів, і за пізньою вечерею ми розповіли баронетові про ту частину своїх пригод, яку йому слід було знати. Але спершу я виконав неприємний обов’язок — повідомив сумну звістку Берімору та його дружині. Ключник сприйняв її з неприхованою полегкістю, але дружина гірко заплакала, затулившись фартухом. Увесь світ мав Селдена за жорстокого злочинця, напівтварину-напівдемона, а для неї він назавжди залишився малим кучерявим хлопчиськом з далекого дитинства, який тримався за її руку. Ні, справжнім чудовиськом може бути лише той, кого не оплакуватиме жодна жінка!

— Я сиджу тут із самісінького ранку, відтоді, як Ватсон поїхав, — мовив баронет. — Сподіваюся, що буду за це винагороджений? Якби не обіцянка не виходити на болота, я провів би вечір набагато веселіше, бо Степлтон надіслав мені запрошення.

— Ще б пак, ви справді весело провели б у нього цей вечір, — сухо сказав Холмс. — До речі, вас, мабуть, анітрохи не хвилює те, що ми дивилися на людину, яка скрутила собі в’язи, і оплакували вас?

Сер Генрі широко розплющив очі.

— Ну чому ж?

— Бідолаха-каторжанин був у вашій одежі. Боюся, що ваш слуга, який подарував йому цю одежу, тепер матиме проблеми з поліцією.

— Навряд. Як я пам’ятаю, там не було жодної мітки.

— Тим ліпше для нього, та й для вас усіх, бо всі ви тут замішані у протизаконних діях. Правду кажучи, мені, як сумлінному детективові, слід було б негайно заарештувати всю вашу сімейку. Доказом можуть слугувати Ватсонові листи.

— Але як посувається наша справа? — спитав баронет. — Чи розібралися ви нарешті хоч трохи в цій плутанині? Ми з Ватсоном так нічого й не знаємо, відколи приїхали сюди.

— Гадаю, що все дуже скоро з’ясується. Ця справа надзвичайно складна й заплутана. Окремі подробиці в ній і досі повиті мороком, але він неодмінно розвіється.

— З нами тут сталася досить дивна пригода, і Ватсон, напевно, вже розповів вам про неї. Ми чули на болоті виття собаки, і я ладен заприсягтися, що це нам не причулося. В Америці мені доводилося мати справу з собаками, і виття їхнє я впізнаю одразу. Коли вам пощастить накинути на цього пса ремінець або посадовити його на ланцюг, я вважатиму вас за найкращого детектива в світі.

• Предыдущая
• 28/91
• Следующая