Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 19

• Предыдущая
• 19/115
• Следующая

— Ми візьмемо вас із собою, — врочисто промовив він, — якщо ви приймете нашу віру. Ми не терпітимемо вовків у нашій череді. Якщо ж ви станете черв’яками, що поволі роз’їдають плід, то нехай ваші кістки краще зотліють у пустелі. Чи згодні ви йти з нами за таких умов?

— Я піду з вами, хай там що буде! — вигукнув Фер’є з таким запалом, що суворі старійшини не змогли стримати посмішки. Лише поважне, виразне обличчя проводиря не змінилось.

— Візьми їх, брате Стенджерсоне, — мовив він, — нагодуй його й дитину. Доручаю тобі також навчити їх нашої святої віри. Проте ми марнуємо час. Уперед! До Сіону!

— До Сіону! — вигукнув натовп мормонів, і цей клич, підхоплений іншими, пролетів довгим караваном і згас десь далеко, перетворившись на неясне бурмотіння. Заляскали батоги, зарипіли колеса, фургони рушили, й караван знов помандрував пустелею. Старійшина, що мав опікуватися двома подорожніми, повів їх до свого фургона, де на них уже чекав обід.

— Залишайтеся тут, — сказав він. — За кілька днів ти зовсім одужаєш. Але пам’ятай, що віднині й навіки ти належиш до нашої віри. Так сказав Брігем Янґ, а його вустами промовляв Джозеф Сміт, тобто голос Божий.

Не варто, мабуть, згадувати всі біди та негаразди, що їх довелося зазнати втікачам-мормонам, поки вони врешті знайшли собі пристановище. З нечуваною в історії впертістю вони пробиралися від берегів Міссісіпі до західних схилів Скелястих гір. Дикуни, хижі звірі, голод, спрага, знемога, хвороби — всі перепони, які природа ставила на їхньому шляху, вони долали з англосаксонською наполегливістю. І все ж таки довга дорога та нескінченні біди зранили серця навіть у найсміливіших.

Тому всі вони, як один, упали на коліна в щирій молитві, коли побачили внизу широку, залиту сонцем долину Юти, коли почули з вуст свого проводиря, що це і є земля обітована і що ця незаймана земля віднині належатиме їм навіки.

Янґ виявив себе не тільки рішучим проводирем, а й кмітливим управителем. З’явилися карти й креслення майбутнього міста. Довкола було розбито ділянки для ферм, що роздавалися кожному за його становищем. Крамарям дали змогу зайнятися торгівлею, ремісникам — своїми ремеслами. Міські вулиці та майдани виростали, немовби за велінням чарів. У долині осушували болота, ставили огорожі, розчищали поля, саджали, сіяли, й наступного літа вона вже була золота від достиглої пшениці. Все швидко зростало в цій дивній оселі. Та найшвидше зростав великий храм посеред міста; щодня він ставав усе вищим та ширшим. Із самісінького світанку до пізньої ночі біля цього пам’ятника, який споруджували переселенці тому, хто провів їх крізь усі небезпеки, стукотіли молотки й вищали пилки.

Двоє подорожніх, Джон Фер’є і дівчинка, що ділила з ним долю як названа дочка, пройшли з мормонами до кінця їхньої великої мандрівки. Мала Люсі Фер’є залюбки подорожувала в фургоні старійшини Стенджерсона, де разом з нею були три мормонові жінки та його син — жвавий, свавільний хлопчина дванадцяти років. Дитяча душа легко забуває горе, і мала швидко опам’яталася від удару, завданого смертю матері; невдовзі вона стала пестункою жінок і звикла до нового життя на колесах, під парусиновою покрівлею. А тим часом Фер’є, одужавши після своїх бурлакувань, виявився корисним провідником і невтомним мисливцем. Він так швидко здобув повагу в своїх нових товаришів, що вони, завершивши подорож, одноголосно вирішили, що Фер’є заслуговує на такий самий великий і родючий шмат землі, як і всі інші поселенці, окрім, звичайно, самого Янґа і ще Стенджерсона, Кембела, Джонстона й Дребера, чотирьох головних старійшин.

На своїй фермі Джон Фер’є спорудив міцну дерев’яну хатину, яку згодом розбудував, тож за кілька років житло його перетворилось на простору садибу. Він був практичною людиною, розумною й заповзятою до роботи. Залізне здоров’я дозволяло йому працювати з ранку до ночі. Отож на фермі йому велося якнайліпше. За три роки він мав статки більші, ніж у сусідів, за шість — став заможною людиною, за дев’ять — багатієм, а за дванадцять у цілому Солт-Лейк-Сіті не знайшлося б і дюжини господарів, які змогли б до нього дорівнятися. Від Великого Солоного озера до далеких гір Восач не було славетнішого імені, аніж ім’я Джона Фер’є.

