Выбери любимый жанр

Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 36


Изменить размер шрифта:

36

— Вставай…

— Ще секунду… Я не спізнюся…

— Магу дороги, прокинься! Прокинься!

Я сіла на прочавленому дивані.

Не було ранку, спальні, мами, братів. Переді мною стояв колишній алхімік із чашкою в руках.

— Магу дороги… Випий це. Це додасть сили. Випий!

На смак це було щось на кшталт газованого вишневого соку. Приємне. Але кислувате; я випила — й рештки сонної каламуті вилетіли в мене з голови.

Алхімік кивнув:

— Так краще… Він звелів приготувати для вас сонну настоянку. Але я приготував просто чай…

— Що?!

Алхімік приклав палець до губів:

— Він пішов… Щойно. Він пішов у свій світ… Я запевнив його, що ви проспите тут до вечора…

У мене підігнулися ноги, і я знову сіла на диван.

— Він зрадив вас, а я обдурив його. Він може повернутися й… він страшна людина, некромант… Будь ласка, не говоріть йому, що я вам допоміг.

— Не скажу.

— Я знаю, що дорога кожна хвилина, — він нервово потер долоні. — Там же йде час… Ось що я хотів вам сказати. У короля Оберона є син, але це не його син. Хлопчика підмінили в дитинстві.

— Я знаю. Король мені говорив.

— Він довіряв вам, — алхімік кліпнув. — Я брав участь… у цій огидній справі. Але не я її затіяв. Підмінити дитину вирішила жінка.

— Хто?!

— Жінка на ймення Една, що служила при дворі економкою. Це трапилося незадовго до смерті нещасної королеви. Було лихоліття, навкруг війна, Оберон жив у сідлі по багато місяців… Една знайшла мене й заплатила мені. Я відшукав темних істот, які підмінюють дітей, і уклав з ними угоду. Це було нерозумно, дуже нерозумно. На моєму сумлінні тяжкий, тяжкий злочин… Я хочу допомогти вам, щоб хоч на крихітку полегшити своє сумління. Ця жінка любила Оберона й готова була на все, щоб стати його новою королевою. Але Оберон, тільки-но повернувся, відразу ж дізнався про все… Я не знаю, де зараз ця жінка й що з нею. Але якщо короля забули… Є кілька людей, які можуть зачаїти образу: його прийомний син, його справжній син в іншому світі… Й ця жінка, покарана ним за злочин. Але не вбита. Якщо він не вбив мене — то її й поготів.

Я намацала на підлозі свій посох. Випросталася; питво, яким почастував мене алхімік, діяло вражаюче. Тепер я відчувала в собі досить сили, щоб знести зраду некроманта.

— Дякую. Мушу йти, вже час…

— Заради всього святого, не говоріть некромантові, що я вас розбудив!

— Не скажу.

Я вийшла на середину кімнати, готова зробити крок за межу світу. Й чомусь забарилася.

— У вас є телефон?

— Га? Є… Одну хвилиночку…

Збігали дорогоцінні секунди. Там, у Королівстві, минали години. Алхімік підніс мені старий пластмасовий телефон, я схопила слухавку й зрозуміла, що не пам’ятаю номера Стелли. Двісті сорок п’ять…

Я замружилася. Номер спалахнув перед моїм внутрішнім зором — на мить. Я застукотіла пальцем по старих клавішах.

Гудок. Гудок.

— Алло? — веселий молодий голос. Сашко; справжній син Оберона. Такий схожий на короля…

— Добрий день, — промовила я скуто. Глянула за вікно — справді, день, я проспала кілька годин, і гроза давно скінчилася. — Сашко? Це Ліна, подружка Стелли.

— Здрастуйте! — у голосі щира радість. — А Стеллочки немає вдома, вона пішла в спортивний клуб записуватися!

— А… як ваші батьки?

— Спасибі, добре, — його анітрішки не здивувало запитання. — Учора повернулися з Криму. Тато мене обіграв у теніс, уявляєте?

Він нічого не знав. Чистий і ні в чому не замішаний. Його батьки були впевнені, що їхній син — рідний, і вони всі разом із невісткою-принцесою, жили спокійно та щасливо.

— Здорово, — сказала я крізь грудку в горлі. — Ну… до побачення, Стеллі великий привіт.

І поклала слухавку.

* * *

Максиміліан зрадив мене. Я зрозуміла це відразу, але усвідомлювала повільно, крок за кроком.

Поки я сплю у своєму світі — мій світ відкритий для відвідування. Приходьте, маги, приводьте всіх бажаючих — хоч принца-деспота з військом. А от якщо я, дурна дівчинка, вирішу залишитися в Королівстві під час нальоту Сарани… Тоді ніхто не зможе втекти до світу, де зупинився час. То чи не краще приспати мене, нерозумну, щоб я не поплутала чужі карти своїм рішенням?

У Королівстві світило сонце. Я перейшла в чужий світ сама, із завмиранням серця, але без пригод, як минулого разу. Мій Зшивач був захований у ніші, в одній із галерей замку. Де тепер некромант?

Із пагорба, на якому я опинилась, було видно розбурхану юрбу біля брами. Табір солдатів принца-деспота стояв порожній; люди роїлися перед замком, неначе бджоли з потривоженого вулика, від багатьох вогнищ піднімався чорний дим. Як там Уйма, подумала я з тугою. Чи живий? Його суперник, Турма Двахребти, обіцяв зжерти його печінку, але ж людожери слів на вітер не кидають…

Я провела посохом. Із заходу тисла туга стіна небезпеки, але поблизу, в замку й поруч, мій посох не чув нічого незвичайного. Тобто нічого такого, що вважав би незвичайним озброєний маг дороги. Дезертири, мародери, прудкі дикуни — справа звична, та й не шукають вони мене. А я їх і поготів.

Я бігцем кинулася до замку. Тільки б найшовся Зшивач; тільки б він лежав у тій самій ніші, де я його залишила.

Що ближче я підбігала, то рідшала юрба перед замком. Люди шикувались у колони, переходили міст і зникали за брамою; я не хотіла, щоб мене впізнали.

На купі покинутого добра обіч шляху валявся подертий старий плащ. Я накинула його на плечі, сховала посох, наскільки це було можливо, а за кілька кроків підібрала й іржавий шолом, схожий на цебро з прорізом. Мені б ще трішки зросту… Бо ж за зростом мене легко впізнати, особливо серед здоровенних вояків принца-деспота.

Вони теж ішли в замок! Стражники косували на них осудливо, але пропускали. Здається, я розгледіла навіть кількох людожерів…

Куди вони всі йдуть?!

Я прилаштувалася в кінці процесії, де серед ополченців траплялися й високі, й низенькі, й худі, й гладкі. Серед цього різношерстого люду я пройшла коридорами у велику залу — туди, де зовсім недавно Гарольд проводив військову раду, а раніше, давно-давно, Оберон збирав гостей і де святкували весілля чотири принцеси.

І тут юрмився люд, стояв так щільно, що мені з моїм зростом марно було й сподіватися щось розгледіти, Там, на підвищенні, відбувалося щось; мене притисли в юрбі. Я злякалася.

— Слухайте, люди Королівства! — пролунав під склепінням потужний, глибокий голос принца-деспота. — Чи ви забули, що вами повинен правити король?

Я обімліла.

— Король! — зі притиском повторив невидимий мені принц-деспот. — Могутній владика, мудрий, великий маг! Тільки король зможе захистити вас від Сарани. Тільки під його рукою битва стане переможною! Королівство буде стояти, поки на троні сидить король-маг! А якщо владики немає — Королівство приречене!

У залі запала тиша. У мене серце вистрибувало, дух забивало міцним запахом багатьох солдатських тіл, я шепотіла ім’я Оберона, сама того не усвідомлюючи.

Але невже принц-деспот…

— Зараз, на ваших очах, я короную нашого великого правителя, і він посяде своє місце на троні. На коліна!

Вони послухалися, мов діти. Ті, хто ще недавно бився одне проти одного, хто вбивав і ранив, хто мародерствував і не від того був, аби вшитися з поля бою — всі опустилися на коліна, і я, котра стояла й досі, раптом отримала можливість бачити все, що відбувалося.

Принц-деспот стояв біля підвищення перед троном.

Сходами, застеленими оксамитом, підіймався Максиміліан у чорному вбранні. Його біле волосся стояли сторч.

Я присіла, щоб не вирізнятися з натовпу. Принц-деспот поклав некромантові корону на голову… Її було перекуто із залізного ланцюга!

У цілковитій тиші Максиміліан сів на трон Оберона. Оглянув усіх, зібраних у залі; в натовпі почалося тихе ремство. Багато хто його не знав, хтось знав як некроманта, когось вразила його молодість…

Максиміліан клацнув довгими пальцями. Біля входу почався рух, юрба відринула, мене причавили так, що я ледь не закричала. Почулися важкі кроки; проходом, який утворився, волочачи ноги, пройшли двоє мертвих вояків. Один був обтиканий стрілами, неначе їжак; другий хизувався перерізаним горлом. Вони стали обабіч трону. На блідих скронях Максиміліана виступили крапельки поту.

36
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело