Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 6

• Предыдущая
• 6/64
• Следующая

Безперечно, саме це й привабило дракона. Адже дракони, всяк знає, крадуть, де тільки спопадуть, золото й коштовності в людей, ельфів і гномів і стережуть награбоване, поки й життя їхнього (тобто, вважайте, вічно, якщо їх не вб'ють), а не споживуть із того й мідної каблучки. Насправді вони не дуже відрізняють майстерний виріб від поганого, хоч завжди знають, де що й почім. Зробити задля самих себе хоч що-небудь вони не здатні — навіть закріпити розхитану бляшку на своєму панцері. В ті часи на півночі було повно драконів, і золото, мабуть, ставало там рідкістю; адже гноми або тікали на південь, або гинули, й усе більшала загальна пустка та руїна, яку з собою приносять дракони. Був серед них один особливо жадібний, дужий і лихий змій на ім'я Смауг. Одного дня він знявся в повітря й полетів на південь. Спочатку ми почули такий шум, ніби з півночі мчав ураган; знявся вітер, і сосни на горі заскрипіли, застогнали. Трапилося так, що дехто з гномів був саме в долині,— серед них, на щастя, був і я — хвацький, сміливий в ті дні хлопець, що все блукав довкола, і це й врятувало мені життя в ту годину… Отож із чималої відстані ми бачили, як дракон сів на нашу гору, вивергаючи полум'я. Потім він почав спускатися по схилах, і, коли досяг лісу, всі дерева спалахнули. На той час уже калатали всі дзвони в Долі, там озброювались воїни. Гноми висипали зі своєї великої брами, але там уже чекав на них дракон. Через той вихід живим не вийшов ніхто. Річка випарувалась, і густий туман упав на Діл; у тому тумані заскочив їх дракон і понищив більшість воїнів, — звичайна сумна історія, яких було так багато в ту пору. Тоді він вернувся до гори, заліз у передню браму і винюшив усі зали, галереї, тунелі, коридори, комори, покої та переходи. Після цього всередині гори не лишилося жодного живого гнома, і Смауг загріб собі все їхнє багатство. Напевно, як

ведеться воно у драконів, склав його все на велику купу глибоко в надрах гори і спить на тій купі, мов на ліжку. Помалу він узяв звичку вилазити великою брамою і поночі летіти в Діл — хапати там людей, особливо дівчат, собі на з'їжу, аж поки Діл геть спустошився, а люди — хто загинув, хто покинув місто. Що там діється нині, я не знаю напевне, але не думаю, щоб хтось жив ближче до гори, ніж на дальньому краї Довгого озера.

Жменька нас, що були на безпечній віддалі від гори, сиділи й плакали в криївці, проклинаючи Смауга, і там до нас несподівано приєдналися батько мій та дід із обсмаленими бородами. Вигляд у них був дуже похмурий, і говорили вони дуже мало.

Коли я спитав, як вони врятувалися, батько з дідом звеліли мені тримати язика за зубами і сказали, що колись у належний час я про це дізнаюся. Потім ми подалися геть, поневірялися по різних краях і мусили заробляти собі на прожиття всякою роботою, досить часто опускаючись до простого ковальства чи навіть до видобування вугілля. Але ми ніколи не забували про вкрадений у нас скарб. І навіть тепер, коли, признаюся, ми заощадили дещо й не такі вже злиденні,— Торін погладив золотий ланцюжок у себе на шиї,— ми досі прагнемо повернути скарб і, можливо, помститися проклятому Смаугу.

Я часто міркував над тим, як батькові й дідові пощастило врятуватись. Тепер я розумію, що в них мали бути потаємні бічні двері, про які знали тільки вони двоє. Але, очевидно, карту склали теж вони, і хотів би я знати, як заволодів нею Гандальф та чому вона не дісталась у спадок мені, законному спадкоємцеві.

— Я не “заволодів” нею, — мені її дали, — пояснив чарівник. — Ти ж пам'ятаєш, діда твого вбив у копальнях Морії гоблін…

— Так, будь він проклятий, — поквапливо вставив Торін.

— А твій батько подався в мандри третього березня (минулого четверга якраз було сто років), і відтоді ти його ніколи не бачив…

— Правда, правда, — підтвердив Торін.

— Ну, то твій батько дав мені оце, щоб я передав тобі; і, якщо я вибрав зручний для мене час і спосіб передачі, то навряд чи ти маєш осуджувати мене за це, зваживши, як нелегко було мені тебе розшукати. Батько твій, передаючи мені цей папір, не міг пригадати свого імені й твого при цьому не назвав, — отож, думаю, в цілому я заслужив на похвалу й подяку! Ось вона, ця карта, — мовив Гандальф, вручаючи карту гномові.

— Я не розумію, — сказав Торін, і Більбо сказав би те саме. Пояснення ніби нічого не пояснювало.

— Твій дід, — повільно й сердито заговорив чарівник, — вирушаючи до копалень Морії, віддав карту на збереження своєму синові. Після загибелі твого діда той вирушив сам спробувати щастя з картою, і його спіткало багато щонайприкріших пригод, та тільки він і близько не дістався до гори. Не знаю, як він попався в'язнем до темниць Некромансера, але я знайшов його саме там.

— А що ви там робили? — запитав Торін, здригнувшись, і всі гноми затремтіли.

— Байдуже, що я там робив. Як завжди, вивідував, що й до чого. Препаскудна, небезпечна то була справа! Навіть я, Гандальф, ледве звідти вирвався. Хотів я врятувати твого батька, та було запізно. Він був без тями і забалакувався, забувши майже все, крім карти й ключа.

— Ми давно відплатили гоблінам Морії,— сказав Торін, — а тепер слід подумати про Некромансера.

— Пусте! Ця справа понад сили всіх гномів, навіть якби їх знову зібрати докупи з усіх чотирьох сторін світу. Єдине, чого бажав для тебе твій батько, — це щоб ти прочитав карту і скористався ключем. Аби ви впоралися з драконом і горою — цього для вас більш ніж досить.

— Слухайте, слухайте! — вихопилось у Більбо.

— Слухайте — що? — запитали всі, обернувшись раптом до нього, а гобіт так збентежився, що відповів:

— Слухайте, що я маю сказати!

— Що ж саме? — спитали.

— Ну, я хотів би сказати, що вам слід піти туди, на схід, і там обдивитися.

Зрештою, є ті бічні двері, й драконам, гадаю, треба ж колись спати. Як посидите на порозі, то, напевне, й придумаєте щось. Ну, а ще, знаєте, мені здається, для однієї ночі ми тут розмовляли досить — якщо ви розумієте, що я хочу сказати. Що ви скажете про те, щоб полягати спати, раненько встати і таке інше? Поки вам вирушати, я приготую для вас добрий сніданок.

— Поки нам вирушати — сподіваюся, хотіли ви сказати, — виправив Торін. — Чи ви не Викрадач? І чи не ваша це робота — посидіти на порозі, не кажучи вже про те, щоб пройти в двері? Але щодо сну й сніданку, то я згоден. Коли я вирушаю в дорогу, то люблю з'їсти шестеро яєць із шинкою — смажених яєць, та глядіть, щоб жовтки були цілі!

Після того, як решта позамовляла свої сніданки (без ніякого там “будь ласка” чи “прошу”, що прикро вразило Більбо), усі повставали з-за столу. Гобітові довелося шукати, де б їх усіх обложити; він постелив на кріслах і диванах у всіх своїх вільних кімнатах. Поки-то всі обляглися, і гобіт, дуже стомлений і не зовсім щасливий, ліг у своє маленьке ліжечко. Тільки одне він знав напевне: не буде він уставати так рано, щоб приготувати кожному з них ті нещасні сніданки. Туківський настрій десь розвіювався, і Більбо вже й не був такий певний, що вранці вирушить у якусь там подорож.

У ліжку він ще почув, як Торін наспівує собі в суміжній, найкращій спальні:

Під цю мелодію Більбо й заснув, і через це йому снилися дуже незатишні сни. Коли він прокинувся, був пізній ранок.

Більбо вискочив з ліжка й, надягнувши халат, поспішив до їдальні. Нікого там він не застав, лише побачив сліди щедрого й квапливого сніданку. В кімнаті панувало страшенне безладдя, а в кухні височіли гори немитого посуду. Здавалося, використано було чи не кожен його горщик і сковорідку. На Злоткінса чекало таке грандіозне миття посуду, що він хоч-не-хоч, мусив повірити, що вчорашні гості не наснилися йому (а так хотілося в це повірити). А втім, він відчув полегкість, подумавши, що гноми вирушили без нього, навіть не розбудили, — але ж, з другого боку, навіть спасибі не сказали. І все-таки трішки-трішки він був розчарований.

• Предыдущая
• 6/64
• Следующая