Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 71
- Предыдущая
- 71/115
- Следующая
Тільки-но він промовив це, як до кімнати вбігла молода жінка, красуня, якої я ще не бачив. Сині очі її сяяли, вуста трохи розкрилися, ніжний рум’янець обпалив щоки; велике хвилювання змусило її забути про звичну стриманість.
— Містере Шерлоку Холмсе! — скрикнула вона, позирнувши на кожного з нас, і врешті, керуючись жіночим чуттям, зупинила свій погляд на моєму другові. — Я така рада, що ви приїхали. Я мушу дещо вам сказати. Я певна, що Джеймс того не робив. Знаю й хочу, щоб ви теж про це дізналися. Не сумнівайтеся в цьому нітрохи. Ми знайомі з ним з дитинства, і мені добре відомі всі його вади, але він має таке добре серце, що й мухи не скривдить. Оте звинувачення — просто сміховинне для всіх, хто знає його по— справжньому.
— Сподіваюся, що ми зможемо виправдати його, міс Тернер, — мовив Шерлок Холмс. — Повірте мені, я зроблю все, що зможу.
— Але ж ви читали газети. Чи дійшли ви якогось висновку? Чи маєте хоч якусь надію? Чи певні ви, що він невинний?
— Гадаю, що так.
— Нарешті! — вигукнула вона, гордо підвівши голову й з викликом поглянувши на Лестрейда. — Ви чули? Тепер я маю надію.
Лестрейд знизав плечима.
— Здається, мій колега надто вже поспішає у своїх висновках, — мовив він.
— Але він має рацію. О, я знаю, це правда! Джеймс ніколи не скоїв би цього. А щодо його сварки з батьком, то я певна: він через те нічого не сказав слідчому, що тут замішана я.
— Яким чином? — спитав Холмс.
— Зараз я нічого не приховуватиму. У Джеймса бували неприємні розмови з батьком через мене. Містер Мак-Карті дуже хотів, щоб ми одружилися. Ми з Джеймсом давно любилися, як брат із сестрою, але він, звичайно, ще молодий, мало знає життя і... і... одне слово, він і думати про це не бажав. Через те вони й сварилися, й того разу, гадаю, теж.
— А ваш батько? — спитав Холмс. — Чи хотів він цього шлюбу?
— Ні, він теж не хотів. Ніхто, крім містера Мак-Карті, не хотів його. — Палкий рум’янець залив її свіже молоде личко, коли Холмс кинув на неї свій гострий, допитливий погляд.
— Дякую вам за ці відомості, — сказав він. — Чи можу я побачити вашого батька, якщо зайду до нього завтра?
— Боюся, що лікар не дозволить.
— Лікар?
— Так, ви хіба не чули? Бідолашний батько хворіє вже давно, а це зовсім його підкосило. Він зліг, і лікар Віллоуз каже, що в нього сильний нервовий струс. Містер Мак-Карті був єдиним, хто пам’ятав тата ще з Вікторії.
— Ще з Вікторії? Це дуже важливо.
— Так, із копалень.
— Тобто із золотих копалень, де, як я розумію, містер Тернер надбав свої гроші?
— Так, звичайно.
— Дякую, міс Тернер. Ви справді допомогли мені.
— Дайте мені знати, якщо завтра матимете якісь новини. Я певна, що ви відвідаєте Джеймса у в’язниці. Містере Холмсе, якщо ви побачите його, то скажіть, що я знаю — він невинний.
— Скажу, міс Тернер.
— Я мушу повертатися додому, бо тато дуже хворий і сумує без мене. На все добре, й хай Бог вам поможе! — Вона вийшла з кімнати так само поспіхом, як і ввійшла, і ми почули з вулиці стукіт коліс її екіпажа.
— Мені соромно за вас, Холмсе, — з притиском мовив Лестрейд після кількох хвилин мовчання. — Навіщо ви подаєте надії, яким не судилося збутися? В мене самого не таке вже й м’яке серце, але, як на мене, це справді жорстоко!
— Здається, я бачу шлях до виправдання Джеймса Мак-Карті, — відказав Холмс. — Чи маєте ви дозвіл одвідати його у в’язниці?
— Так, але лише для нас двох.
— То я зміню своє рішення не виходити сьогодні з дому. Чи встигнемо ми до Гірфорда, щоб побачитися з ним цього вечора?
— Цілком.
— Тоді ходімо. Ватсоне, я боюся, що вам буде нудно самому, але години за дві я повернуся.
Я провів їх до станції, поблукав вулицями, тоді нарешті повернувся до готелю, приліг на канапу й почав читати дешевий роман. Але описана в ньому історія була такою примітивною в порівнянні з тією таємницею, яка відкривалася перед нами, що я, помітивши, як думки мої увесь час повертаються від роману до справжніх подій, кинув книжку і взявся обмірковувати те, що сталося вдень. Якщо припустити, що розповідь цього бідолашного юнака — чиста правда, то що за моторошне, несподіване лихо скоїлося між тим, коли хлопець покинув батька, і тим, як він повернувся назад, почувши його крик? Сталося, певно, щось жахливе. Що ж саме могло статися? Може, для мене, як лікаря, прояснить щось огляд пошкоджень? Я подзвонив і попросив подати останні числа газети, де були свіжі матеріали слідства. У висновку хірурга засвідчено, що задню третину тім’яної й ліву половину потиличної кістки розтрощено важким ударом тупого знаряддя. Я намацав ці кістки в себе на голові. Зрозуміло, що так ударити можна лише ззаду. Це певною мірою знімає з обвинуваченого підозру, бо бачили, що під час сварки він стояв обличчям до батька. Проте великої ваги цьому надавати не можна, бо батько міг обернутися, перш ніж його вдарили. Але все-таки слід звернути на це Холмсову увагу. До того ж іще ця химерна згадка померлого про щура. Що це може означати? Навряд чи то була маячня, — людина, яка помирає від несподіваного удару, не марить. Ні, він, напевно, намагався пояснити, як саме зустрів свою смерть. Що ж він хотів сказати? Я довго напружував свій мозок, шукаючи якогось пояснення. А тут іще й випадок із тією сірою одежиною, що її побачив молодий Мак-Карті. Якщо це правда, то вбивця, тікаючи, загубив її, — напевно, то було пальто, — і наважився повернутися й підібрати її за спиною в сина, що стояв навколішках біля батька, менш ніж за дюжину кроків. Яким сплетінням таємниць була ця пригода! Мене не дивували Лестрейдові думки, але я вірив у проникливість Шерлока Холмса й не втрачав надії. Адже кожна нова подробиця зміцнювала його переконаність у тому, що молодий Мак-Карті невинний.
Було вже пізно, коли Шерлок Холмс повернувся. Він приїхав сам, бо Лестрейд зупинився в готелі, у місті.
— Барометр усе ще не падає, — зауважив він, сідаючи. — Найголовніше, щоб не пішов дощ, поки ми дістанемося місця пригоди. З іншого боку, до такої цікавої справи людина має докласти всіх зусиль свого розуму й серця, тож я не хотів сьогодні братися до неї — надто втомився після довгої подорожі. Я бачився з молодим Мак-Карті.
— І що ж ви дізналися від нього?
— Нічого.
— Невже нічого не з’ясувалося?
— Анічогісінько. Я гадав, що він знає, хто скоїв злочин, і не хоче виказувати його чи її. Але тепер я переконаний: для нього це така сама загадка, як і для всіх інших. Хлопець він не такий уже й розумний, але щирий і, здається, чесний.
— Він не має жодного смаку, — зауважив я, — якщо й справді не схотів одружитися з такою чарівною дівчиною, як ця міс Тернер.
— Ба ні, тут непроста історія! Цей хлопець шалено, до безтями кохає її. Але років зо два тому, коли він ще парубкував і ледве знав її, — адже вона п’ять років навчалася в пансіоні, — цей дурник потрапив в пазурі якоїсь буфетниці з Бристоля й зареєстрував із нею шлюб! Ніхто про те не знав, але як було йому щоразу чути докори через те, що він не хоче одружитися з дівчиною, яку кохає понад життя! Тож він і здійняв до неба руки, коли батько під час їхньої останньої розмови примушував його посвататися до міс Тернер. З іншого боку, він не мав із чого жити, тож боявся, що батько, чоловік суворої вдачі, як кажуть усі навкруги, просто вижене його з дому, якщо довідається правду. Останні три дні в Бристолі він провів у своєї дружини-буфетниці, а батько навіть не знав, де він був. Запам’ятайте цю обставину. Вона дуже важлива. Щоправда, нема такого лиха, щоб не вийшло на добро: коли буфетниця дізналася з газет, що його звинувачують у серйозному злочині і ось-ось засудять до шибениці, одразу розірвала з ним усі стосунки, написавши йому, що насправді між ними нічого вже не може бути, бо в неї є інший чоловік у Бермуд-Док’ярді. Гадаю, ця новина винагородила молодого Мак-Карті за всі його страждання.
— Але якщо він невинен, то хто ж тоді скоїв злочин?
— Еге ж, хто? Я хотів би привернути вашу увагу до двох подробиць. Перша — це те, що небіжчик мав із кимось зустрітися біля ставу, й ця людина не могла бути його сином, бо сина не було вдома й батько не знав, коли він повернеться. Друга — це те, що небіжчик вигукнув «Коу!», не знаючи про синове повернення. Це — головні докази, на які спирається слідство. А тепер краще поговорімо про Джорджа Мередіта, коли ваша ласка, й облишмо всілякі дрібниці до завтрашнього ранку.
- Предыдущая
- 71/115
- Следующая
