Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 27

• Предыдущая
• 27/66
• Следующая

— Гарольде?!

Він стояв, набурмошений, прихиляючись до вузлуватого стовбура, ще й досі стискаючи свого меча — дивний і дикий у цьому курному дворі.

— Ти ж не навчилася сама ходити поміж світами?

— Ні.

— Я не хочу, щоб твоя доля залежала від примх некроманта. Йому не можна довіряти.

— Гарольде! Що ти робиш! Це проти моєї волі, а я ж твій друг! — я захлинулася словами.

— І я твій друг. Тому не хочу, щоб ти вмерла.

— Гарольде!

— Я пам’ятатиму про тебе до останньої хвилини.

Він притулився до стовбура й раптом злився з ним. Збоку, напевно, здалося, що він сховався за деревом; стоячи в тіні липи, я зрозуміла, що залишилася сама, що в Королівстві знову зрушив і пішов, потік нестримний час у пісковому годиннику.

Тут збігали хвилини. Там пролітали години.

Оберон не вчив мене ходити поміж світами. Це надто складно, це вимагає великих досвіду й сили; але Гарольд умів ходити між світами, й некромант міг. Чим я гірша за них?!

Я притулилася до стовбура липи, як Гарольд за мить до цього. Не мала часу ні гніватися на нього, не плакати, ні впадати у відчай. Мені потрібно було зараз, цієї ж миті, перетнути тонесеньку плівочку, що відокремлює мій повсякденний світ від Королівства.

Посох! Я зовсім забула — посох ще й досі був у мене в руках, і тут, у повсякденному світі, він здавався легким і тьмяним. Навершя перетворилося на голівку, з вигляду пластмасову. Зрозуміло, ні лікувати, ні битися цим посохом не можна — хіба що вгамселити ворогові по тім’ю, та й то легка деревинка затріщить і переломиться…

Я замружилася й постаралась пригадати все, що знала про ходіння між світами. Скільки разів я перетинала невидиму межу! Вперше — сама, але з Ключем від Королівства, якого дав мені Оберон. Тепер не було ні ключа, ні провідника, тільки марний посох і усвідомлення: якщо не впораюся за кілька хвилин, Королівство впаде під натиском Сарани, і пам’ять про Оберона зникне назавжди.

«Ти вигадала Оберона… Його нема й не було ніколи. Треба мати мужність, щоб подивитися цій правді у вічі».

Чому ці Гарольдові слова згадалися саме зараз, коли мені потрібна була впевненість у собі?!

Прогуркотів грім — далеко, але дуже багато обіцяючи. Найжахливіші звуки — ті, що неухильно наростають: кроки кам’яної статуї. Музична тема в «Болеро» Равеля. Хода Сарани. І грім, напевно, зумисне починає здаля — аби на землі краще відчули міць того, що насувається, забилися в нори й притисли вуха…

Я прокреслила лінію у траві під липами, переступила її, однак залишилася там, де й була, хоч і по інший бік нерівно проведеної риски. Як, як туди пробитися?! Ось — межа світу, уявімо, що це прозора стінка мильної бульки. Робимо крок, тендітна стінка розступається…

Уявний міхур лопнув. Як і раніше, я залишалася в чужому дворі, й дві тітоньки на лаві дивилися на мене здаля — з очевидним зацікавленням. Біля ніг у них крутилось двоє собачат, вони нервували, відчуваючи грозу, але сусідки були хоробрішими — за два ж бо кроки від рідного під’їзду!

«Якщо ми будемо чинити, як Оберон, Королівство швидше його згадає». Я кілька разів подумки повторила ці слова. Якщо ми будемо чинити, як він, то ніколи його не забудемо. Зараз я зберу всі сили та вчиню, як Оберон…

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я думати перестану».

Ну чому всілякі дурниці лізуть у голову, коли треба зосередитися?!

Може, принцеса Ельвіра написала цю записку або знає автора? Може, ми були за півкроку до відкриття, коли Гарольд у своєму невіданні перешкодив нам…

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану».

Я зрозуміла, що значить бути мухою і битися об скло. Стіна між двома світами була тут, вона була скрізь, але я невидимо билася об неї головою. Ці тітоньки з собачками — що вони про мене подумають?! Хоч би гроза швидше розігнала їх по домівках…

Але гроза барилася.

Одна з тітоньок підвелася з лави. Вигляд вона мала стривожений; тітонька рушила до мене, а її сусідка спостерігала, витягуючи шию…

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра й думати перестану. Забуду, забуду…»

Я витріщила очі від напруги та вкотре кинулася на невидиму перешкоду. Почувся тріск; грозовий день раптом потьмянів навколо мене. Кудись поділися лави й липи. Пил і гар від машини, яка саме проїхала, змінилися застояним запахом диму. Я не встояла на ногах і впала рачки — на гладеньку, чисто вимиту дерев’яну підлогу.

— Хто тут?!

Голос був жіночий, у ньому звучали острах і тривога.

— Усе гаразд, — я виявила, що посох, як і раніше, при мені. — Усе гаразд…

Я сиділа на підлозі посеред великої кімнати. Стіни її були обвішані набивними килимками, на полицях стояли й висіли мідні чайнички, тарілки, дзвіночки, порцелянові ляльки, вишиті подушечки, ще щось, чого я в поспіху не встигла розгледіти. Горів великий камін — точніше, тлів, бо вогонь крився тільки в самісінькій глибині його, біля закопченої стіни, вуглинки то наливалися багрецем, то чорніли, й дим висотувався в димар. Біля каміну сиділа жінка в кріслі-гойдалці. На руках у неї була м’яка іграшка, дракон із трьома головами, з пришитими до пащ червоними шматочками полум’я. Жінка тримала в руках величезну голку з простромленою в неї червоною ниткою.

— Вибачте, — сказала я.

Жінка дивилася на мене… Ну, так дивився б хто завгодно, якби ввечері, біля рідного каміну раптом став свідком появи з повітря незнайомої дівчинки із посохом напереваги.

— Перепрошую! — я підвелася, потираючи коліно. — Не хотіла вас налякати… Де я?

Жінка мовчала. Обличчя в неї було біле, мов негуста сметана. Років їй здавалося ледь більше сорока, кольору волосся не можна було розгледіти під темною хусткою, щоки глибоко запали, а очі від переляку здавалися неприродно величезними.

— Мене звуть Ліна Лапіна, я маг дороги, мені потрібно в замок… Ви знаєте, що йде Сарана? Ви не поїхали разом із усіма?

Жінка впустила свого дракона, і я побачила, що він не дошитий — гребінець на хвості теліпався, тільки-но схоплений нитками.

— Я вже йду!

Я позадкувала, намацала двері. На щастя, вони були не замкнені. Я вибралася в передпокій, а звідтіля надвір, де було темно — хоч в око стрель. Спотикаючись об якісь цебра, я добралася до кам’яної огорожки, влізла на неї, не марнуючи часу на пошуки хвіртки — і ось тільки тоді до мене почала доходити жахлива правда.

Це було інше місто. Зовсім інше, тут навіть повітря пахло по-іншому. Запах великого, людного, робітничого міста: була ніч, але вікна ще світилися, котилися вози вулицями, десь гуркотіло залізо — дуже нагадувало віддалений шум кузні. Намагаючись самостійно перейти в Королівство, я потрапила… куди я потрапила?!

Мій посох був таким само легким і ненадійним, і навершя його не світилося. У цьому світі не було магії — тільки дрова й димарі, ремесла й торгівля, вулиці, вимощені каменем, жінка, що шиє іграшкового дракона…

Я сиділа на кам’яній огорожі, ніби прилипла до неї, начебто сама перетворилась на камінь. За моєю спиною відчинилися двері, промінь кволого світла впав на грубі брили, з яких було складено огорожу.

Я озирнулася. Жінка стояла у дверях зі свічкою в тремтячій руці.

— Ти маг дороги?!

— Я не хотіла вас потривожити, — пролепетіла я.

— Магів не буває, — вона підняла свічу вище, вдивляючись у моє обличчя. — Або… звідки ти взялася? Хто ти?

— Я… це не Королівство? Ні?

Вона дивилася на мене, її очі дедалі глибшали, начебто провалюючись у тінь:

— Ні. Це не Королівство. Хто ти?

— Я не маю часу, — сказала я в розпачі.

Вона тримала свічку лівицею. У правій руці, як і раніше, стискала голку з червоною ниткою у вушку:

— Хто тебе послав? Хто тебе послав?!

Я звалилася з огорожі на вулицю. Розчинилася хвіртка — вона була зовсім поруч; я піднесла марний посох, намагаючись вгамувати страх — дарма.

— Говори правду, — жінка здавалася божевільною, очі в неї палали, оточені чорними окулярами тіней. — Хто ти? Хто тебе послав і навіщо?!

• Предыдущая
• 27/66
• Следующая