Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 30

• Предыдущая
• 30/66
• Следующая

Філумена важко дихала. Накидка злетіла з неї, вона стояла в шкіряних штанях і хутряній короткій маєчці, а м’язи випиналися на голих тонких руках.

— Здорово б’єтеся, принцесо, — насилу вимовила, бо язик занімів. Вона скосила на мене око — й царствено прихильно кивнула.

На пристані хрипко затрубили в ріг.

— Короїди, — просичав Уйма. — Вони вшиваються.

Цієї ночі кораблі остров’ян під чорними й червоними вітрилами, зі звіриними хвостами замість прапорів, полишили місто. Заборони на людожерство більше не було. Якби Уйма перший дозволив своїм воякам повернутися до традицій предків — зберіг би й примножив свою владу. Але Уйма, який не пам’ятав Оберона, все-таки наполягав, що їсти людей недобре. Це коштувало йому трону й мало не коштувало життя.

Його суперника звали Турма Двахребти. Ведучи флотилію разом із військом, він заприсягся з’їсти Уймину печінку на очах в одноплемінників, і, наскільки я встигла пізнати остров’ян, це не було пустим вихвалянням.

Як на зло, вірними Уймі залишилися старі, кволі, або покалічені в боях людожери. Ніч стояла тиха; вони обсіли багаття на спорожнілій площі та постогнували й тихо скаржилися один одному. Не раз і не два мій вигострений слух вловлював сумні зітхання: от скільки свіжини валяється… Хуга Проглот, списом убитий, не старий іще та вгодований… З’їсти б шматочок… Мене починало трусити від цих боязких жалібних скарг.

Уйма сів біля окремого багаття. Філумена взялася шукати дрова; витягла з сусіднього будинку оббите оксамитом крісло, спритно обробила його своєю сокирою, перетворила на скіпки.

— Уймо, — озвалась я.

Скинутий король підняв голову. Кров на його обличчі запеклася, стягуючи шкіру.

— Я їх поверну, — пообіцяв він похмуро. — Післязавтра вони стануть на стіни й захищатимуть замок.

Він був, як і раніше, величезний і грізний. Цей чоловік зроду не кидав слів на вітер, але я знала, що саме зараз він говорить дурниці: втраченої влади так просто не повернеш.

Половина ночі збігла. Тепер, коли бій скінчився, збудження минуло — а сили майже не лишилося. Дивлячись у вогонь, я відчувала, як злипаються очі. Але ж я можу ходити між світами; можу повернутися додому, лягти у своє ліжко, випростати стомлені ноги…

Сидіти зі Зшивачем на боці було незручно. Я витягла меч і поклала собі на коліна. На тонкому лезі відбивалося світло багаття. «Він має властивість з’єднувати розірвані зв’язки, допомагає в пошуку зниклого й захованого, лікує від втрати пам’яті, в деяких народностей слугує для освячення під час церемонії шлюбу, зшиваючи нареченого й наречену…»

Лікує від втрати пам’яті. Допомагає в пошуку зниклих. Оцей меч у моїх руках, але що мені робити тепер?

Я поклала долоню на руків’я. Ніхто зроду не вчив мене битися на мечах: вистачало магічного посоха. Зшивач здавався легким, але з дивно розподіленим балансом: центр ваги було зміщено до вістря, до «вушка голки».

Філумена, ні на кого не дивлячись, підкладала уламки в багаття. Догоряло чиєсь зручне крісло, в якому рік за роком відпочивали, плели, розмовляли, тримали на колінах онуків. Так само догорить Королівство; я струснула сон, підвелася, тримаючи меча в правиці, а посох — у лівій руці.

— Мені час.

— Післязавтра на світанку я приведу їх, — понуро обіцяв Уйма.

— Бережи свою печінку, — я посміхнулася над силу. — До зустрічі, друже…

Він обійняв мене, лунко ляснув по спині. Від нього пахло димом і кров’ю.

Сумне й страшне видовисько — місто, залишене мешканцями. Чорніли «зірками» розбиті вікна, погойдувалися відчинені віконниці, валялися просто на дорозі загублені, покинуті речі, які випали з мішків. І ніде ні лялечки, не було навіть пацюків, навіть кішок. Я йшла брудною бруківкою, обминаючи по великій дузі всі підозрілі предмети — здебільшого це були просто клунки або купи ганчір’я, та двічі чи й тричі траплялися мертві тіла.

Я не хотіла дивитися нічним зором, надто смутно й моторошно було все це бачити. Але темрява стояла цілковита, небо знову затягло хмарами, навіть зірок не було видно. Я відчула жар у долоні, що стискала посох, навершя розгорілося зеленавою мерехтливою кулею, і в цьому примарному світлі я покрокувала головною вулицею вгору.

Меч був, як і раніше, в моїй опущеній руці. На ходу, щоб зігрітися та збадьоритись, я змахувала ним, завдавала уявних ударів то так, то сяк. Меч — не пістолет, із якого й мала дитина може застрелити вправного воїна; я чудово розуміла: ледь що трапиться — Зшивач мені швидше завадить, аніж допоможе. Але дуже приємно слухати свист повітря, яке розсікає криця, коли йдеш самотою покинутим містом…

Відбиваючи світло посоха, лезо кволо світилося зеленим. Я то прискорювала крок, то згадувала про втому й починала спотикатися. Пустеля тремтить під кроками Сарани; у мене в руках меч, який допоможе знайти Оберона, треба тільки добратися до замку, розшукати Максиміліана, розпитати Гарольда…

Зшивач дивно сіпнувся в моїй руці — став тяжким і відразу дуже легеньким, наче картонним. Я здивувалася, підняла меча, вдивляючись у відблиски на вістрі, й раптом Зшивач рвонувся так, що я ледь не випустила його: здавалося, хтось невидимий узявся за клинок і рвучко потяг на себе.

Зробилося дуже вогко. Кругляки бруківки під ногами змінилися м’яким ворсом. Обриси будинків змінилися. На одну жахливу мить мені здалося, що я знову в незрозумілому світі, де жінка з ганчір’яним драконом істерично кричить із порогу: «Хто тебе підіслав?!»

Я замружилася, по тому широко розплющила очі, подивилася нічним зором. Помотала головою, не вірячи собі; будинки, замкнені крамниці, двори, покинуті вози обплутували тонкі різнобарвні нитки, й цілий килим ворушився в мене під ногами. Я була на вивороті!

Я подивилася на Зшивач у своїх руках. Що там говорив вигнаний алхімік… Що Зшивач з’єднує лице світу з виворотом… Але ж Максиміліан був упевнений, що на виворіт можна вийти тільки вдвох!

Я спітніла від жаху та заходилася безладно махати мечем. Збоку це, певне, мало кумедний вигляд, але спостерігати не було кому. Минула довга хвилина (піт котився з мене градом, меч ладен був вислизнути з мокрої долоні), перш ніж мене так само нечутно й просто викинуло на лице світу. Зшивач сіпнувся, перед очима попливла каламуть — і ось, будь ласка, розграбоване місто без усіляких виворітних ниток.

Я видихнула. Витерла чоло рукавом. Дякую, Лансе, оце подарунок… Сліди Оберона збереглися на вивороті. Червона нитка; отвір у клинку — як вушко голки… Треба тільки встромити нитку в голку…

А нитка ж бо в Максиміліана!

Я відчула муки сумління. Некромант досі не знає, куди я поділася. Він не знає, що я отримала меча, що людожери зчинили бунт і відпливли, що принцові Олександрові, можливо, відомо більше, ніж він говорить уголос… А як там Гарольд, і чи надійно стережуть принца-деспота?!

Я кинулася бігти підстрибом, пролітаючи кроків десять у повітрі й знову відштовхуючись від бруківки. Я бігла, затискаючи в одній руці посох, у другій — Зшивач; дорога вивела мене на круглий майдан, де величезним громаддям темнів Храм Обіцянки, перетворений на Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Двері було відчинено навстіж — певне, і в музеї погосподарювали мародери…

Усередині мерехтів вогник. Я зупинилася біля кам’яного ґанку. Є там хто-небудь? Може, це некромант?

Оберон звелів облаштувати цей музей, аби люди пам’ятали. Він звелів зібрати там усі пам’ятні речі… А хіба сам Оберон — це не Те, Що Варто Пам’ятати?!

Стрибаючи через дві сходинки, я вдерлася до Храму-Музею. Він був такий великий і високий, а вогник горів у глибині; звук моїх кроків загуркотів луною під склепінням, наче йшла колона велетнів.

— Ваша величносте!

Заколихався вогник свічки. Вона був єдина і майже цілком обпливла, нагадуючи грубий корчуватий пеньок. Я озирнулася; з темряви виступали експонати, нависала над головою носова фігура якогось корабля, і на ній виразно виднілися сліди від щурячих зубів. Дикунське вбрання на підставці здавалося страшною людиною без голови, один рукав хтось відірвав. Гобелени здавалися ще тьмянішими, ніж я запам’ятала минулого разу, й волога осідала на старовинну заіржавілу зброю.

• Предыдущая
• 30/66
• Следующая