1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки - Страница 53

• Предыдущая
• 53/99
• Следующая

Усікава відійшов від фотоапарата й, обіпершись об стіну, звів погляд на темну стелю з плямами. І тоді відчув у душі порожнечу. Ще ніколи не почувався таким самотнім. І темрява ніколи не здавалася такою темною. Він згадав свій дім у Тюорінкані, трав'янистий двір і собаку, дружину й двох дочок. І тамтешнє сонячне світло. Подумав про власні гени, напевне передані обом дочкам. Про гени, що несли із собою сплюснуту голову й брудну душу.

Йому здавалося, що хоч би що він робив, усе марне. Він використав видані йому карти. Ходи були не дуже вдалими. Але він старався і максимально використав слабі карти. На повну силу працював головою і вміло робив ставку. Якийсь час усе начебто йшло добре. Однак зараз він не мав жодної карти. Лампа на столі погашена і всі гравці кудись поділися.

Врешті-решт цього вечора Усікава не зробив ні однієї фотографії. Обіпершись на стіну, із заплющеними очима курив сигарети «Seven Stars» і їв консервовані персики. О дев'ятій зайшов у ванну кімнату почистити зуби й, забравшись у спальний мішок, тремтячи спробував заснути. Вечір був холодний. Але тремтіння Усікави спричинила не сама холоднеча. Здавалось, холодне повітря приходило зсередини організму. «Власне, куди я збираюся йти? — запитував він себе в темряві. — І, власне, звідки прийшов?»

Біль від погляду дівчини, що проколов його, все ще залишався у грудях. «Можливо, він уже ніколи не зникне, — думав Усікава. — А може, він і перед тим був, але я досі його не помічав?»

Наступного ранку, поснідавши сиром, сухарями й розчинною кавою, Усікава взяв себе в руки й знову сів перед фотоапаратом. Як і напередодні, спостерігав за людьми, що виходили з будинку, й зробив кілька знімків. Але на них не було ні Тенґо, ні Фукаері. Було тільки видно, як зсутулені люди за інерцією входили в новий день. Ранок був ясний, із сильним вітром, який розганяв білу пару, яку видихали люди.

«Не варто думати про зайві речі, — міркував Усікава. — Моя шкіра грубшає, серце черствіє, а дні минають одні за одними. Я — тільки машина. Здібна, витривала й бездушна машина. З одного отвору поглинаю новий час, перероблюю його на старий і випускаю через інший отвір. Саме в цьому сенс її існування. Треба ще раз повернутися до такого чистого циклу — вічного руху, що, може, колись скінчиться». Зміцнивши свою волю і замкнувши серце, Усікава спробував вигнати з голови образ Фукаері. Сердечний біль, який залишив її погляд, трохи ослаб і тепер перетворився на нечастий щем. «От і добре, — подумав Усікава. — От і добре. Кращого й не треба. Я — проста система із складними частинами».

Перед обідом Усікава подався до крамниці побутових електроприладів і придбав маленьку електричну піч. Потім зайшов у знайому їдальню і, читаючи газету, їв теплу гречану локшину із рибою, запеченою в тісті. Перед тим, як вернутися у квартиру, зупинився на вході до будинку й глянув поверх телеграфного стовпа, з якого вчора не могла відірвати очей Фукаері. Однак не помітив нічого, що могло б привернути його увагу. Бачив лише плетиво товстих чорних дротів у повітрі, схожих на вужів, і трансформатор. Ця дівчина щось там бачила? Чи, може, чогось шукала?

Вернувшись у квартиру, Усікава ввімкнув електричну піч. І відразу загорілося рожеве світло, а шкіра відчула приємне тепло. Таке опалення не можна назвати достатнім, але воно було набагато кращим, ніж ніщо. Обіпершись на стіну й згорнувши руки на животі, Усікава на короткий час заснув, відчувши невелике тепло. Спав без жодного сну.

З по-своєму щасливого глибокого сну його розбудив хтось стуком у двері. Прокинувшись та озирнувшись навколо, Усікава якусь мить не розумів, де він. Та коли побачив фотоапарат фірми «Мінолта», то згадав, що перебуває у квартирі у кварталі Коендзі. Хтось кулаком стукав у двері. «Чому стукає? — дивувався Усікава, приходячи до тями. — Адже на дверях є дзвінок. Досить натиснути кнопку. Все просто. А проте хтось навмисне стукає в двері. Причому досить сильно». Усікава насупився й зиркнув на годинник. Була перша сорок п'ять. Звісно, після полудня. Надворі було світло.

Ясна річ, Усікава не відповів на стукіт. Адже ніхто не знає, що він тут. Ніхто не домовлявся з ним про візит. Можливо, це комівояжер або агент з передплати газет. Мабуть, чоловікові за дверима Усікава потрібний. А от Усікаві він не потрібний. Обіпершись на стіну, Усікава мовчав і не спускав очей з дверей. Сподівався, що той врешті-решт махне рукою й піде геть.

Однак той чоловік не йшов. Через якусь хвилину кілька разів стукав. На п'ять-десять секунд зупинявся, а після того знову стукав. Уперто, без жодних вагань, з неприродною одноманітністю. І щоразу вимагав відповіді від Усікави. Тож Усікава занепокоївся. Може, за дверима Еріко Фукада. Прийшла розпитати й ганити його за те, що має нахабство крадькома її фотографувати. Від такого припущення в нього ще швидше забилося серце. Своїм товстим язиком він швидко облизував губи. Та, як не крути, стукіт, який він чув, належав дорослому чоловікові з великим міцним кулаком. Рука дівчини на таке не здатна.

А може, Еріко Фукада повідомила комусь про вчинок Усікави, і той прийшов сюди. Скажімо, службовець ріелтерської контори або поліцейський. Якщо це так, то буде клопіт. Але ж службовець контори має дублікат ключа, а поліцейський назвався б. Крім того, вони б не стукали, а подзвонили б.

— Кодзу-сан! — сказав чоловічий голос. — Кодзу-сан!

Усікава пригадав, що таке прізвище мав попередній мешканець цієї квартири. Воно значилося на поштовій скриньці. Бо-так було вигідно для Усікави, щоб люди думали, що у квартирі все ще мешкає чоловік на прізвище Кодзу.

— Кодзу-сан! — сказав той самий голос. — Я знаю, що ви вдома. Сидіти й затаїти дихання — це дуже шкодить здоров'ю.

Голос належав чоловікові середніх літ. Не дуже голосний, трохи хрипкий. Але в ньому була внутрішня твердість. Твердість добре випаленої й ретельно висушеної цегли. Мабуть, тому голос лунав по всьому дому.

— Кодзу-сан, я — службовець «NHK». Прийшов отримати місячну абонентну плату. А тому можете відчинити двері?

Звісно, Усікава не збирався нічого платити. Найпростіше було показати квартиру й пояснити, що телевізора в ній немає. Однак те, що чоловік середнього віку з такою особливою зовнішністю, як Усікава, цілими днями сидить у квартирі, де немає жодних меблів, могло б викликати підозру.

— Кодзу-сан, закон передбачає, що всі власники телевізора повинні платити за його користування. Люди часто кажуть, що, мовляв, не дивлюся телевізора, а тому не плачу. Однак така логіка не переконлива. Якщо ви маєте телевізор, то незалежно від того, чи дивитесь його, чи ні, мусите платити.

«Звичайний збирач абонентної плати, — подумав Усікава. — Нехай собі говорить, що заманеться. Якщо не матиме співрозмовника, піде геть. Та чого він упевнений, що в квартирі хтось є?» Адже повернувшись додому годину тому, Усікава не виходив надвір. Майже не шумів і не відслонював штор.

— Кодзу-сан, я твердо знаю, що ви вдома, — немов читаючи думки Усікави, сказав чоловік. — Може, здивуєтеся, чому знаю? Але я таки знаю, що ви вдома і, щоб не платити, затамували дихання. Я це чітко відчуваю.

Якийсь час стукіт не вгавав. На коротку мить, як музикант духового інструмента, переривався, а потім відновлювався у тому ж ритмі.

— Кодзу-сан, мені все ясно. Ви вирішила вдавати, що нічого не знаєте. Гаразд, сьогодні я піду. Маю також в інших місцях роботу. Але я ще навідаюся. Правду кажу. Якщо сказав, що прийду, то, значить, обов'язково знову прийду. Я відрізняюся від звичного збирача абонентної плати. Не перестану ходити, поки не отримаю належної плати. Це тверде правило. Як зміна фаз Місяця, як життя і смерть. І ви цього не уникнете.

Запала довга тиша. Коли ж Усікава подумав, що непрошений гість пішов, той вів далі:

— Кодзу-сан, найближчим часом я знову завітаю. Будь ласка, зустріньте мене з радістю. Я постукаю до вас несподівано. Тук-тук! Це я.

Після того стукіт урвався. Усікава прислухався. Здавалось, ніби хтось пішов коридором. Усікава швидко перемістився до фотоапарата і крізь щілину у шторах зосередив увагу на виході з будинку. Зібравши гроші, збирач плати мав незабаром вийти надвір. Треба перевірити, що це за чоловік. Якщо службовець «NHK», то на ньому буде службова уніформа. А може, цей чоловік прикидався ним і хотів, щоб Усікава відчинив йому двері. У всякому разі, цього чоловіка він не бачив. Тримаючи в правій руці пульт дистанційного управління затвором, Усікава чекав появи загадкового чоловіка перед дверима будинку.

• Предыдущая
• 53/99
• Следующая