Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 13

• Предыдущая
• 13/64
• Следующая

Заночували під прихистком навислої скелі. Гобіт лежав, закутавшись у ковдру, й трусився з голови до п'ят. Виглядаючи при спалахові блискавки, він побачив кам'яних велетнів по той бік долини. Велетні розгулялися: заіграшки жбурляли каменюки один на одного, а, зловивши, кидали вниз, у пітьму, і ті брили гупали далеко внизу серед дерев чи розбивалися вдрузки. Потім налетів вітер з дощем і градом, задуваючи то з цього, то з того боку, тож нависла скеля ніскільки їх не захищала від холоду й вологи. Скоро всі стали мокрі як хлющ, а їхні поні стояли, опустивши голови й підібгавши хвости; декотрі коненята іржали з переляку. Чути було, як велетні регочуть і кричать по всіх схилах гори.

— Це нікуди не годиться! — заявив Торін. — Якщо нас не зідме вітром чи не змиє водою у прірву, якщо не вб'є блискавкою, то котрийсь із велетнів похапає нас і почне підгилювати, мов м'ячі, до неба.

— Гаразд, якщо ви знаєте краще місце — ведіть нас туди! — огризнувся Гандальф, який сам був у дуже дратівливому настрої і непокоївся через тих велетнів.

Зрештою погодилися на тому, що треба послати Філі й Кілі пошукати ліпшого прихистку. Ці двоє мали вельми гострий зір, а що були молодші за інших гномів десь на п'ятдесят років, то їм і діставалися подібні доручення (надто коли всі бачили, що зовсім безглуздо було б посилати Більбо). Хто шукає, той неодмінно щось та знайде, — так чи десь так напучував Торін молодих гномів. Звісно, коли шукаєш, то щось та знайдеш, тільки не завжди те, що тобі треба. Так трапилось і цього разу.

Невдовзі Філі й Кілі повернулися, чіпляючись за виступи прямовисної стіни, щоб не здув вітер.

— Ми знайшли суху печеру, — доповіли вони, — якраз за поворотом. Там помістимося і ми, й поні.

— Чи ви ж як слід її оглянули? — спитав чарівник, який знав, що печери високо в горах рідко бувають незаселені.

— Оглянули, аякже! — запевнили молоді гноми, хоч усі знали, що небагато в них було на те часу, — надто швидко повернулися Філі й Кілі.— Вона не дуже велика і не така вже й глибока.

Глибина печер — ось що в них найнебезпечніше: не знаєш, наскільки печера заглиблюється в товщу каменю, куди приведе тебе покручений хід чи що чигає на тебе в темних закапелках. Але в ту мить новина, яку принесли Філі й Кілі, видалася гномам непоганою. Всі попідводились і приготувалися перейти на нове місце. Завивав вітер, гуркав іще грім, тож нелегко було їм посуватися вперед самим та ще й коненят вести за собою. Але до печери було таки недалеко, і скоро вони добулися до скелі, що виступала на стежку. Як звернути за ріг скелі, то зразу ж за ним у схилі гори відкривалася ніби низька арка. Вона була якраз така завширшки, що можна було втягти одного поні без поклажі та сідла. Пройшовши під аркою та опинившись у печері, мандрівники полегшено зітхнули: вітер і дощ опинилися надворі, а не кругом них, та й велетнів з їхніми брилами можна було не боятися. Але чарівник не хотів ризикувати. Він засвітив свою патерицю (пам'ятаєте, Гандальф зробив це й того вечора у світлиці Більбо — як давно те було!), і з допомогою чарівницького світла вони з краю в край оглянули печеру.

Вона була чималенька, хоч не надто велика й не таємнича. Суха долівка, декілька затишних куточків. В одному кінці була саме така заглибина, де б розташувати коненят — туди ж їх і поставили. Паруючи, вони радо захрумали у своїх шаньках з вівсом. Оїн і Глоїн хотіли були розпалити вогнище біля входу, щоб просушити одежу, та Гандальф не хотів про таке й чути. Тоді поскидали з себе мокре й розстелили на долівці, а з клунків подіставали суху переміну. Зручно повкутувавшись у ковдри, гноми дістали свої люльки й почали пускати димові кільця, що їх Гандальф, аби розважити товариство, забарвлював у різні кольори й змушував танцювати попід стелею. Зав'язалася розмова, і гноми говорили й говорили, забувши про бурю; кожен розважав, що він зробить зі своєю часткою скарбу, звісно, коли вони той скарб здобудуть, — нині це видавалося не таким уже й неможливим. Отак розмовляючи, вони одне по одному й позасинали. І це був останній раз, коли вони бачили своїх коненят, свої клунки й пакунки, знаряддя і всю ту всячину, що тягли з собою.

Так чи так, а та ніч показала, що все ж недаремно вони взяли Більбо з собою.

Чогось-то він довго ніяк не міг заснути, а коли заснув, то снилися йому страшні сни. Приверзлося йому, ніби щілина в задній стіні печери почала дедалі більшати, ставала ширша й ширша, і дуже страшно було гобітові, та він не міг ані закричати, ані щось зробити — тільки лежати й дивитися. Потім йому здалося, наче долівка печери провалюється, і він сунеться кудись — починає падати вниз, униз — хтозна-куди.

На цьому місці він прокинувся страшенно переляканий і побачив, що частина його сну була правдою. Щілина в задній стіні печери стала широка-широка, то вже був справжній Прохід. Більбо тільки й встиг побачити, як у тому проході щез хвіст останнього поні. Звичайно, він голосно закричав — так голосно, як лише може кричати гобіт; просто дивно, що так може кричати ця дрібнота.

Тут як вискочили гобліни, великецькі гобліни, здоровезні бридезні гобліни, цілий рій гоблінів — швидше, ніж ви б сказали “ох” і “ах”! Щонайменше по шість на кожного гнома й навіть на Більбо двоє, і всіх мандрівців згребли й потягли в ту щілину — хутчіш, ніж ви б сказали “ой” та “ай”. Всіх — але не Гандальфа! Ото й було всієї користі з гобітового зойку. Чарівник прокинувся, мов і не спав, у якусь частку секунди, і коли гобліни прискочили схопити його, печеру освітив жахливий, наче блискавка, спалах, запахло ніби гарматним порохом, і кілька почвар упали мертві.

З виляском стулилася щілина, і гобіт із гномами опинилися по той бік дверей! Де ж Гандальф? Про те ані вони, ані гобліни не мали найменшої уяви — поторочам ніколи було щось там ще з'ясовувати. Схопивши Більбо й гномів, вони потягли їх із собою. Глибше, все глибше в пітьму, у якій хіба що гобліни, звиклі жити в надрах гір, могли бачити. Ходи перетинались і розгалужувались у всіх напрямках, та гобліни знали свою дорогу незгірш, ніж ви свою до найближчої пошти. Глибше, глибше вниз у жахливій задусі. Гобліни були такі грубі, так немилосердно щипались, а ще хихотіли й реготали своїми жахливими кам'яними голосами, тож Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль Берт підняв його догори за п'яти. Знову й знову бажав він опинитися у своїй милій, світлій гобітівській норі. І не востаннє бажав!

Та ось попереду замерехтіло червоне світло, і поторочі заспівали, чи то заквакали, в такт чалапанню своїх пласких стіп по каменю, ще й трясучи бранців.

Звучало це справді жахливо. Стіни відбивали луною оте “Хрясь! Брязь!” та “Трах-бах! Та-ра-рах!” та бридкий гоблінячий регіт “Хо-хо! Хлопче мій!”. Дуже легко було збагнути, що означала та пісня, надто коли гобліни подіставали нагайки і ну стьобати бранців, приказуючи: “Хвись-свись!”—і погнали поперед себе, й не один гном уже пищав і вищав несамовито, аж поки, спотикаючись, вони вбігли до великої печери.

Освітлювалась та печера великим червоним вогнищем, що палахкотіло посередині, та смолоскипами, прилаштованими вздовж стін. Тут було повно-повнісінько гоблінів.

• Предыдущая
• 13/64
• Следующая