Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 52

• Предыдущая
• 52/64
• Следующая

Тоді подалися далі. Дорога тут повертала від річки на захід, усе наближаючись до великого кряжа південної відноги. Нарешті дійшли до стежки, що вела на Круків бескид. Підйом був крутий; один за одним повільно й важко ступали вони, аж поки надвечір добулися на вершину кряжа й побачили зимне сонце, що скочувалося до заходу.

Тут гноми знайшли площинку, відкриту з трьох боків і тільки з півночі захищену стіною, в якій зяяв отвір — щось ніби двері. Тому, хто стояв у цих дверях, відкривався широкий круговид на схід, південь і на захід.

— Тут, — пояснив Балін, — ми в давнину виставляли чатових, а ці двері ведуть до вирубаної в скелі вартівні. Навколо гори було кілька таких місць. Але в ті

щасливі дні здавалося, нібито нема від кого особливо стерегтися, і чатові, мабуть, не дуже пильнували, а то б ми були, можливо, заздалегідь попереджені про наближення дракона, і все могло б скластися інакше. А проте нині ми можемо переховатися в цій вартівні якийсь час. Нас тут ніхто не побачить, зате нам видно багато.

— Небагато пуття з того, якщо дракон бачив нас, коли ми сюди йшли, — пробурчав Дорі, що все оглядався на вершину гори, от ніби сподівався побачити там Смауга, мов пташку на дзвіниці.

— Іншого вибору ми не маємо, — сказав Торін. — Сьогодні ми не здатні йти далі.

— Правда, правда! — вигукнув Більбо і впав на землю опукою.

У вартівні вистачило б місця й для ста гномів, але далі була видовбана ще одна, менша кімнатка, де не так доткав холод. У кімнатці було зовсім порожньо; напевне, за весь час Смаугового панування сюди не забігали навіть дикі звірі.

Тут гноми поскладали свої речі. Хто зразу простягся на долівці й заснув, а хто, посідавши біля зовнішніх дверей, заходився обговорювати, як бути далі. Та впродовж усієї розмови знов і знов поверталися до єдиного запитання: де Смауг?

Гноми дивилися на захід і не бачили там нічого, й на сході нічого, і на півдні не видно було й признаки дракона — тільки без ліку птаства кружляло в повітрі.

На те птаство дивилися вони й дивилися, чудуючись: що за причина, що його там зібралося так багато? Та коли на небі засвітилися перші холодні зорі, гноми все так само нічого не знали й не розуміли.

А зараз, коли й ви, як гноми, хочете почути новини про Смауга, ви мусите повернутися на два дні назад, до того вечора, коли дракон розтрощив таємні двері й полетів, лютуючи, до озера.

Жителі міста Озерного, чи то Есгарота, сиділи здебільшого вдома, бо з потемнілого сходу повіяв холодний вітер, але декотрі походжали по пристанях, милуючись зорями, що, засвічуючись у небі, виринали водночас і з озерної гладіні. Більшої частини Самітної гори з міста не було видно — її майже всю затуляли низькі пагорби на далекому краї озера, і з-поміж тих північних пагорбів виривалася на волю річка Бистра. Тільки в ясну годину озеряни бачили високу вершину гори, але дивилися на неї рідко, така лиховісна й похмура височіла вона навіть при світлі ранку. А в цей вечірній час вершина Самітної гори вже поринула в пітьму.

Раптом вона завидніла знову — на мить її освітив якийсь вогник і погас.

— Гляньте! — сказав один. — Вогні знову! І минулої ночі сторожа бачила їх — то загоряться, то погаснуть, — і так від опівночі до світанку. Щось там діється!

— Либонь, король гори кує золото, — відгукнувся інший. — Це вже давненько подався він на північ. Пора вже збуватися пророцтвам наших пісень.

— Який там король? — пролунав суворий голос. — Скоріш за все, то дракон зі своїм спустошливим полум'ям — єдиний король гори, якого ми знаємо здавен.

— Завжди ти зі своїми лихими призвістками! — обурилися перші двоє. — Як не про повені, то про отруйну рибу. Придумай щось веселіше!

Потім зненацька в долині між пагорбів спалахнуло яскраве світло, позолотивши північний край озера.

— Король гори Самітної! — закричали люди. — Мов сонце скарб — горою! Володар річки срібної і річки золотої! Золота річка тече від гори!

Так вони вигукували, й скрізь відчинялися вікна, тупотіли, поспішаючи, ноги.

Знов у місті запанувало величезне хвилювання й піднесення. Але чоловік із суворим голосом побіг щодуху до голови міста.

— Сюди летить дракон, якщо я не з'їхав з глузду! — закричав він. — Зруйнуймо мости! До зброї! До зброї!

Тоді сурми засурмили тривогу, й луна відгукнулася на скелястих берегах. Веселощі припинилися, радість поступилася місцем страхові. Отак воно і вийшло, що дракон не застав міста зненацька.

Мчав він так швидко, що скоро люди вже й побачили його, — неначе головешка летіла і все росла й розгорялася яскравіше. Тепер і найбільші простаки переконалися: пророцтва були брехливі! І все-таки люди ще мали трохи часу. Кожну посудину в місті наповнили водою, кожен воїн озброївся, кожна стріла, кожен спис були наготовлені, а мости, що вели на берег, — зруйновані. Та ось жахливий рев чудовиська почувся зовсім близько; червоні, мов полум'я, хвилі заходили по озеру від биття страхітливих крил.

Понад людьми, що ойкали, лементували, гукали, Смауг розвернувся й кинувся до мостів, але там на нього чекало розчарування. Мостів не було, а його вороги сиділи на острові посеред глибокої води — надто глибокої, темної та холодної, як на його смак. Якщо він пірне, здійметься стільки пари, що вся околиця вкриється туманом на багато днів; але озеро було дужче за Смауга — воно погасило б його вогонь швидше, ніж він пройшов би по дну до міста.

З ревом налетів він знову. Град стріл пороснув угору йому навперейми, заторохтів, задзенькав по його крицевій лусці й самоцвітах, але багато їх спалахувало від його подиху, падаючи з сичанням у воду. Ніякі фейєрверки не зрівняються з вогненним видовищем тієї ночі. Від співу тятив і пронизливих суремних кличів Смауг розлютився до сліпої нестями. За стільки віків ніхто не посмів дати драконові бій, і нині озеряни не посміли б, якби не той чоловік із суворим голосом, Бард на ім'я, що встигав повсюди, підбадьорюючи лучників і закликаючи голову міста дати наказ, щоб билися до останньої стріли.

Вогонь вивергався з драконової пащеки. Якусь хвилину Смауг покружляв угорі над містом, осяваючи все озеро; дерева на берегах яріли міддю і кривавою червінню, відкидаючи стрибучі густо-чорні тіні. І тоді він канув униз — просто крізь хмару стріл, забувши від лютості про всяку обачність, не намагаючись навіть повертатися до ворога броньованими боками й жадаючи єдиного: підпалити Озерне місто.

Дарма що до драконового наскоку всі будинки були облиті водою, а він дихнув, упавши з неба, — і зайнялися очеретяні дахи й дерев'яні балки. А Смауг уже пролетів і розвертався, щоб налетіти знову. Сотні рук плеснули воду туди, де спалахнула хоч би іскра. А дракон уже звивався над головою. Удар хвостом — і дах Великого дому розсипався. Непогасне полум'я знялося високо в ніч. Ще один напад, і ще один — і один будинок, потім другий запалав і розвалився. І жодна стріла не зупинила Смауга, не дошкулила йому більше, ніж яка мушка з болота.

Вже тут і там воїни стрибали у воду. Жінок і дітей садовили в човни, що стояли на ринковому плесі. То один воїн, то другий кидав зброю додолу. Там, де зовсім недавно лунали старовинні пісні про майбутню радість, про гномів, нині стояв плач і лемент. Чоловіки проклинали гномів. Сам міський голова рушив до свого великого позолоченого човна, сподіваючись відпливти серед сум'яття і врятуватись. Ось-ось озеряни всі покинуть своє місто, і воно згорить — не зостанеться й сліду на водах…

Саме цього й хотів дракон. Як на нього, то хай би вони всі посідали в човни.

Славно він пополює озерян потім! Хто залишиться живий, хай поплаває, поголодує.

А тоді хай-но наблизиться до берега — там на них чекатиме Смауг. Скоро він підпалить усі прибережні ліси, засушить усі їхні лани й пасовиська. А поки що він тішився руйнуванням міста, як не тішився нічим іншим уже багато літ.

• Предыдущая
• 52/64
• Следующая