Выбери любимый жанр

Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки - Страница 21


Изменить размер шрифта:

21

— Кікі! — покликав я ще раз. Ніякої відповіді.

Як і підказувала на самому початку інтуїція, кімната виявилася надзвичайно просторою. Порожньою, із застояним повітрям. Я зупинився посередині й оглянувся довкола. Де-не-де в кутках видніло щось схоже на меблі. І судячи з попелясто-сірих обрисів — начебто диван, стільці, стіл і комод. Дивовижна картина. Меблі зовсім не схожі на себе. Вражало відчуття нереальності. Надто простора кімната і гнітюче мало меблів. Нереальний житловий простір, розширений за допомогою центрифуги.

Я напружив зір, намагаючись помітити де-небудь білу сумку Кікі. Її блакитне плаття, мабуть, розтануло б у темряві. А от білу сумку я, звісно, розгледів би. Може, Кікі сидить десь на стільці або на дивані?

Однак білої сумки я не бачив. Тільки щось безформне, схоже на зіжмакану білу тканину, лежало на стільцях і дивані. Я подумав, що це полотняні чохли абощо. Та коли підійшов ближче, то помітив, що це не чохли. Скелети! На дивані сиділи рука в руку два скелети, яким не бракувало жодної кістки. Один більший, інший менший. Сиділи в позі живих людей. Рука більшого спочивала на спинці дивана. Менший статечно склав руки на колінах. Здавалося, ніби ті двоє повмирали несподівано, нічого не помітивши, — і в незмінній позі перетворились у скелети. Вони начебто всміхались. І вражали своєю білістю.

Страху я не відчув. Чому — сам не знаю, але страху не мав. «Усе тут зупинилося», — подумав я. Зупинилось і більше не рухається. Як казав той агент поліції, кістки непорочної чистоти, що померли остаточно й безповоротно. І боятися їх нема чого.

Я обійшов усю кімнату. На кожному стільці сидів скелет. Усього — шість. Усі, крім одного, були в ідеальному стані й, видно, зробилися скелетами дуже давно. Вони сиділи на стільцях у таких природних позах, що начебто самі не помітили, як повмирали. Один скелет утупився в телевізор. Ясна річ, у вимкнений. Та все одно скелет (судячи зі зросту — мабуть, чоловік) не відривав очей від екрана. Неіснуючий зір, прикутий до неіснуючого зображення. Інший умер прямо за столом, на якому ще залишився посуд. А от що він їв, невідомо — страва перетворилася на білястий порошок. Ще один умер у ліжку. Його скелет був неповний — не вистачало лівої руки.

Я заплющив очі.

Власне, що це таке? Кікі, що ти збираєшся мені показати?

І знову почулося цокання каблучків. З якоїсь іншої кімнати. Та з якого боку — я не зрозумів. Здалося, начебто нізвідки, із жодного боку. Одначе мені стало ясно: ця кімната — глухий кут. Із неї нікуди не можна перебратися… Каблучки ще трохи цокали, а потім затихли. Натомість прийшла тиша — така густа, що подих перехоплювало. Я витер долонею піт із обличчя. Кікі знову випарувалася.

Я вийшов із кімнати, відчинивши двері, через які зайшов сюди. І коли наостанку озирнувся — побачив шість скелетів, що невиразно біліли в синюватій пітьмі. Здавалося, що вони от-от підведуться і заворушаться. А зараз тільки чекають, коли я піду. Досить мені піти, як спалахне екран телевізора, а на тарілки повернуться теплі страви. Я тихенько, щоб не заважати їхньому життю, зачинив двері, спустився сходами в порожній офіс. Там за цей час нічого не змінилося. Ніде ні душі. Тільки старі газети валялися на підлозі в тому самому місці, як і раніше.

Я підступив до вікна й подивився на вулицю. Як і перед тим, ліхтарі кидали на провулок своє білясте сяйво, а мікроавтобуси ті пікапи тулилися до тротуарів. Жодної людини я не побачив. Сонце вже зайшло.

І саме тоді на запиленому підвіконні я помітив клаптик паперу, завбільшки за візитну картку, а на ньому — сім цифр, написаних кульковою авторучкою, — очевидно, телефонний номер. Чорнило й папір були свіжі, не вицвілі. На звороті — жодного напису. Просто білий папір.

Я запхав папірець у кишеню і вийшов у коридор.

У коридорі я зупинивсь і знову якийсь час прислухався.

Але нічого не почув.

Усе завмерло. Абсолютна тиша — як у телефонній трубці з перерізаним дротом. Тиша глухого кута, з якого не можна вийти. Махнувши на все рукою, я спустився сходами вниз. У фойє першого поверху намагався розшукати адміністратора — хотів спитати, що це за контора. Та ніде його не знайшов. Я трохи почекав і за той час щораз більше почав турбуватися про Юкі. «Цікаво, скільки часу минуло, відколи я її залишив?» — спитав сам себе. Скільки — ніяк не міг угадати. Хвилин двадцять? Чи, може, година? Сутінки вже давно перетворилися на ніч. А я залишив її саму, м’яко кажучи, на найнебезпечнішій вулиці міста… «Так чи інакше, треба забиратися звідси», — вирішив я. Від подальшого перебування тут не буде жодної користі.

Я запам’ятав назву провулка й поспішив до автомобіля. З ображеним виразом обличчя Юкі дрімала на сидінні, слухаючи радіо. Я постукав — вона підвела голову й відімкнула двері.

— Вибач, — сказав я.

— Сюди приходили всякі типи. Щось верещали, у вікна гримали, машину розгойдували, — повідомила вона безбарвним голосом і вимкнула радіо. — Було дуже страшно.

— Вибач…

І тоді вона побачила моє обличчя. Умить її очі наче скрижаніли. Зіниці втратили свій колір і злегка затремтіли, як стояча водна гладінь, коли на неї падає листя з дерева. Губи заворушилися, стараючись висловити щось невимовне.

— Гей, де ви були і що там робити?

— Не знаю, — відповів я. Здавалося, ніби мій голос долинув невідомо звідки і, як цокання тих каблучків, розтанув у просторі. Я вийняв із кишені хустинку й повільно витер обличчя. Холодні краплі поту застигли на обличчі твердою плівкою.

— Сам не знаю. Власне, що я робив?

Юкі примружила очі й, простягти руку, торкнулася моєї щоки. М’якими, гладенькими пальцями. Не відпускаючи їх, вона голосно втягла носом повітря, ніби до чогось принюхувалась. Її носик ледь-ледь роздувсь і завмер. Вона не відривала погляду від мене, наче дивилася на мене з відстані одного кілометра.

— Там ви щось бачили, правда?

Я кивнув.

— Щось таке, чого не розказати. Чого не передати словами. Навіть якщо намагатися це зробити, ніхто не зрозуміє. А от я розумію… — Вона прихилилася до мене й легенько притулилася щокою до моєї щоки. Секунд десять-п’ятнадцять ми сиділи так, не ворушачись.

— Бідолаха, — сказала вона.

— Чому? — засміявся я. Сміятися не хотілось, але довелося. — З якого боку не дивись, я — звичайна нормальна людина. І загалом практична. І чого це мене так часто затягує в такі химерні історії?

— Справді, чому? — сказала Юкі. — Мене не питайте. Я — дитина, ви — дорослий.

— Правду кажеш, — погодився я.

— Але ваш настрій я добре розумію.

— А я ні.

— Почуття безсилля, — сказала вона. — Це коли вами крутить щось велике, а ви не можете нічого вдіяти.

— Можливо…

— У такі моменти дорослі люди напиваються.

— Це правильно, — погодився я.

Ми подалися в бар ресторану «Халекулані». Не біля плавального басейну, а в самому приміщенні готелю. Крім нас, у барі не було нікого. Я замовив мартіні, Юкі — содову з лимоном. Рідковолосий піаніст літнього віку із серйозним, як у Рахманінова, обличчям мовчки грав на роялі стандартний набір джазових творів: «Stardust», «But Not for Me», «Moonlight in Vermont». Технічно гра була бездоганною, але не дуже цікавою. Наприкінці він старанно відбарабанив прелюдію Шопена. Цього разу досить гарно. Юкі заляскала в долоні, піаніст усміхнувся, розтуливши губи на міліметрів два, й кудись зник.

Я допив третю порцію мартіні й, заплющивши очі, згадав ту злощасну кімнату. Як сон серед білого дня. Страшний сон, од якого спочатку обливаєшся потом, а, прокинувшись, полегшено зітхаєш… Та це не сон. Я знаю, що це не сон. І Юкі також знає. Знає, що я це бачив. Шість скелетів, вибілених часом. Що це означає? Невже скелет без лівої руки — Дік Норт? Тоді хто ж інші п’ять?

Що, власне, хоче повідомити мені Кікі?

Раптом підхопившись, я витягнув із кишені клаптик паперу, знайдений на підвіконні, підійшов до телефону й набрав той номер. Трубку ніхто не брав. Гудки лунали один за одним і пірнали, як грузило, в бездонну порожнечу. Я повернувся на стілець у барі й зітхнув.

21
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело