Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 42
- Предыдущая
- 42/66
- Следующая
У належний час королева народила сина. Він виявився якимось маленьким, синім і дуже крикливим. Королева глянула на нього — і не захотіла більше бачити. До дитини приставили няньку-годувальницю. Лікар казав, що дитина не проживе й тижня… Канцлер теж виказав безпорадність у поточних справах. Це вона, Една, шукала годувальницю в селі, це вона радилася з лікарем, посилала дівчисьок на луки по лікарські трави, а королева цілими днями лежала на подушках і не зронила за весь час жодного слова! їй начхати було на власну дитину! Ледача, товста, безглузда, жовчна, ревнива, лиха…
Една говорила без угаву, начебто прорвався міхур багаторічного мовчання. Вона курила, вибивала люльку, знову натоптувала її, розсипаючи тютюн: королеві набридло жити, ось у чому річ, а зовсім не в хворобі. Качаючись на ліжку цілими днями, вона повторювала, що життя несправедливе, огидне, що в світі нема нічого, гідного бодай краплі співчуття, тож чим швидше усе це згорить синім полум’ям — тим краще. Так говорила королева в той час, як поряд умирав її син! Байдужа, безсовісна, дурна…
— Навіщо ви підмінили дитину? — я перервала Еднині виливи. Мені здавалося, що я поступово в’язну в її липкій сповіді.
— Дитину? — вона вражено дивилася на мене крізь кільця диму.
— Алхімік усе розповів!
Една чи то зітхнула, чи схлипнула:
— Я підмінила дитину… Так. Я підмінила. Алхімік допоміг мені. Власне, алхімік усе й зробив… Навіщо?
— Так. Навіщо?
— Заради короля. Заради нього… Те маля не вижило б. Його мамця народила його, проклинаючи цілий світ і захлинаючись жовчю. Вона й сина ж бо прокляла в перші хвилини по народженні. Що ж, він повернеться з війни — і зустрінуть його божевільна тварюка й труп немовляти в колисці?! Ні… Я сказала алхімікові: нехай для короля знайдуть здорового, гарного сина. Такого, щоб вижив. Він знайшов злодіїв, що підмінюють дітей, ті зробили свою справу, і синок виріс міцним, гарним… Принцом. А той, справжній, помер, звичайно, десь у далеких світах…
— Дурниці! Він здоровий, нещодавно одружився й цілком щасливий! Навіщо ви говорите неправду?
Її очі недобре блиснули:
— Я?! Це ти брехала мені. Ти сказала, що в тебе є насінинки правди, а це брехня, ти збрехала. Навкруги неправда, неправда, я ненавиджу неправду…
— Ти гідна страти на площі! Тільки Оберон міг тебе пощадити! — я кричала на повен голос. Мені хотілося бити її, розтрощити, скривавити цю лицемірну, брехливу, нещасну істоту.
— Пощадити?! — вереснула Една. — Краще б він мене стратив… Краще б я надягла на страту своє найкращу сукню! Король не зміг би відмовити мені в останньому проханні — всього-на-всього в кількох словах для нещасної жінки, яка його кохала …
Її блискучі очі раптом потьмяніли.
— Я його кохала, — пробурмотіла вона гарячково. — Я хотіла його завоювати… стати його королевою… Я віддала б за це праву руку. Ні, обидві руки…
— І тому відняла в нього сина?!
— Ти нічого не знаєш, — заговорила вона з несподіваною силою. — Дружина дочекалася його й умерла. Він сказав, що вона «заблукала на вивороті». Але я ж бо знаю: вона так зробила йому на зло. Щоб він почувався винним. Тому що не любив її ніколи. А мене готовий був полюбити! Давно-давно в палаці був літній бал, ми танцювали… Ми танцювали з королем! Я кажу тобі: якби не обов’язок, він залишив би її — заради мене!
Вона встала. Відкинула назад волосся, висока, ставна; навіть мішкувата коричнева сукня не надто її псувала, навіть роки на змили красу з тонкого білого обличчя. Здавалося, вона молодшає на очах — але вже за мить мара зникла. Жінка згорбилася, осіла, мов порохнявий гриб, і повалилася назад у крісло.
— Він написав мені листа, останнього… Такого холодного, що щелепи судомить… «Я пропоную вашій милості приєднатися до нас. Такий мій обов’язок перед вами й Королівством»… Такий його обов’язок! Перед жінкою, котра любила його більше за життя! — вона трусила й мотала головою, поплутане волосся падало їй на лоба.
— Та ж ти підмінила його дитину! — мені знову схотілося взяти її за патли й гарненько струснути.
— Я думала, він не дізнається, — пролепетала відьма. — Алхімік сказав… Але король відразу побачив. Кинувся шукати алхіміка, але вже не можна було нічого виправити. Ті, хто підмінюють дітей, течуть і випаровуються, як вода, вони не люди… Тоді король сказав, що приймає дитину… Дотепер не знаю, куди подівся той алхімік. А мене… він сказав… він сказав…
Губи в неї затрусилися. По щоках потекли справжні сльози.
— Він знаходив слово для кожного жебрака, для кожного двірського хлопчиська. І тільки для мене в нього ніколи не було слова. Мене не існувало для нього, не існувало на світі… Це гірше за вигнання. Я жила сама, осторонь від усіх… Спливли роки… Я довідалася, що Королівство йде геть. Я вийшла проводжати…
— Я вас бачила.
— Так. Ти помітила мене й про щось запитала в нього. Він глянув, начебто на дерево обіч шляху… І проїхав повз мене. Мене, як і раніше, не існувало для нього — ні злості, ні ненависті, навіть огиди. Не було мене!
— Ви заслужили.
— Тоді й він заслужив.
— Забуття, — вона зубами вчепилася в мундштук. — Я лише хотіла забути його. Але вийшло так, що я відняла в цілої країни його ім’я. А якщо ти правду кажеш — я відняла його в цілого світу. Він великий маг, а я бідолашна вигнанниця. Але у своєму горі я виявилася сильнішою. І перемогла!
Меч сіпнувся. Я схопила його обома руками, силкуючись втримати. Меч потяг мене вперед, підошви ковзнули по дерев’яній підлозі, я ледь встояла. Жінка сахнулася від мене, впустила люльку; меч дотягся вістрям до ямки в неї на шиї. Една скрикнула, я мало не закричала з нею в один голос: Зшивач розпоров коричневу тканину від горловини до грудей, сукня розійшлася, під нею показалася мереживна сорочка. Крізь тонке мереживо просвічувала біла шкіра — і кулон на ланцюжку.
— Я сама віддам! Забери меч!
Я постаралася не виказати власної безпорадності. Меч трішки піддався, але вістря його й далі тяглося до кулона, мов до магніту.
Тремтячими руками відьма зняла ланцюжок із шиї:
— Забирай!
І кинула в мій бік. Кулон упав на дерев’яну підлогу, ледь чутно дзвякнув.
Зшивач потягся до нього раніше за мене. Вістря меча підчепило ланцюжок, кулон зісковзнув по клинку й захитався просто переді мною. Монетка була трикутна, із заокругленими гранями.
— Що це?
— Монетка бажань…
— Ти носиш її на грудях?
— Що ти зробила з моєю сукнею?! Вона в мене єдина! Моя остання сукня!
Вона розридалася. Було гидко й моторошно дивитися, як вона рюмсає, по-справжньому, не напоказ — безнадійно, як зацькована нелюба дитина. У мене в самої стислося горло. Я дала їй спокій, вийшла надвір.
Місто жило діловито й незворушно. Стукіт коліс, рівні голоси, гуркіт кузні. Іржання коней, вигуки торговців, ляпання босих ніг та сміх дітей, котрі гралися просто на бруківці…
Чого тільки не придумає людина, не здатна до чарівництва, аби її заповітні бажання здійснилися. Ритка, моя приятелька, на Новий рік писала бажання на папірці, спалювала його та швидко поїдала попіл. І потім із завмиранням серця чекала, коли станеться диво…
На долоні лежала «монетка бажань». У будинку схлипувала Една; крізь мене, мов крізь пальці, струмував дорогоцінний час, а досі ніяк не могла повірити у свою поразку.
І це все?!
Я зі шкіри лізла, щоб розгадати таємницю записки — але ця таємниця ні на крок не наблизила мене до Оберона. Я ходила між світами. Я вправлялася зі Зшивачем. Я ледь не застрягла на вивороті, ладна повторити долю нещасної королеви; у мене мороз пробіг поза шкірою, коли я подумала, як їй там велася: огидна сіра завіса, що заступає цілий світ. Все потворне виростає в тисячу разів і впадає в око… І де був Оберон, коли його дружина так мучилася?
Я йшла по сліду. Я готова була боротися з наймогутнішим чарівником. Але не з Едною ж цією, підлою, нещасною і безпорадною! Ось вона, її трикутна монетка, лежить у мене на долоні, й Зшивач вказує на неї, мов на великий вузол, продовження червоної нитки… Ну, піду я шукати цих штукарів, дізнаюся, хто підкинув Едні монетку. Хто використав її несамовите, єдине в житті бажання — забути Оберона?!
- Предыдущая
- 42/66
- Следующая