Лише одна-єдина річ засмучувала та ображала його одновірців. Ніякі благання та умовляння не могли його змусити взяти собі, подібно до інших, кількох жінок. Він ніколи не пояснював своєї відмови, але дотримувався цього рішення твердо й непохитно. Дехто докоряв йому за зневагу до обраної віри; дехто гадав, що він просто скупар і не хоче зайвих витрат. Інші подейкували, що то через давнє кохання і десь на берегах Атлантики за ним досі сумує білява красуня. Але й надалі Фер’є залишався неодруженим. В усьому іншому він суворо дотримувавсь віри поселенців і був відомий як побожний і чесний чоловік.

Люсі Фер’є зростала в дерев’яній хатині й допомагала названому батькові в усіх його справах. Матір і няню їй замінили свіже гірське повітря та цілющі пахощі сосен. Час минав, і щороку вона ставала вищою й дужчою, щоки її рум’янішали, хода ставала гнучкішою. І не в одного подорожнього, що проїжджав повз ферму Фер’є, прокидалися давно вже заснулі почуття, коли він бачив струнку дівочу постать, яка бовваніла на пшеничному полі чи сиділа верхи на батьківському мустангові, — вона підганяла його легко й спритно, як справжня донька Заходу. Пуп’янок став квіткою, й того року, коли її батько зробився найбагатшим серед фермерів, вона перетворилася на найгарнішу дівчину в усій Юті.

Не батько, звичайно, був перший, хто помітив, як дитина стала жінкою. Батьки рідко це помічають. Ця таємнича зміна відбувається невловимо й поволі, її неможливо визначити датою. Навіть сама дівчина цього не усвідомлює, доки від дотику чиєїсь руки або від звуків голосу не затріпоче її серце, доки вона з гордістю й страхом не відчує, що в ній зріє щось нове й велике. Мало хто з жінок не запам’ятає на все життя той день і той випадок, що провістив їй світанок нового життя. Для Люсі Фер’є цей випадок не був дрібницею, не кажучи вже про те, що він змінив як її власну долю, так і долі багатьох інших людей.

Був теплий червневий ранок, і «Святі останніх днів» працювали, як бджоли, — недарма вони обрали своїм знаком вулик. Над полями, над вулицями линув робочий гомін. Курними шляхами тяглися довгі валки навантажених мулів — вони йшли на захід, бо в Каліфорнії спалахнула золота лихоманка, й суходолом дорога пролягала через місто Обранців. Туди ж ішли череди овець і волів з далеких пасовиськ, каравани втомлених переселенців — нескінченні мандри однаково зморювали і людей, і коней. Крізь цей строкатий натовп із умінням досвідченої наїзниці мчала на мустангові Люсі Фер’є; обличчя її зарум’янилося, довге каштанове волосся розвіювалося за спиною. Батько послав її до міста в якійсь справі, і вона, думаючи лише про ту справу й про те, як її виконати, з молодечою хвацькістю в’їхала в середину натовпу. Золотошукачі, виснажені довгою дорогою, дивилися зачудовано їй услід, і навіть спокійні індіанці, обвішані звірячими шкурами, забувши про свою збайдужілість, милувалися красою дівчини-блідолички.

Вона вже доїхала до околиці міста, але там шлях їй перегородила велика череда худоби, яку ледве стримували півдюжини розлючених пастухів. Люсі, що палала нетерпінням, здалося, ніби череда розступилась, і вона вирішила проїхати через цю прогалину. Але тільки-но дівчина опинилася серед худоби, як тварини знову з’юрмилися і вона закрутилася в живому потоці, оточена з усіх боків круторогими волами, чиї очі наливалися кров’ю. Дівчина вміла дати собі раду з худобою, отож, нітрохи не розгубившись, все далі й далі підганяла коня, сподіваючись продертися крізь череду. Як на лихо, один з волів — чи то випадково, чи то навмисне — зачепив рогом мустанга і розлютив його. Мустанг, захрипівши, став дибки й заборсався так, що якби Люсі була менш досвідченою наїзницею, він неодмінно скинув би її з сідла. Становище було небезпечне. Щоразу, опускаючи передні копита, шалений кінь наражався на роги й знову ставав дибки, скаженіючи ще більше. Дівчина щосили намагалася втриматися в сідлі, бо інакше на неї чекала страшна смерть під ратицями огрядних, переляканих волів. Від несподіваної тривоги в неї запаморочилась голова, а рука, що стискувала повіддя, ослабла. Задихаючись від пилу, від духу розлючених тварин, вона трохи не кинула з відчаю повіддя, коли раптом почула ласкавий голос і зрозуміла, що їй прийшли на підмогу. Тієї самої миті смаглява міцна рука схопила зляканого коня за гнуздечку, і незнайомий вершник, протискуючись між чередою, невдовзі вивів його на околицю міста.

• Предыдущая
• 19/115
• Следующая