Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 39

• Предыдущая
• 39/73
• Следующая

Пін застогнав, світло згасло, мерзенний сморід перехопив подих; він непритомнів, він падав у чорну безодню.

«От і кінець», - шепнула йому остання думка, що вислизала, і він навіть встиг ще подумки посміхнутися: кінець сумнівам, турботам, страху. Але, занурюючись у забуття, він почув голоси з далекого, уже покинутого світу: «Орли! Орли!». На мить Пін забарився на межі темряви. «Більбо! - спливло в пам'яті. - Ні, це було в його молодості, давним-давно, в іншій історії. А от зараз кінчається і моя історія. Прощайте, прощайте всі!» Думки його відлетіли в невідому далечінь, очі заплющилися.

Розплющивши очі, Сем не відразу згадав, де знаходиться, але невдовзі все стало на свої місця: він біля підземного ходу до фортеці орків; він грюкав у зачинені двері, знепритомнів і впав. Тоді його обдавало жаром відчаю й люті, тепер тіпало від холоду... Сем підповз до дверей, приклав вухо. За дверима пролунали і змовкли схвильовані голоси.

Голова у Сема боліла, перед очима спалахували зорі, ясно йому було лише одне: пройти крізь цей вхід не можна. Хтозна, коли його знов відчинять! А зараз кожна хвилина на вагу мітрілу... Він повинен врятувати Фродо, хоча б і ціною власного життя. «Ну, за загибеллю діло не стане», - подумав він сумно, сховав Жало в піхви і відійшов від оббитих бронзою дверей.

Вирішивши поберегти фіал Галадріелі, Сем поплентався назад у пітьмі, потроху згадуючи події останніх днів, після Роздоріжжя... Визначити час він не міг: день чи ніч, яке число? В цьому царстві темряви час пропадав, як і все інше.

«Цікаво, чи пам'ятають ще про нас? - гадав Сем. - Що там у них робиться, на білому світі?» Він невиразно помахав рукою вперед, хоча тунель Шелоби вів на південь, а не на захід. Між тим, на білому світі сонце стояло майже в зеніті, було 14 березня за гобітанським календарем; Арагорн плив по Андуїну з Пеларгіру, Меррі із рохан-цями пробирався по долині Кам'яних Возів, а в палаючому Мінас-Тіріті Пін із жахом стежив, як Денетор поринає в безодню божевілля.

Серед усіх поневірянь друзі постійно пам'ятали про Фродо і Сема, але допомогти нічим не могли. Сем, син Хемфаста, залишився сам на сам з долею. [157] Дійшовши до кам'яної перепони, що перетинала вхід до фортеці, він не знайшов ані замка, ані засува; довелося знову залізти наверх і скочити вниз, а там - бігти до виходу, де ще колихалися павутинні нитки. Після задухи підземелля Сема пройняло холодом, він трохи підбадьорився. Вибравшись на світ, Сем тишком повернувся до перевалу.

Навкруги панувала недобра тиша. Було напівтемно, як надвечір непогожого дня. Величезні клуби пари пропливали низько над головою Сема на захід, покриваючи все небо, а знизу їх підсвітлювали багрові вогні з долин.

Закинувши голову, Сем подивився на вежу. З вузького вікна вдарив червоний промінь. Умовний сигнал? До кого? Страх, що був примовк, знову ожив. Втім, Семові нічого не залишалося, як шукати головний вхід у фортецю, але коліна його підгинались і проймала огидна дрож. Та все ж, чуйно дослухаючись і вдивляючись у темряву, він потроху посувався до мети. Ось уже позаду місце, де лежав Фродо, де ще тхне гидким запахом отрути, ось Сем на східцях, де вперше надів Перстень. Йти далі не було сили. Сем сів на камінь і важко замислився. Перейшовши верхню точку перевалу, він потрапить уже до меж Мордору, і вороття не буде. Не усвідомлюючи навіщо, Сем знов надів Персня і відчув тягар ще гірший, ніж раніше: лютий нетерпець Ворога зростав, Око Мордору наполегливо обшарювало землю, але Тьма, створена для прикриття, застилала і зір Саурона...

Слух Сема знов загострився, а предмети бачилися слабко і нечітко, навіть поблизу; але з-під землі долітало скигління злощасної Шелоби, а брязкіт сталі і сердиті крики, здавалось, лунають зовсім поруч. Сем на всяк випадок притиснувся до скелі і тут зрозумів, що звуки йдуть з фортеці: її лівий кут припадав якраз над перевалом. Там безперечно відбувалося щось недобре. Може, орки порушили наказ, піддалися спокусі і зараз катують Фродо, рвуть на шматки? Сем прислухався і заспокоївся: орки бились між собою, хлопці Шаграта з хлопцями Горбата. Це давало надію, крихітну, але її вистачило, щоб Сем зміг діяти. Забувши про все, він голосно гукнув: «Іду! Іду, пане Фродо!», бігцем досяг останньої сходинки і перейшов кордон Мордору. [158]

Дорога від перевалу завертала ліворуч і йшла круто вниз. Підкорившись неусвідомленому почуттю загрози, Сем відразу ж зняв Перстень, але вирішив, що бажає лише краще бачити. «Навіть найгіршій правді краще дивитися в очі. Нема сенсу блукати в тумані!»

Сумна й непривітна картина відкрилася перед його очима. З-під ніг до темного провалля збігав схил Горілих Гір, за ним підіймався наступний, нижчий, вкритий щетиною чорних скель: похмурий хребет Моргаї, внутрішнє захисне коло Мордору. Здавалося, ніби земля тут у хвилину гніву наморщила свою кору, мов дикий звір шкіру, та так і захолола. Майже прямо перед гобітом, але ще далі, бив у небо ярий вогонь і стовпи густого диму, чорні вгорі, там, де вони зливалися із завісою пітьми, розтягнутої над Мордором.

Так Сем уперше побачив Ородруїн, Згубну Гору. Вічне, невичерпне джерело вогню, поховане під кряжами попелу, раз у раз оживало, плавилися гірські породи, і вогняні потоки з грізним гулом виривалися з тріщин і щілин на уривистих схилах. Одні сповзали широкими жолобами до Барад-Дуру, інші прокладали собі шлях по кам'яній рівнині, застигаючи вигадливими закрутами. Зловісне джерело Ородруїну, закрите кручами Ефель-Дуату від тих, хто підіймався із заходу, по цей бік перевалу заливало все навколо, і скелі здавалися покривавленими.

Сем, засліплений, блимаючи очима, побачив вежу Кі-ріт-Унгол у всій її красі. Над перевалом стирчала лише верхівка зі шпилем, а зі сходу відкрилися всі три яруси. Вміло складені бастіони упирались у широкий гірський карниз і поступово звужувались нагорі. На двісті футів нижче Сема перший ярус оточував товстий мур, який створював вузький двір. Брама виходила на північний схід; до неї вела широка дорога, що нависала над прірвою, - нижче вона зиґзаґами звертала на південь, у темну долину, де зливалася з дорогою від перевалу Моргул; а далі - по дну каньйону Моргаї, через долину Горгорот до самого Барад-Дуру. Вузька стежка, де стояв Сем, вела до дороги вздовж стіни.

Сем зрозумів: ця фортеця призначена не відбивати ворога ззовні, а перекривати вихід із Мордору. Споруджена [159] гондорцями як найдальший форпост на сході, після укладення Останнього Союзу, ця фортеця допомагала стерегти межі земель Саурона, де сховалися його поплічники. Але разом з Нархостом і Кархостом, Зубами Мордору, вона стала жертвою недбалості і зради. Зрадник відкрив Кіріт-Унгол вождю Дев'ятки; Саурон, повернувшись у Мордор, визнав стару фортецю корисною: адже в нього було набагато більше невільників, яких стримував страх, ніж відданих слуг. Тому й зараз втекти Кіріт-Унголом було неможливо. На всяк випадок тут цілодобово вартували орки.

Сем зрозумів й інше: йому не пройти непомітно понад муром. Орки краще бачать вночі, ніж удень. Вони його побачать і в тіні. Браму ж напевно постійно тримають під прицілом. А йому потрібно не проскочити мимо, не бігти далі, а увійти, увійти одному у ворожу фортецю.

Сем згадав про Перстень, але ще більше перелякався. Відчувши близькість рідного вогню, Перстень набрав сили, і ставати проти нього могла лише дуже сильна воля. Сем зняв його з пальця, повісив на ланцюжок, та все одно відчував, як він росте, яким стає непереможно могутнім. Устояти перед спокусою - значить виснажитися, виморитися, піддатися - оволодіти грізною силою... Перстень підштовхував Сема, трощив волю, затьмарював розум. У голові мерехтіли фантастичні примари: ось він, Сем Могутній, великий герой, на чолі армії, що піднялась на перший його заклик, з вогняним мечем, уривається в Барад-Дур. І хмари тануть, і сонце сяє над світом, і долина Горгорот за помахом переможця перетворюється на квітучий сад. Надінь Перстень, надінь, і все здійсниться...

• Предыдущая
• 39/73
• Следующая