Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 40

• Предыдущая
• 40/66
• Следующая

— Вона відьма. Поробити може на лихе. Вона може…

— Я не маю хвилини в запасі, перебила я. — Мушу побачити її якомога швидше.

— Вона живе в межах міста, за другою стіною, на Торговельному тракті. Його ще називають Парадом Королівства. У неї великий двоповерховий будинок із бляшаним драконом на даху.

— Дякую, — я повернулася, щоб іти, але забарилась. — Ви знали короля?

— Так.

— Як ви його звали?

— Я звертався до нього «Ваша величносте»,-суворо відповів скульптор. — Більше нічого не пам’ятаю.

Я не впізнавала цього будинку, навіть коли підійшла впритул. Але запах — запах змусив мене насторожитися.

Звичайно, є величезна різниця між тим, як пахне місто вдень і вночі. Але різниця все-таки менша, ніж між запахом цього міста — і, наприклад, луки чи річки. Або запахом Королівства; я стояла на людній і курній вулиці, у яку вливалися, мов річкові притоки, темні завулки. Гуркотіло залізо — працювала кузня. Котилися вози, крокували купці й робітники. На мене поглядали хто з цікавістю, хто з побоюванням. Декотрі перешіптувалися.

На стежці перед будинком відьми росла трава — тут ніхто давно не ходив. На даху ловив вітер бляшаний дракон. Паркан був кам’яний, невисокий, через нього легко й зручно перелазити…

Отут-то я й згадала цей дім.

Жінка сиділа біля каміна. Шила дракона з ганчірок. «Хто тебе послав? Хто тебе підіслав?!»

Ось, виявляється, куди мене закинуло того, першого разу, коли я вчилася самостійно ходити між світами. От із ким мені довелось зустрітись. Якби ж знаття…

Але під час тієї, першої зустрічі зі мною не було Зшивача.

Я вихопила меч з ремінної петлі на боці. Продовжуючи мій рух, клинок рвонувся вперед і вгору, висмикнув мене на виворіт, як рибалка витягає карася з води. Я побачила червону нитку у вушку голки; нитка тяглася в дім.

Хвіртка відчинилася без рипіння.

Одні виворітні нитки тут були обірвані, як нерівні китиці на скатертині, інші збилися в джгути, схожі на дреди. Ніде раніше я не бачила стільки потворних петель і затягнутих вузлів; вони провисали й натягалися, пульсували, рвались. Я пробиралася немов крізь величезне павутиння, гидливо відводила від обличчя розкошлані відростки. Крізь туге божевільне мереживо ледь проглядала кімната, килимки на стінах, полички й чашечки, порцеляна й бронза, подушки, кавники, — а червона нитка тягла мене далі, нагору сходами, на другий поверх.

Відьми не було вдома.

Я боялася, що вона ось-ось з’явиться з яких-небудь дверей, але дім був порожній; я мигцем побачила спальню з одним великим ліжком, з нічним горщиком, розмальовним квітами. Червона нитка тяглася далі й вище, на горище крутими дерев’яними сходами. Тут було темно й тхнуло пилом, злежаним дрантям, сухими травами. Я подивилася нічним зором: просторе горище було завалене мотлохом, там стояла величезна діжка серед юрби барил, наче свиня з поросятами. Уздовж стін стосами громадилися скрині, коробки, скриньки. Сушених трав було куди менше, ніж я очікувала зустріти на горищі у відьми, зате були намиста із сушених грибів, зсохлі на тінь в’ялені рибини, рибальські верші, дамські панталони, вивішені сушитися з півроку тому — зважаючи на пилюку, що їх вкривала. Червона нитка губилася серед усього цього безладу, а Зшивач, здавалося, не збирався мені допомагати.

Цієї миті дуже виразно ляснули вхідні двері.

— Хто тут?! — скрикнули внизу.

Я пам’ятала цей голос.

Меч сіпнувся в руці, переносячи мене на лице світу. Я похитнулася, утримуючи рівновагу. Просто над головою в мене виявилася довга полиця, завалена ганчір’яними драконами — чорними, жовтими, зеленими, великими й маленькими.

— Ти, напевно, чужинець, — промовляла жінка, й голос її звучав дедалі ближче. — І ні з ким тут не говорив, якщо вліз до мене в дім… Ти не знаєш, хто я.

«Знаю».

Зшивач затремтів у моїй руці. А може, це рука здригнулася від напруги? Під важкими кроками відьми рипіли вже сходи на горище.

— Я знаю, що ти тут…

Я побачила її голову, далі груди, потім руку. Вона тримала різницького ножа; хоч би яким він здавався страхітливим — тьмяне лезо було набагато коротше за Зшивач.

Відьма витріщила очі. Вона погано бачила в темряві. Нарешті її зір призвичаївся до півмороку, й вона хижо вискалилася:

— Ти не такий великий, щоб грабувати відьму… Чи ти не знав, хто я?

— Добрий день, Едно, — сказала я.

Вона рвучко смикнула головою, начебто в ніс їй тицьнули запаленим смолоскипом:

— Ти хто?!

— Ви мене знаєте. Королівство йшло геть, навколо юрмилися городяни, а ви — ви стояли на пагорбі, далеко від усіх, у довгому плащі. Пригадуєте?

Її очі перетворилися на щілинки:

— Ти маг дороги. Те дівчисько, що з’явилося з нізвідки й почало служити королю. Це він тебе послав?

Була хвилина страшної спокуси — сказати «так».

— Ні. Я прийшла з власної волі. Розпитати тебе про слово забуття.

— Про що-про що?

— Про слово забуття.

— Уявлення не маю, про що ти запитуєш, — вона підвищила голос. — Думаєш, я не знаю, що в нашому старому світі зовсім не лишилося чарівництва? Ти тут не маг, ти дівчисько з підворіття. Забирайся, поки я не повидирала тобі патли!

Вона зробила до мене крок із погрозливо піднятим ножем. Я мимоволі відступила вглиб горища:

— У зла немає влади.

— Це в тебе немає влади, шмаркачко! — вона обходила мене, переступаючи напівзігнутими ногами, ніби колишня фехтувальниця. Над головою в неї виявилася полиця з драконами, за спиною — вежа зі скринь і скриньок, поставлених одна на одну; відьма була на голову вища за мене, важча приблизно вдвічі й дуже, дуже розлючена:

— Геть звідси, поки ціла! Забирайся, шльондро!

Зшивач рвонувся з моєї руки. Я не змогла його втримати; меч описав у повітрі петлю й кинувся на жінку. Відьма відскочила. Меч просвистів повз її щоку та врубався в скриньку з дорогоцінного дерева на самім вершечку стосу речей.

Скринька тріснула. По всьому горищу розлетілися поліровані друзки, металеві кутики, пряжки й ґудзики, сувої старого паперу. Зшивач із хрускотом смикнувся назад; я позадкувала, ледве не перекинулася горілиць.

На вістрі Зшивача був насаджений, як гриб на виделку, вчетверо складений аркуш. Я зняла його; відьма відступала, хоча й досі безсило грозилася своїм тесаком, задкувала з горища на сходи.

Чорнило чудово збереглося. Почерк я впізнала — мені доводилося бачити папери, написані рукою Оберона.

«Пані, — це велике слово стояло посеред рядка, наче заголовок, — як ви знаєте, завтра Королівство вирушає в дорогу. Я пропоную вашій милості приєднатися до нас. Такий мій обов’язок перед вами й Королівством».

Підпису не було.

— «Такий мій обов’язок перед вами й Королівством», — повторила я вголос. — А ось і ваша відповідь.

Я витягла з кишені пробитий Зшивачем аркушик. Дивно, але плями від чорничної настоянки майже зійшли, а літери, навпаки, пояскравішали:

— «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану», — прочитала я вголос. — Це ви писали?

Кілька секунд відьма дивилася на мене — із жахом.

По тому впустила ножа й зарипіла сходами, поквапливо спускаючись.

— Я нічого тобі не скажу, — відьма повалилася в крісло, з кошика для рукоділля витягла люльку й капшук із тютюном. Руки в неї тремтіли. — Я нічого не знаю! Можеш на місці зарізати мене своїм проклятим мечем.

— Вам знайомий цей меч?

— Ні! Нічого не знаю. Усе забула.

— А ім’я короля?

— Забула! Всі його забули, — вона дивилася повз мене, обличчя в неї ніби враз змарніло, здавалося, в неї щось дуже болить. — Усі забули…

Розсипаючи тютюн, вона натоптувала люльку. Пальці в неї були довгі, білі, з коротко обстриженими нігтями. Мені в очі вона не дивилась; я подумала, що в молоді літа вона була гарна. Навіть дуже.

• Предыдущая
• 40/66
• Следующая