Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 47
- Предыдущая
- 47/64
- Следующая
Звісно ж, після цих слів гноми почали його перепрошувати.
— Що ж, на вашу думку, ми повинні робити, пане Злоткінс? — чемно запитав Торін.
— Я ще нічого не придумав — коли вас цікавить лише, як перенести скарб. А це залежить, напевне, цілком від того, чи поталанить нам знову, і ще від того, чи позбудемося ми дракона. Позбуватися драконів — це зовсім не моє діло, та я думатиму щосили, аби щось придумати. Особисто я не маю на це ніяких надій і хотів би тільки опинитися вдома живий і здоровий.
— Забудьмо про це на хвилинку! Що нам робити зараз, сьогодні?
— Ну, коли вам справді потрібна моя порада, то я сказав би, що нам краще нічого не робити, а сидіти, де сидимо. За дня, безперечно, ми можемо безбоязно вилізти надвір подихати повітрям. Десь перегодом, може, пошлемо когось до нашого складу над річкою, щоб поповнити припаси харчів. Але тим часом усі повинні сидіти в тунелі, як настане ніч. А тепер я вам щось запропоную. Я маю перстеника і з ним ополудні проберуся всередину гори — коли ж, як не о цій порі, дрімати Смаугові?
Подивлюся, що з ним та як. Може, щось і вистежу. “Кожен змій має гандж свій”, як казав мій батечко, хоча не думаю, щоб він узяв це зі свого власного досвіду.
Ну звичайно ж, гноми радо пристали на цей задум. Вони таки шанували малого Більбо. Нині він став справжнім проводирем у їхній пригоді. У нього почали виникати свої задуми й плани. Настав полудень, і гобіт приготувався іти в глиб гори. Похід цей, звісно, не дуже його тішив, але й не так страхав тепер, коли Більбо знав, більш чи менш, що його чекало попереду. Знав би він більше про драконів та їхні підступні звички, то більше боявся б і менше сподівався застати Смауга сплячого.
Коли він рушав, світило сонце, але в тунелі була темна ніч. Пройшов трохи, і померхло, розсіялося й те світло, що проникало в щілину майже причинених дверей.
Ішов він чи не так тихо, як димок пливе за вітерцем, і що ближче підходив до долішнього отвору, то дужче пишався собою. Цього разу внизу ледь жевріло.
“Старий Смауг наморився і спить, — подумав Більбо. — Він мене не побачить і не почує. Тож веселіше, Злоткінсе!”
Він забув чи й не чув ніколи, який добрий у драконів нюх. А ще з драконами та велика незручність, що вони можуть, коли насторожі, спати й пильнувати з одним приплющеним оком. Коли Більбо виглянув з отвору тунелика, йому здалося, що Смауг таки міцно спить, — дракон лежав у темряві, наче мертвий, тільки зрідка хропне чи випустить невидиму струминку пари. Злоткінс тільки хотів ступити на підлогу зали, коли завважив раптом тоненький, червоний, колючий промінь з-під приплющеної повіки лівого ока Смауга. Дракон лише прикидався, що спить! Він стежив за отвором тунелю! Хутко Більбо ступив крок назад і подякував долі за перстеника. Тоді заговорив Смауг.
— Ну ж бо, злодію! Я чую твій запах і чую твоє дихання. Підходь ближче!
Призволяйся знову — хоч би скільки ти взяв, я аж ніяк не збіднію.
Але Більбо не такий уже був і невчений, щоб зовсім не тямити, як слід поводитися з драконами. Тож, коли Смауг сподівався так легко виманити його зі сховку, він дуже помилявся. — Ні, дякую вам, о Смаугу Страхітливий! — відказав він. — Я не приходив по гостинці. Я тільки хотів глянути на вас і переконатися, чи й справді ви такі величні, як розповідають про вас у казках. Бо ж я тим казкам не вірив.
— А тепер віриш? — спитав трохи підлещений дракон, дарма що не вірив жодному його слову.
— Істинно пісні й казки жахливо недооцінюють вашу справжню велич, о Смаугу, найголовніше і найбільше з лих!
— У тебе гарні манери, як на злодія та брехуна, — похвалив дракон. — І титули мої начебто знаєш, хоч я чомусь не пригадую, чи раніше чув твій запах. Хто ти і звідкіля прийшов, смію тебе спитати?
— І я відповім! Я вийшов з-під гори, і попід горами й по горах пролягли мої стежки. І ще я мандрував повітрям. Я той, хто ходить невидимий.
— Можу повірити, — сказав Смауг, — але навряд, щоб тебе так звали весь час.
— Я — Знайдиключ і Павукобій, я — Мушка з жалом. А ще мене взяли для щасливого числа.
— Милі імена! — глузливо зауважив дракон. — Але щасливі числа не завжди приносять щастя.
— Я той, хто хоронить своїх друзів живими і топить їх, а тоді витягує їх живими з води. Я ніс мішок, але сам ніколи в мішок не попадався.
— Не дуже віриться, — покпив Смауг.
— Я — друг ведмедів і гість орлів. Я Персне-носець і Щасливець, а ще я — їздець на діжках, — вів далі Більбо, починаючи тішитися своєю загадковою мовою.
— Це вже краще! — мовив Смауг. — Але хай твоя уява не втікає разом з тобою!
Звісно ж, саме так і треба розмовляти з драконами, коли ви не хочете назвати їм вашого справжнього імені (що розумно) і не хочете розлютити їх прямою відмовою (що теж дуже розумно). Жоден дракон не встоїть перед чарами загадкової мови і гаятиме час, намагаючись ті загадки розгадати. З того, що наговорив Більбо, Смауг багато чого не втямив (хоча ви, сподіваюся, зрозуміли все, адже знаєте все про гобітові пригоди, на які той натякав), але йому здалося, що зрозумів досить.
“Так я й подумав учорашньої ночі,— захихотів він у своїй підступній душі.— Це озеряни, ці жалюгідні торговці діжками намислили проти мене якусь підлоту, або ж я — нікчемна ящірка! Давно, ох давно не літав я до озера, але я швидко це надолужу!”
— Чудово, їздцю на діжках! — сказав він уголос. — Може, Діжкою ти називав свою конячку, а може, й ні, хоча вона була вгодована нівроку. Може, ти й ходиш невидимий, але ти не йшов пішки всю дорогу. Дозволь сказати тобі, що вчорашньої ночі я з'їв шестеро поні, а скоро поїм і тих восьмеро, що зосталися. За таку ту чудову вечерю я дам тобі одну пораду, для твого ж добра: якщо тільки можеш, намагайся не мати нічого спільного з гномами!
— Із гномами? — перепитав Більбо, вдаючи здивованого.
— Не забалакуй мене! — сказав Смауг. — Я знаю запах (і смак) гном'ятини краще, ніж будь-чого іншого. Не розказуй мені, буцім я можу з'їсти поні, на якому їздив гном, і не відчути цього нюхом! Лихий спостигне тебе кінець, якщо ти злигався з такими друзями, Злодію та їздцю на діжках. Можеш вернутись і так їм і сказати від мене.
Але дракон не признався гобітові, що один із тих поні мав запах, якого він ніяк не міг визначити. Звичайно, йому ніколи не доводилося чути запах гобіта, і ця загадка дуже його мучила.
— Мабуть, тобі добре заплатили вчора за ту чашу? — провадив він. — Ну що, заплатили? Та нічогісінько! Оце такі вони, ті гноми. Певно, сидять собі у сховку, а ти роби всю небезпечну роботу — хапай, що можеш, поки я не дивлюся, — і все для них? І ти дістанеш належну частку? Не вір! Щастя твоє, якщо виберешся живий.
Більбо почувався дедалі незатишніше. Щоразу, коли Смаугів невпокійний погляд, вишукуючи в сутіні невидимого злодія, блискав по ньому, він починав тремтіти й незбагненне бажання охоплювало його: вибігти, показатися драконові й розповісти йому всю правду. Страшна небезпека загрожувала йому — ледве-ледве не піддався драконовим чарам. Але зібрав усю свою мужність і заговорив знову:
— Ви не знаєте всього, о Смаугу Могутній! Сюди нас привело не тільки золото.
— Ха-ха! Ти сказав-таки “нас”! — зареготав дракон. — То чого б не сказати зразу “нас чотирнадцятьох”, пане Щасливе Число? Мені приємно чути, що у вас є ще якісь справи у цих краях, окрім мого золота. Тоді, може, не зовсім марно витратите свій час… Не знаю, чи спадало тобі на думку, що, хай навіть ти викрадеш усе золото потрошку (а це років сто чи й більше роботи), ви його не занесете дуже далеко. Яка з нього користь на схилах гори? Яка користь у лісі? Леле! А ти не думав, що можеш попастись? Чотирнадцята частина чи щось близько того — така була умова, га? Але як той скарб перенести? Як перевезти? А озброєна охорона, а мито?
І Смауг зареготався. Він мав лихе й підступне серце і знав, що навряд чи дуже помиляється у своїх здогадах, але він підозрював: намислили всю ту грабіжницьку виправу озеряни і майже вся здобич має осісти в Озерному місті, яке за часів його молодості називалося Есгарот.
- Предыдущая
- 47/64
- Следующая
